Невтомний збирач етнографічних скарбів України: як склалася доля Івана Манжури

2 травня 1893 року в Катеринославі перехожі підібрали на вулиці знепритомнілого, знесиленого бідно одягнутого чоловіка. Його відвезли до лікарні. Це був поет, етнограф, журналіст Іван Манжура. Наступного дня він помер. Йому був усього 41 рік.

Пам'ятний знак на приблизному місці поховання Івана Манжури в Дніпрі (зараз на місці кладовища - парк). Фото: dnipro.libr.dp.ua

Тяжке дитинство

Це була людина незвичайної та трагічної долі. Він народився 1 листопада 1851 року в Харкові в родині бідного службовця, який мав невживчивий характер, часто конфліктував з начальством, тому змінював роботу, а родина часто переїжджала з одного місця на інше. Коли Іванкові було всього п’ять рочків, мати, не витримавши злиднів, померла, а батько почав пиячити. Хлопчика узяла на виховання бабуся, але батько забрав його.

Читайте також: Про життя, смерть та повернення із забуття письменника Сергія Пилипенка 

Почалися роки бродяжництва: малий Іванко вимушений був мандрувати з батьком по Харківщині, Бєлгородщині та Катеринославщині; він намагався втекти від батька, але той пильно слідкував за сином. Як писав один з перших біографів Івана Манжури, письменник та перекладач Олександр Кониський: «...до 9-річного свого віку він обійшов з батьком 12 самих тільки ґубернських міст, пройшовши 6000 верст! У Бєлгороді (Курської ґубернії, здається, 90 верст від Харкова) малого Івана взяла до себе княгиня Волконська, «одягла його в шовк і в черевики та віддала до попа в науку. Але незабаром звідсіль забрав його батько…».

Постійно неблагонадійний

Поневіряння з батьком по містах та селах закінчились, коли хлопчику виповнилося 13 років, – його батько помер. Але в той час доля посміхнулася хлопчику – тітка його матері, дружина відомого вченого-філолога Олександра Потебні, зайнялась його вихованням, а сам учений став духовним батьком Івана.

Фото: uk.wikipedia.org

Хлопчик повернувся до Харкова, закінчив школу і його, як кращого учня, прийняли на казенний кошт до 2-ї Харківської гімназії. Але Іван її не закінчив: його відрахували з шостого класу «за непокірливість». Він заробляв на життя приватними уроками та готувався до вступу у Харківський ветеринарний інститут. Юнаку це вдалось, але на другому курсі студент Манжура був відрахований «за неблагонадійність» без права вступу до вищого навчального закладу; до того ж за ним було встановлено постійний нагляд поліції.

Збирач фольклорних скарбів

Івану Манжурі таки посміхнулася доля: 20-річний юнак, закоханий в український фольклор ще з гімназійних часів, безпритульний і безробітний, отримав пропозицію від свого колишнього гімназичного товариша Івана Василенка стати прикажчиком у його економії на Катеринославщині. Манжура покидає Харківщину.

Мал. з dnipro.libr.dp.ua

Юнаків поєднувала любов до України та до творчості її народу. Манжура зміг зосере­дитися на тому, що цікавило його найбільше: він подорожує, збирає скарби народної мудрості – записує сотні пісень, казок, легенд, приказок, загадок, повір’їв. Друкує їх у київських та харківських збірках. Здавалося б: спокійне, хоч і небагате життя, улюблена справа – чого йому не вистачає для повного щастя? Але Іван Манжура мав неспокійну вдачу.

На війні та після

1875 рік. Івану Манжурі – 24 роки. Його, як і багатьох українців, захопила боротьба, котру вели слов’янські народи проти Туреччини. Він разом з іншими добровольцями виїжджає до Сербії, де бере участь у бойових діях. Але зазнав він і від «своїх» – одному з командирів не сподобалося, як рядовий Манжура з ним привітався, – і той наказав бити рядового батогами, та так, що того на руках ледве живого віднесли до лазарету. Але й одужавши, Манжура Сербію на покинув – воював, доки не отримав кульове поранення.

Іван Манжура повертається на батьківщину. Він хапається за будь-яку роботу, щоб звести кінці з кінцями: працює вчителем, наглядачем поштової станції, збирає колекції комах та рослин на продаж, а водночас продовжує ходити від села до села, збирати та науково опрацьовувати український фольклор.

Мал. з dnipro.libr.dp.ua

У 1884 році Іван перебирається в Катеринослав і починає писати та друкувати на сторінках катеринославських газет і журналів власні вірші, які він підписує псевдонімом Іван Каличка. Також Манжура пише для масового читача невеликі поетичні переробки популярних казок – «Метелики». В 1889 році з активної допомоги його дядька Олександра Потебні у Петербурзі виходить друком прижиттєва збірка Івана Манжури під назвою «Степові думи та співи». Вона виявилася не тільки першим, але й єдиним прижиттєвим виданням його поезій: більше цензура не пропустила, а нагляд за неблагонадійним поетом посилився.

Читайте також: Як уродженець Вовчанщини став найвідомішим драматургом країни

Манжура втратив роботу журналіста і остаточну можливість заробляти. Невдачі та злидні призвели до того, що він усе частіше заглядав у чарку, а коли в 1890 році зламав ногу – взагалі залишився без засобів для існування. Йому залишалося три роки життя – сповненого душевних та фізичних мук.

Мал. з dnipro.libr.dp.ua

Самотній і знесилений, він помер від плевриту. Труну на цвинтар проводжав лише лікарняний сторож. Кладовище згодом закрили, і місце поховання етнографа і поета відоме лише приблизно.

Зберігач народної творчості, поет українського степу та невтомний мандрівник-сковородинець, Іван Манжура пішки пройшов Катеринославщину, Полтавщину та Харківщину і зробив велику, кропітку та досі до кінця неоціненну справу – зберіг нашу спадщину.

Етнографічний комплекс "Хата-музей Івана Манжури" в с. Рубанівське на Дніпропетровщині. Фото dnipro.libr.dp.ua