Прощавай, «Булко», або Яка історія криється за фасадом відомого будинку
Це було культове місце «дітей перебудови»: тут збиралися неформали всіх мастей. Тут варили одну з найкращих у місті каву на піску – тоді її було треба вживати зі смаженим арахісом, а ще – найсмачніші тістечка: заварні, з крихтою зверху. Сюди можна було принести свою магнітофонну касету із записами; тут проходив цікавий челендж – на касету записували одну-єдину пісню, і ті, хто тут був, рахували, скільки разів вона прозвучала, а йдучи, передавали цей «рахунок» тим, хто прийшов пізніше.
Студенти, музиканти, молодь та поети, просто тусовщики – у «Булці» можна було зустріти будь-кого і поговорити про що завгодно. Там знайомились; там вирішували якісь свої питання; там билися – іноді до «Булки» підтягувалися суворі та правильні пацани з околиць, які ненавиділи до глибини душі неформалів з їхніми довгими патлами, гітарами та фенечками…
Читайте також: Про життя, смерть та повернення із забуття письменника Сергія Пилипенка
У теплу пору року народ сидів не лише у підвальчику, а й на вулиці; багато хто, затиснувши в руці чашку з кавою, що остигає, фланували від «Булки» до «Кулемета» через Дзеркальний струмінь, а звідти – до «Сквозняка»; до речі, чашки потім повертали. Все це сьогодні кануло в історію, проте «Булка» мала ще давнішу історію…
«Хлібне» місце
До того, як «Булка» стала «Булкою», вона була «Булочною». Сюди з авоськами поспішали вранці ті, хто жив у центрі. Сіра «цеглинка» по 16 копійок з хрусткою скоринкою: головне було – дотерпіти до дому і не почати гризти її прямо на вулиці, а то мати сваритиме. А потім удома швидко відпиляти окраєць, посипати сіллю або цукром – і на вулицю, до друзів-приятелів! Чорний український круглий по 20 копійок – там інша історія: налити у блюдечко базарної соняшникової олії, підсолити її, і із скоринкою чорного – в дитинстві це здавалося смачнішим за будь-яке тістечко. «Городская» булка по 6 копійок, що безсоромно стирчала добре підпеченим гребінцем уздовж «тушки»; бублики – з маком, по 5 копійок, які розбирали миттєво; все це пахло так, що відчувалося на протилежному боці Сумської!
А в 1991 році, вже під час перебування тут «Булки», на стіні з’явилася меморіальна табличка, яка свідчила, що цей будинок на Сумській, 28 є пам’яткою історії, оскільки саме в ньому у далекому 1905 році, коли тут теж була кав’ярня, в ній збиралися більшовики задля вирішення своїх важливих революційних справ.
У ході декомунізації цю табличку зняли, а будівлю 2020 року позбавили статусу пам’ятника. Хоча в неї була набагато цікавіша історія, ніж таємні збори більшовиків.
Фото з архіву автора
Зразково-незразковий будинок
Сьогодні в це складно повірити, але років 250 тому на місці нинішньої вулиці Скрипника була околиця міста: тут проходив вал і рів Харківського форштаду, за яким був Мироносицький цвинтар. Наприкінці 40-х – на початку 50-х років ХІХ століття у місті розпочався будівельний бум: Харків активно «рухається» у північному напрямку. У цей час професор Харківського університету Альбрехт вирішує на розі Сумської та Мироносицької площі збудувати для своєї родини (у нього було четверо дітей) великий двоповерховий садибний будинок з флігелем та дворовими спорудами. На той час будувати будинки на центральній вулиці можна було лише за одним із зразкових проектів. Столичними архітекторами було розроблено цілі альбоми таких проектів; місцевим архітекторам дозволялося лише пристосувати обраний майбутнім господарем проект до місцевості. У 1858 році у зовнішній вигляд будинків було дозволено вносити деякі зміни, а за кілька років їх скасували взагалі. Саме в цей період – не раніше 1858 року – і було збудовано будинок на розі Сумської.
Читайте також: Як уродженець Вовчанщини став найвідомішим драматургом країни
Але професор Альбрехт жив тут недовго – він помер 1871 року; садибу успадкувала його дружина, яка через 12 років продала її заможному вітебському дворянину з польським корінням Едуарду Борткевичу, який перебрався з родиною на Харківщину. Його молодшому синові Сергію судилося стати знаменитим європейським музикантом.
Звуки музики
Усупереч поширеній помилці Сергій Борткевич не народився в цьому будинку – батько купив садибу, коли хлопчику було вже шість років. Але можна сміливо стверджувати, що він провів тут дитячі , юнацькі роки та частково – дорослі роки.
Батько Сергія займався виробництвом винно-горілчаних виробів; мав свій завод у Харкові. Окрім садиби в Харкові, він купив маєток в Артемівці поблизу Мерефи та збудував там винокурний та скляний заводи. Мати хлопчика Софія була музиканткою – вона, будучи вже матір’ю чотирьох дітей, закінчила в Харкові музичне училище, організувала Товариство піклування про нужденних учнів Харківського музичного училища і стала його головою. Саме мати стала для Сергія першим учителем. Композитор згадував згодом: «Ще дитиною мене водили на симфонічні концерти, і я мав можливість знайомитися з деякими видатними творами музичного мистецтва, які потім виконували в нас вдома на роялі у чотири руки. Моїм щастям було й те, що я народився і провів своє дитинство в такому великому місті, як Харків, який на той час був інтелектуальним центром півдня Росії. Багато іноземних митців концертували в нас».
Сергій навчався в 3-й Харківській гімназії та музичному училищі в Іллі Слатіна. Він вирішив стати музикантом, відвідавши концерт, де Харківським симфонічним оркестром диригував Петро Чайковський. Але батько, вважаючи, що в хлопця має бути практична спеціальність, наполягав на тому, щоб Сергій став юристом. Слухняний син вступив на юридичний факультет Петербурзького університету, і одночасно – до петербурзької консерваторії, де його вчителями були знамениті музиканти Лядов та Глазунов.
Але навчання до кінця закінчити не вдалося: влада закрила університет через революційні настрої серед студентства, і Борткевич вибирає музичну освіту в Німеччині. Очікуючи дозволу на виїзд, він вступає волонтером до полку Олександра Невського, але здоров’я його підвело, і Сергій змушений був повернутися до Харкова. Він відновлює здоров’я у батьківському маєтку в Артемівці, щоб потім вирушити до Німеччини – вчитися музиці.
За мрією
Закінчивши Лейпцизьку консерваторію, Борткевич поселяється у Берліні. Він добивається популярності як концертуючий музикант, викладає музику, а от перші композиторські спроби виявилися невдалими.
Фото: russianvienna.com
У 1914 році Сергій Борткевич змушений був повернутися на батьківщину: почалася Перша світова війна, і росіян з Німеччини депортували. Музикант поселяється в Харкові; він виступає, у нього з’являються учні, він пише свої музичні твори. Але події 1917 року зруйнували ледве налагоджене життя: композитора та його матір заарештували більшовики (батько помер ще до початку війни). Насилу Борткевичу вдалося звільнитися; він переїхав до Артемівки і спробував облаштувати життя в маєтку, але потім зрозумів, що за влади більшовиків спокійного життя в нього не буде – і зважився на еміграцію.
Крим, Константинополь, Югославія, Австрія і нарешті Німеччина – і скрізь головною для Борткевича залишалася музика. Він сподівався, що в Німеччині – країні своєї юності, своїх перших успіхів – він нарешті здобуде стабільного становища та популярності не тільки як виконавець, а й як композитор, але у 1933 році там до влади прийшли фашисти, і про кар’єру музиканта можна було забути. У грудні 1933 року Сергій Борткевич повернувся до Відня, де прожив до самої смерті 1952 року.
Читайте також: Неповторний Маяцький: як хлопчик з Печенігів став видатним цирковим артистом
Ним було написано 74 твори, з яких збереглося лише 58, зокрема – опера «Акробати», дві симфонії, три оркестрові сюїти та твори для інструментальних концертів, а також камерної та вокальної музики. Нині його називають останнім романтиком у музиці та українським Рахманіновим, хоча його творчість належить не лише Україні, а й Польщі, Австрії, Німеччині. Його творчість вивчають, а твори виконують – вони яскраві, емоційні, мелодійні. Частина з них була створена з 1914-го по 1920 рік – за час, коли Сергій Борткевич, відомий музикант, жив у Харкові на Сумській, 28. Але, на жаль, у Харкові про збереження пам’яті Борткевича не хочуть чути. Будинок на Сумській, практично доведений до стану аварійного, збираються «реконструювати» – точніше, на його місці звести черговий торгово-офісний центр, у зовнішньому вигляді якого нічого не залишиться ні від будинку Борткевича, ні від «Булочної», ні від «Булки»…
Фото з соцмереж
