Рицарське кохання Сергія Єсеніна
«Хуліган», «вуличний гульвіса», «скандаліст» – усіма цими епітетами Єсенін «прикрашав» себе не без частки самолюбування, але цілком справедливо. Сьогодні, коли минуло майже 100 років після описуваних подій, ми скажемо: «Творчі люди – вони такі», – і пробачимо великому поетові його навіжене, невпорядковане й часом непривабливе приватне життя за те, що воно було паливом його поезії. В його полум’ї згоріло багато жіночих доль...
Серцево-сімейний стан
«У мене було три тисячі жінок!» – хвалився якось Сергій Єсенін приятелеві. Побачивши недовіру в очах, одразу посміхнувся: «Ну, триста. Ну, тридцять». Його неможливо було не любити, але й любити його було важко.
У Єсеніна було кілька категорій жінок. Було три офіційні дружини, і ще одна була з ним у цивільному шлюбі. У нього були жінки, які його любили, а він їх – ні. Були й жінки, які його приваблювали, але вони не відповідали йому взаємністю. Нарешті, були в нього і «трояндочки» – так Єсенін називав випадкових жінок у своїй долі. Кожна з жінок, яких доля звела з поетом, залишила слід у його серці і – прямо або опосередковано – у його творчості. Але незалежно від сили почуття завжди залишалося якесь АЛЕ. Сам Єсенін це пояснював так: «Як би не присягав я комусь у шаленому коханні, як би я не запевняв у тому ж сам себе, – усе це, по суті, величезна й фатальна помилка. Є щось, що я люблю вище за всіх жінок, вище за будь-яку жінку, і що я на жодні ласки й на жодне кохання не проміняю. Це мистецтво».
Для жінок, що були поруч з Єсеніним, кохання поета було важким тягарем; його сповна відчули на собі і офіційні, і неофіційні його дружини. Прекрасних амазонок, які прагнули полонити поета, ніколи не бракувало. Як відомо, поет був гарний: розкішні золоті кучері, сині очі, чудова фігура. Тому з моменту своєї появи в 1912 році в Москві Єсенін був розпещений жіночою увагою: довколалітературно-богемні панянки буквально вішалися йому на шию. «Я й не знав, що у вас отак цілуються. Так присмокталася, начебто всього губами хоче увібрати», – казав він приятелям. У 1920-му, коли Єсенін відвідав Харків, він був уже не тим наївним рязанським «пастушком», який приїхав підкорювати Москву, а відомим поетом і не менш відомим серцеїдом.
Зінаїда Райх була рідкісною красунею
Фото: aif.ru
За плечима в нього було чимало романів, ще більше – розбитих сердець, і навіть шлюб із Зінаїдою Райх, в якому у нього було двоє дітей (молодший народився 20 березня 1920 року, за кілька днів до від’їзду поета до Харкова) і який на той момент тріщав по всіх швах. Красуня і розумниця, що обіймала відповідальні посади в Раднаркомі, була близько знайомою з Луначарським, Крупською, Мейєрхольдом, Маяковським, Білим, мати двох дітей – Зінаїда не могла жити тим життям, яке складалося в неї з Єсеніним. Вона не могла ходити за ним серед прихильниць вулицями й кафе, дружити з його друзями, яких вона (небезпідставно) ненавиділа. Вона не могла бути приниженою, а він був тим, ким був: поетом. А Єсенін не міг жити розмірено, добропристойно, коротше – бути, як усі. Про обох можна було сказати: вони і кохали, і ненавиділи одне одного. Цей пекучий клубок кохання-ненависті розмотувався все більше. У такому серцево-сімейному стані Єсенін і опинився в Харкові навесні 1920 року.
Зінаїда Райх з дітьми від Сергія Єсеніна
Фото: aif.ru
Дівчина з біблійними очима
Кінець березня 1920 року. На платформу харківського вокзалу з теплушки поліграфічного відділу Всеросійської Ради Народного господарства вибралися троє: працівник московського видавництва Олександр Сахаров, інші два – поети і близькі друзі, Анатолій Марієнгоф і Сергій Єсенін. Нема де правди діти, у столиці було голодно й холодно, от москвичі й розраховували трохи «заправитися» українським хлібом і салом – тим більше, що добрий приятель Єсеніна Лев Повицький до цього часу вже жив у Харкові у друзів і обіцяв дах над головою і всіляку підтримку.
Сам Лев Повицький – легендарна постать. Як пише відомий харківський єсенінознавець Владислав Божко, він був сином відомого в Росії фахівця з пивоваріння, закінчив із золотою медаллю азербайджанську гімназію і вступив на юридичний факультет Харківського університету. Однак у 1905-му «пішов у революцію». Мав п’ять арештів, три втечі, чотири роки каторги. Вірші почав писати в тюремному ув’язненні. Після революції відмовився від усіх пільг, що належали йому як політкаторжанину і борцю з царизмом, і пішов у поезію. З Єсеніним познайомився в 1918 році і залишався його справжнім другом до кінця свого життя. Зробив усе, щоб спогади про поета, які публікувалися у пресі, були історично достовірні. Отже, надамо слово самому Льву Повицькому: «Увечері ми виходили на подвір’я, де стояла містка бричка. Ми в ній садовилися тісною сім’єю, і Єсенін розважав нас смішними й зворушливими розповідями зі своїх дитячих років. Зрідка до брички підходив розпряжений кінь, що розгулював по двору, зупинявся й начебто прислухався до нашої розмови. Єсенін з ніжністю поглядав на нього».
Сергій Єсенін, Анатолій Марієнгоф і Лев Повицький (фото зроблено в Харкові у 1920 році)
Фото: ruslit.traumlibrary.net
Повицький, Єсенін і Марієнгоф жили на вулиці Рибній, у будинку номер 15; вулиця ця зараз називається Кооперативною, а будинок не зберігся. До «тісної сім’ї», крім інших, входила дівчина, яка жила по сусідству – Фріда Лейбман (згодом вона стала дружиною Повицького), та її подруга Женя Лівшиць. Лев Повицький писав: «Єсенін був тоді в розквіті своїх творчих сил і душевного здоров’я, цілі вечори проводив у розмовах і спорах, читав свої вірші, жартував і розважався від щирого серця. Дівчата відверто обожнювали його, вони були щасливі й пишалися тим, що він живе з ними під одним дахом. Єсенін зачарувався однією з дівчат, і між ними виникла тривала й ніжна дружба». Про те саме пише й Анатолій Марієнгоф: «Єсенін вивіз із Харкова ніжне почуття до вісімнадцятирічної дівчини з біблійними очима. Дівчина любила поезію. На випряженій таратайці, що стоїть серед маленького круглого двору, просиджували вони від раннього вечора до зорі. Дівчина дивилася на місяць, а Єсенін – в її біблійні очі. Тлумачили про переваги неповної рими перед точною, про непристойності користуватися дієслівною, про барабанність складової і приємності усіченої.
Єсеніну неймовірно подобалося, що дівчина з біблійними очима замість «ріфми» – вимовляла «рифма». Він почав навіть ласкаво називати її «Рифмочка». Горланячи на всю вулицю, Єсенін вимагав від мене підтвердження ... подібності Рифмочки до коханої царя Соломона, прекрасної і неповторної Суламифі. Я, щоб позлити його, казав, що Рифмочка чудова, як будь-яка єврейська дівчина, котра щойно закінчила у Вінниці гімназію і збирається на зуболікарські курси до Харкова».
Євгенія Лівшиць
Фото: esenin.ru
Вінниця була ні до чого: Женя Лівшиць народилася в Мінську, а в Харкові жила, судячи з усього, недовго. От її версія подій, сухувата і проста: «У 1920 році я жила в Харкові. Моя подруга, Фріда Юхимівна Лейбман, жила на Рибній вулиці. Ми разом працювали в статистичному відділі Наркомторгу України. У будинку, де жила Лейбман, гостював у сусідній квартирі Лев Йосипович Повицький. Навесні 1920-го в Харків приїхали Єсенін і Марієнгоф. Якось мене зустріла Фріда і сказала, що в Повицького зупинився Єсенін... Фріді й мені захотілося побачити поета (тоді їй було 24, а мені 19 років), і ми вирішили піти до Повицького, з яким уже були добре знайомі раніше. На другий день Єсеніна ми побачили. Був він у тужурці з оленячого хутра. Читав він нам вірші. Пробув у Харкові два-три тижні. Зустрічалися ми часто».
За цим «часто» ховається багато: і зворушлива закоханість поета, і дівоча скромність, що пересилила природне захоплення і кохання, яке виросло з нього потім. Як писав той самий Повицький, «суворі риси її біблійного обличчя здійснювали пом’якшувальну дію на «чуттєву бурю», якій він піддавався занадто часто, і Єсенін поводився по відношенню до неї, як благородний лицар. Вона, ймовірно, була єдиною дівчиною, яка не стала жінкою в його руках».
Любий друг
Провівши тижні три в Харкові, Єсенін повертається в Москву. Їдучи, поет подарував Фріді й Жені випущену тут книгу «Харчевня зорь». У збірці було надруковано вірші Єсеніна, а також Анатолія Марієнгофа і Велимира Хлєбнікова. Дарчий напис було призначено Жені: «Я тебе, друже мій, пам’ятати буду. Єсенін».
Між поетом і Рифмочкою зав’язується листування. Через півроку Женя теж приїхала в Москву – там у неї жила молодша сестра Маргарита, стосунки з якою у поета склалися не настільки платонічно-романтично. Євгенія Лівшиць увійшла в коло «єсенінських дівчат», але мала там особливе становище. Поетеса Надія Вольпін згадувала: «Це зовсім молоденька дівчина. З Харкова. Шалено закохана в Єсеніна і ... дуже йому подобається. Але не здається (на відміну від своїх сестер і віршолюбивих подруг!). ... Поблизу харків’янка виявилася стрункою худорлявої дівчиною зі строгим і дуже виточеним обличчям». Женя, хоча й не приховувала своїх почуттів, тримала дистанцію, а Єсенін звик, що не він, а його завойовують. Та сама Надія Вольпін стверджувала, що Єсеніну не подобався надмірний раціоналізм дівчини: «Вона чоловікові любов аршином відмірятиме», – якось із досадою вирвалося в нього. Проте листування, хоча і мляве, тривало майже до самої смерті поета в 1925 році.
Заміж Євгенія Лівшиць вийшла тільки в 1930-му, коли їй виповнилося 29 років. На згадку про поета свого другого сина вона назвала Сергієм. Її чоловік помер у роки війни; вона стала лікарем і згодом захистила кандидатську дисертацію. Померла в 1961 році від інфаркту.
