Квартирний ринок минулого століття

Маю право…

Люди, скажімо так, поважного віку, доволі часто кажуть молоді: «Ми от безкоштовно житло отримували, а ви підіть зараз, купіть!» Але чиїм було то житло? Та й чи всі могли його отримати? Здавалося б, запитання дивне, але цілком слушне. Дивіться самі.

Щоб не заблукати в історичних хащах, обмежимося часом, який ще пам’ятає старше покоління – починаючи з повоєнних років. Ще одразу нагадаємо, хто мав право на поліпшення житлових умов, або, по-простому кажучи, міг стати на чергу. Це можна було зробити, якщо площа, на якій претендента було прописано, була меншою за визначену норму – вона могла різнитися залежно від населеного пункту. Для отримання державної квартири метраж зазвичай мав був меншим, ніж для постановки в чергу на кооперативну. А нове житло видавали з розрахунку певної кількості «квадратів» на людину. Купувати будиночок теж дозволялося тільки тоді, коли його площа задовольняла вимогам цих нормативів.
Право стати в чергу на квартиру мали й ті, хто проживав у гуртожитку або офіційно винаймав житло. Теоретично житло мали давати молодим спеціалістам, які тільки-но прийшли на перше своє місце роботи. На практиці бувало й таке, що випускника вишу оформлювали тільки після підписання папірця, в якому він визнавав, що не потребує поліпшення умов проживання. До того ж, пільговиком молодий спеціаліст вважався протягом трьох (якщо помиляюся – перепрошую) років, далі його переводили в загальну чергу.
Узагалі житло було таке: державне, кооперативне і «приватний сектор».

Надає підприємство

Найбільший прошарок населення жив у державному житлі. Воно, до речі, теж було різне: гуртожитки різних типів, квартири – відомчі й такі, які орендували на невизначений строк (так-так, саме орендували, а не отримували ордер на ВЛАСНУ квартиру), були й будинки, як би зараз сказали, котеджного типу – це в основному відомче житло в радгоспах, військових містечках, невеликих населених пунктах, чи як от у Харкові (приміром, ХЕМЗівські на Немишлі) відомчі будиночки-бараки. Зовсім екзотичним варіантом відомчого житла були вагончики – ціле містечко залізничників колись було на Сортировці.
Раз уже почали про відомче житло, доведемо цю тему до логічного завершення. Відомче житло – це таке, яке належало підприємству (читай – державі, оскільки всі підприємства були державними). Його давали працівникам тільки виробництва-власника. Це означає, що люди могли жити у відомчому житлі, поки працювали на цьому підприємстві. Хоча багато що залежало і від умов договору. Приміром, якщо людина пропрацбваоа визначений час двірником у Харкові (це було, здається, 10 років), вона мала право залишитися жити у відомчій квартирі. І часто люди використовували таку можливість перебратися з глухої глибинки у велике місто. Або в селі – радгоспний чи колгоспний будинок переходив у власність тих, хто в ньому мешкав, якщо працівники після вселення ще залишалися в господарстві на визначений термін.

Належить державі

Щодо квартир, які «давали безкоштовно», то тут житейських історій вистачить на стоси чи то трагедій, чи то детективів, чи то просто легенд і переказів. Що можна згадати? Якщо людина працювала на великому підприємстві, до того ж робітником, – зазвичай вона могла розраховувати на отримання квартири через 2–3 роки після того, як ставала в чергу в себе на роботі. Усілякі «гнилі інтелігенти» – інженери, освітяни, медики, а також працівники нематеріальної сфери (магазини, сфера побутових послуг тощо), як правило, стояли у квартирній черзі у виконкомах. Ні, якщо це був ВРП (російською – ОРС) залізниці чи якийсь подібний підрозділ, тоді їх прирівнювали до виробничих, і черговики мали такі ж преференції, як і основні працівники. Усі інші «невиробничники» могли чекати своєї черги і 20, і 30 років, і не факт, що дочекатися...
Отримані «квадрати» відповідали нормам, але не враховували складу сім’ї. Так, родина з чотирьох осіб (тато, мама, син і донька) мала право на двокімнатну квартиру, а якщо була ще й бабуся – тоді вже трикімнатну. А на трьох, на думку офіційних інституцій, вистачало й однієї кімнати.

Фото: sila-znaniy.com
В отриманій квартирі людина, на яку було виписано ордер, мала прописати всіх, кого вказувала при оформленні документів на чергу. І якщо відповідальний квартиронаймач помирав, то вони залишалися мешкати в цій квартирі. Звичайно, якщо так і залишалися прописаними за цією адресою. Якщо ні – помешкання переходило у власність держави, яка віддавала його в оренду іншим людям. До речі, право на помешкання могла отримати й людина, яка була в ній постійно прописана більше ніж три роки, навіть і непрописана, але яка могла довести, що фактично там проживала. Саме тому такі квартири дуже неохоче здавали, а щоб прописати когось, то лише як виняток.

Проплачене, але не куплене

Кооперативна квартира не належала людині – вона була власністю кооперативу. Тобто член кооперативу виплачував вартість квартири, зазвичай у вигляді повернення кредитних коштів, хоча бували й такі випадки, коли вносили всю суму одноразово. Після цього відповідальний квартиронаймач залишався жити в цьому помешканні.
Коли людина, на яку було оформлено ордер, помирала, житло поверталося у власність кооперативу, і на загальних зборах вирішували, кому його віддати. Першочергове право на квартиру мали ті, хто був у ній прописаний. Але це не означало, що помешкання автоматично переходило їм. Теоретично члени кооперативу могли вирішити, що житло має належати іншому претенденту – звичайно, за умови, що він стоїть у черзі і є членом кооперативу. Спадкоємцям померлого повертали суму, виплачену за квартиру, а «квадрати» переходили до іншого щасливчика.

Своє

І, нарешті, про приватне житло. Це міг бути тільки будиночок. У повоєнні часи в нашій країні будували багато, адже потрібно було відновити зруйноване. І охочим масово виділяли ділянки для забудови. Що означає «виділяли»? Людина отримувала документ, у якому зазначалося, що вона має право використати стільки-то соток (найчастіше 4–10, але могли бути варіанти) для зведення власного житла. При цьому забудовник орендував цю землю в держави, а не отримував у власність. Щодо самого будинку, то його проект, розміри, розташування на ділянці суворо регламентувалися.
Будматеріали, які використовували для зведення житла, коштували не надто дорого. Але часто вони були просто дефіцитом. Добре, якщо людина працювала на підприємстві, через яке могла виписати собі потрібне для будівництва (поширена практика). Якщо ні, брали довідку в раді, на території якої виділена ділянка, що потрібна цегла (цемент, пісок тощо) в кількості «…», і йшли купувати потрібне. Або домовлялися з тими, хто працював з потрібними матеріалами, щоб «приватним чином» їх придбати (ну не можемо ж ми казати, що вкрасти, якось воно… не того). Був ще варіант, у Харківській області не надто поширений, а от трохи південніше – вельми працюючий. Виробляли саман самотужки й будували з нього хату.
До речі, щодо «будували». Визначалося, що зводити житло мав власник. І домовлятися щодо роботи зі спеціалістами-будівниками теж доводилося неофіційно-неформально. Хоча було й таке, що організовували толоки з найближчими сусідами.

Фото: fakty.ua
Приватний будиночок можна було продавати, дарувати, передавати у спадок. Хоча й тут були свої обмеження. Щоб набути право власності на будинок, людина мала жити в ньому, оформивши це офіційно. Не вдаючись у всі юридичні тонкощі, це означало – переїхати в нього, а в селі – і працювати за адресою прописки.

Як обходили гострі кути

Олена (Покотилівка). У 50-ті батьків-залізничників перевели на роботу в Харків. Потрібно було десь жити, тож вони пригляділи пів будинку в Покотилівці (прописка у пригороді давала право працювати в місті). Коли я підросла, цього помешкання стало малувато. Але на чергу нас не ставили – ми вписувалися в нормативи. Тоді мене прописала в себе тітка. Спочатку задумувалося це для переоформлення її хати на мене, а потім вулицю, де стояв будиночок, визначили під знесення для якогось будівництва. І всім, хто втрачав своє житло, пропонували квартири. Так я отримала свою нинішню квартиру.
Інна (Ізюм). Наш будинок потрапив під знесення. Щоб усе оформити офіційно, потрібно було, щоб ми погодилися на варіант переселення, запропонований офіційними особами. І ми скористалися таким станом речей: вимагали, щоб нам з мамою дали дві квартири по сусідству. Довго билися чиновники, щоб якось обійти наше бажання, але верх узяли таки ми: отримали дві квартири двері у двері.
Наталя (Первомайський). Я була дитиною і не все пам’ятаю. Але загальні риси нашої квартирної епопеї вкарбувалися в підсвідомість. Мама працювала на хімкомбінаті. Поки була молодою і здоровою, усе було добре. А потім далася взнаки «хімія», і довелося мамі міняти роботу. Але була одна проблема: ми жили у відомчій квартирі, яку вона колись отримала як молодий спеціаліст. Які були подробиці «битви за квадрати», зараз і не розпитаю – ні в кого. Але пам’ятаю, що тих років, які мама проробила на комбінаті, вистачило, щоб нас не вигнали з житла.
Ірина (Харків). Ми жили у «хрущобі», у трикімнатній «розпашонці». Ми – це десятеро прописаних. Але на кожного були зайві 0,1 «квадрата», через що нас не ставили на квартирний облік. Розглядали різні варіанти. В університеті, де я тоді працювала, мені відверто сказали: «На державну і не сподівайтеся, а кооперативну, може, років через 25 отримаєте». Бабусі моїй, вона мала статус удови загиблого на ВВВ військового, у виконкомі порадили жити чоловікам в одній кімнаті, жінкам у другій, але в чергу на кооперативну квартиру поставили. І яке ж було щастя, коли через три роки нам запропонували 4-кімнатну кооперативну квартиру! Такі дорого коштували, тож і попит на них був невеликим, тому нам пощастило раніше за інших черговиків отримати бодай якесь житло. Так, це було дуже сутужно матеріально, працювали ми на «комуналку» та кредит – але ж «чужа хата не своя», а якби не цей кооператив, доводилося б нам винаймати житло, а це теж недешево, та й діти підростали.

Зоя Голіусова