Музи Григорія Квітки

Між Сковородою і Шевченком

Життя і творчість письменника Григорія Квітки-Основ’яненка припала, як він сам говорив, на час між Сковородою і Шевченком: із знаменитим філософом він познайомився в дитинстві, а з Кобзарем почав листувався незадовго до своєї смерті.
Нащадок одного з трьох найавторитетніших слобожанських родів, Григорій Квітка народився в сім’ї судді Харківського полку: його мати була представницею іншого старовинного і заможного роду – Шидловських. З дитинства ріс в оточенні сімейних легенд і переказів (одне з них – що Харків був заснований якимсь Андрієм Квіткою, його предком). У п’ять років захворів на золотуху й осліп. Мати привела хлопчика у знаменитий на всю Слобожанщину Курязький монастир, де була головна слобожанський святиня – чудотворна Озерянська ікона Божої матері. За переказами, маленький Гриша побачив світло від ікони і почав одужувати. В околицях сьогоднішньої Курязької колонії вам і тепер покажуть цілюще джерело, в якому мама мила маленького Квітку, щоб остаточно зцілити його. Перейнявшись релігійним містицизмом, пізніше, у 23 роки, Квітка навіть став послушником цього монастиря. Правда, є легенда про те, що в монастир його привело не бажання служити Богу, а жорстоке розчарування в любові: якась горда панночка не розділила його почуттів, тому Григорій взяв свої книги, флейту і фортепіано і... вирішив податися в ченці. Він не гребував будь-якою чорною роботою, а у вільний час складав духовну музику. Однак через рік з невеликим, кинувши довірений йому важкий монастирський віз просто посеред вулиці, Григорій іде з монастиря, а в обитель летить прохання дозволити повернутися додому через слабке здоров’я. Щоправда, згодом сам Григорій так пояснить причину свого вчинку: «Проживши року півтора спокійно, задоволено й весело, і вже стукав у ворота чернечого життя, як попи, баби, монахи, чорти та інша наволоч, а найбільше обставини не порожні примусили мене, знявши чернечу личину і збривши бороду, надягти на себе маску Адольфа, пуститися у великий світ і навіть волочитися...» Григорій продовжує розпочату військову кар’єру (його в 15 років, як і всіх дітей дворян записали в полк, і в 19 він уже вийшов у відставку в чині капітана), але знову розуміє, що це не для нього. У 1806–1807 роках служив комісаром у народному ополченні, в 1817–1828 роках – був повітовим предводителем дворянства, з 1832-го – головою Харківської палати кримінального суду (до речі, саме там, а ще – на ярмарках і базарах – Квітка знаходив сюжети і типажі для своїх повістей).

Директор театру

«Был монахом, был актером, был поэтом, был танцором!» – Цю епіграму Василь Каразін написав на Григорія Квітку, який після монастиря і військової служби захопився громадською діяльністю. Він дійсно був главою Харківського танцювального суспільства, а що стосується актора – то це зовсім інша історія. У Харкові відкрився постійний громадський театр, і в 1812 році директором його стає Григорій Федорович. Маючи звичку гаряче і пристрасно братися за будь-яку справу, він пішов у справу – весь, з головою і... серцем.
У 1814 році на харківській сцені зійшла справжня зірка – у трупі з’явилася актриса Тетяна Пряженковська. Поруч з її прізвищем зазвичай стояли епітети «знаменита», «талановита», «чарівна». Майже через півстоліття після її останнього виступу Дмитро Іванович Багалій, описуючи історію Харківського театру, пише: «Особенно хороша была Пряженковская… Она досконально владела голосом и сценическим движением, была великолепной драматической актрисой, имела вокальные данные, чудесную сценическую внешность». У театрі вона вперше зустрілася з Григорієм Квіткою-Основ’яненком і полонила його жіночністю і красою. Між директором театру і актрисою спалахнуло справжнє велике почуття, і це попри те, що Квітка запевняв брата в листах: «жінок я люблю як людей», «не хочу ризикувати власним спокоєм». Часті зустрічі, палкі обійми і палкі визнання в коханні – все йшло до весілля... Закінчилося усе сумно. Григорія було поставлено його сім’єю перед вибором: або шлюб з акторкою без роду-племені, або мати. Він вибрав мати, і так пояснив своєму другові Владімірову зроблений ним вибір: «Після смерті батька мати живе зі мною. Немічна, змучена і нервова. Боїться, що мене в неї заберуть. Дружину я ще знайду, але чи можу погубити мати... А Пряженковська... Вона красива й розумна... Шкода, звичайно, що наші шляхи розійшлися, але що я міг зробити». Тетяна сприйняла це як зраду і не захотіла більше грати в театрі, де директором була людина, яка принизила її високе почуття, що проміняла любов на неосоромлену дворянську честь. Вона поїхала в Полтаву, вийшла заміж, народила доньку, «пережила» любов ще одного директора театру, тільки цього разу полтавського – Івана Котляревського, який спеціально для неї написав першу українську оперу «Наталка Полтавка». До Харкова вона повернулася в 1821 році, коли Квітка ішов під вінець.

Смолянка

Водночас із театром Григорій Квітка захопився ідеєю дати жінкам (природно, насамперед дворянкам) освіту. Інститут шляхетних дівчат – перший у місті жіночий навчальний заклад – було засновано в 1812 році за образом і подобою Смольного інституту. Порядки тут були суворі: родичі давали підписку про те, що вони до закінчення інституту не братимуть вихованку додому. Викладали тут закон Божий, історію, географію, арифметику, фізику, риторику, граматику, письмо, малювання, і рукоділля, за окрему плату навчали іноземних мов, музики і танців. Навчання тривало шість років, а брали сюди всього лише 45 осіб на рік. Після закінчення інституту сиротам, які навчалися тут, допомагали знайти місце домашньої вчительки. Містився інститут шляхетних дівчат на Сумській, і перебував під особливим покровительством царської сім’ї. Імператриця Марія Федорівна направила туди для роботи класною дамою випускницю столичного Екатеринінського інституту Анну Вульф. «Розумна, освічена, але некрасива, вихована у правилах суворої моральності, сувора пуританка, характеру твердого і замкнутого» – так описував її племінник Квітки Валеріан. А потім сталося те, що сталося: 18-річна панянка закохалася в одного із засновників інституту і його мецената, на 20 років старшого і кривого на одне око (Квітка дуже любив влаштовувати феєрверки, і в результаті одного невдалого запуску залишився без ока). Два роки Квітка не міг наважитися на вирішальний крок, але панянка взяла ініціативу в свої руки. 

Фото: myslenedrevo.com.

Сімейна ідилія

Як виявилося, це було мудрим рішенням – кращої дружини Григорій Квітка знайти б не зміг. Вони прожили разом понад два десятки років в любові та злагоді. Правда, спочатку Анна мріяла про переїзд в Санкт-Петербург, але Квітка, який ніколи далі околиць Харкова не виїжджав, навідсіч відмовився, і дружина змирилася з цим. «Дружина його була жінка дуже добра і освічена, – згадував історик Микола Костомаров. – Вона стежила за французькою літературою і навіть за політикою... Надзвичайно любила свого чоловіка...». А сам Григорій Федорович в одному з листів писав: «Я і жінка моя. Ось наш світ. Міська неуважність, чутки, плітки й інші неприємності нам чужі та невідомі. Заняття наші: читаємо і читане розуміємо... Слава, популярність мені не потрібні, потомства немає, дай Бог придбаного не втратити, дожити спокійно».
Дослідники творчості і біографії Григорія Квітки одностайно стверджують, що саме Анна Вульф зробили чоловіка відомим письменником: вона була його першим читачем і першим цензором, втішала і надихала. Саме їй Квітка присвятив свою першу драматичну повість «Маруся», написану на спір (було прийнято вважати, що українською мовою можна написати тільки комедію, але ніяк ні драму; Квітка з легкістю довів зворотне).
Жили Квітки вкрай просто: чудовий батьківський дім на Основі Григорій віддав брату Андрію, а сам жив у маленькому флігелі, де в кімнатах всюди були розставлені свічники і чорнильниці: господар мав звичку примоститися писати в будь-якому місці, і дружина створювала для цього всі умови; вона була впевнена, що її чоловік – геніальний письменник.
«Це був старий середнього зросту, з лисою головою, одним оком, з плямами на лобі, завжди в темному платті або халаті... Обстановка його квартири не становила нічого франтуватого; меблі дуже прості; тут не було ніяких кімнатних прикрас. Дружини його я ніколи не бачив у шовковій сукні. ...Він був дуже релігійним і майже напам’ять знав не тільки звичайне богослужіння, але навіть багато святкових канонів. У характері його просвічувалось то змішання прихованості й щирості, простодушності й дотепності, яке так відтіняє українця. Незважаючи на старість, він був міцний і свіжий, і тільки за кілька місяців до смерті почав слабшати», – писав пізніше про нього Микола Костомаров.
Григорій Квітка-Основ’яненко помер у віці 56 років від запалення легенів на руках у дружини, яка теж ледь не померла від горя.

Інна Можейко