«Луноход» і харків’яни: наш внесок у освоєння Місяця

Автоматична міжпланетна станція «Луна-17» з «Луноход-1» стартувала 10 листопада 1970 року і 15 листопада вийшла на орбіту штучного супутника Місяця, а 17 листопада 1970 року о 3-й годині 46 хвилин за всесвітнім часом станція благополучно примісячилася в районі Моря Дощів. О 6-й годині 48 хвилин були відкинуті пандуси, «Луноход-1» відкрив кришки телекамер і передав панораму пандусів, щоб переконатися у відсутності перешкод, а потім з’їхав на місячний ґрунт, проїхав 20 метрів по поверхні і підняв кришку із сонячною батареєю для зарядження акумулятора. За перші три земні доби місяцехід проїхав 197 метрів і, коли настала місячна ніч, перейшов у режим очікування.

Газета «Соціалістична Харківщина» на першій шпальті № 226 від 18 листопада повідомляла: «Вперше в історії космонавтики на Місяць доставлений і приступив до наукових досліджень автоматичний місячний самохідний апарат, керований з Землі. …Для проведених наукових досліджень на поверхні Місяця на різних віддаленнях від місця посадки і перевірки експлуатаційних характеристик «Луноход» устаткований науковою апаратурою, приладами і системами керування, радіозв’язку і телевізійного спостереження. …Керування рухом «Лунохода-1» здійснюється з центру далекого космічного зв’язку з використанням телевізійної інформації про положення апарата і характер рельєфу навколишньої місячної поверхні».

Роботи над «Луноходом» велися в обстановці найсуворішої секретності, і в газетах ви не знайдете імен тих, хто до цього був причетним. Ні конструктори, ні розробники цього унікального замовлення, ні його виконавці – наземний екіпаж, який безпосередньо із Землі кермував «Луноходом-1» (їх називали «сидячими космонавтами»), не були відомі пересічній публіці. Тільки через два десятки років завіса таємниці над створенням і експлуатацією «Лунохода» почала відкриватися для широкого загалу.

Випробувальний полігон

Загальновідомий факт: для того, щоб випробувати «Луноход-1» в умовах, максимально наближених до реальних, у Криму під Сімферополем був побудований спеціальний полігон – «лунодром» – поле близько 1 гектара. На куті поля стояла посадкова платформа. Поруч був Лабораторний корпус, на його другому поверсі розташовувався зал з «луноходчиками» – екіпажем у складі п’яти чоловік (командир, штурман, водій, бортінженер, оператор гостронаправленої антени), які дистанційно керували «Луноходом». На полі імітували місячний ґрунт і місячну поверхню – так, як його уявляли собі вчені на той момент: зверху «лунодром» засипали піском та черепашником, побудували гірки, височини, кратери різного діаметра, розкидали каміння і пофарбували все це в темно-сірий колір. Там і випробували технологічний зразок «Лунохода». Але потрібно було зрозуміти, як апарат поведе себе в умовах Місяця, що істотно відрізнялися від земних. Вони були загалом відомі вченим: те, що на Місяці зовсім немає атмосфери і його поверхня постійно піддається атакам усіх видів космічних випромінювань та потоків метеоритів, що температура на поверхні Місяця протягом місячного дня досягає + 1500 ° С, а протягом ночі опускається до -1500 ° С, астрономи визначили доволі давно. Однак, що собою являє сама поверхня Місяця, її фізико-механічні властивості, наявність пилового покриву, його товщина і склад, довгий час залишалося повною загадкою. Все це вимагало від розробників принципово нового підходу до вибору матеріалів і проектування приладів і механізмів, спроможних надійно і довго працювати в автономному режимі на поверхні Місяця. Таким місцем, де такі умови можна було змоделювати, був Харківський ФТІНТ. Харківський фізико-технічний інститут низьких температур створювався Борисом Вєркіним по суті за протекцією і під опікою Сергія Корольова – засекреченого Головного конструктора ракетно-космічної техніки. Для Корольова ФТІНТ був базою, де можна було провести випробовування, змоделювавши умови космічного простору – глибокий вакуум, низькі температури і космічне випромінювання. Там проходили випробування шарніри антен і сонячних батарей, піропатрони, системи астрокорекції і навігації, фал Олексія Леонова – першого космонавта, який вийшов у відкритий космос, і вся ходова частина «Лунохода», зокрема і «Лунохода-1». Зі спогадів Гаррі Гамула, на той момент – начальника лабораторії термовакуумних випробувань ФТІНТу: «13 січня 1965 року БІ (Борис Ієремійович Вєркін. – Авт.) направив мене і В. Ф. Удовенка до Києва на першу нараду за проектом «Шар» – створення «Лунохода»... На цій нараді ФТІНТ був визначений провідною організацією за трьома науковими напрямами програми «Шар»: низькотемпературне і вакуумне матеріалознавство, створення лабораторних установок для моделювання факторів космічного простору і проведення термовакуумних випробувань матеріалів, вузлів і агрегатів в умовах, що моделюють космічний простір і умови на поверхні Місяця. ФТІНТ був не тільки випробувальною лабораторією та полігоном. Ми активно обговорювали з розробниками «Лунохода» варіанти конструкції різних вузлів, пропонували шляхи підвищення їх надійності та видавали рекомендації з підбору конструкційних матеріалів для найважливіших деталей. ...З урахуванням властивостей місячного ґрунту у ФТІНТі були випробувані різні конструкції коліс і матеріали для їх виготовлення. Ці роботи проводилися в спеціальних кріогенних високовакуумних камерах, де імітувалися основні умови на Місяці...» П’ять років «фтінтівці» працювали над цим проектом. Тільки в 1971 році, після вдалого старту і успішної роботи апарата на Місяці, Борис Вєркін виступив з доповіддю на Міжнародному симпозіумі в Токіо, де розсекретив участь ФТІНТу в його підготовці.

Фото: polymus.ru

На харківських колесах

З 1954 року в Харкові при велозаводі працювало центральне КБ з велобудування – головна організація в країні з розробки велосипедів. Коли у розробників Ленінградського НДІ виникла проблема зі створенням ходової частини, звернулися сюди, адже саме велосипедні колеса вирішували потрібне завдання: великий запас міцності за малої ваги. Колеса для «Лунохода» робили з алюмінію, титану і сталі. Виробництвом деталей в основному займалися ленінградці, в Харкові випускали сталеві спиці, а з Києва привозили сітку з нержавійки на ободи. «Збирали колеса за останнім словом науки вручну, оскільки було потрібне філігранне балансування. Тільки титанові деталі (заклепки на колеса привозили з Ленінграда) збирав спеціальний антимагнітний інструмент, теж присланий ленінградцями. Увага до харківської частини робіт була особливою, адже всі вісім коліс «Лунохода» були провідними, – згадував згодом Юрій Гірш, головний інженер ЦКТБ велобудування. – Якщо якесь вийшло б з ладу, то інші повинні були б лишити апарат на ходу. Кожне місячне колесо витримувало до півтонни ваги! Камені, колоди та пісок не могли бути нашим виробам серйозною перепоною». За спогадами Юрія Гірша, всі роботи проходили в обстановці повної секретності, а співробітники працювали не тільки в білих халатах, а й в білих рукавичках – на виробництві підтримували майже стерильну чистоту. «Для «Лунохода» потрібно було виготовити вісім коліс, а зробили кілька сотень (різного діаметра і конструкції), поки не зупинилися на оптимальному варіанті. Замовлення на секретну розробку надійшло в 1964 році, а на те, щоб зрозуміти, якими ці небачені колеса повинні бути, пішло три роки. Оцінити ж результат вдалося тільки через шість років, коли перший «Луноход» на харківських колесах дуже добре виконав свої завдання на Місяці», – згадував розробник.

Читайте також: Від музею до заводу: що виникло на Харківщині рівно 50 років тому