Сьогодні в клубі будуть танці
Головна клубна розвага молоді у 70-ті роки минулого століття забезпечувалась завдяки ВІА.
У 70-ті роки вже минулого століття розваг у невеликих містечках і селах було небагато: два-три рази на рік – концерти самодіяльності, приурочені до свят, кілька разів на тиждень – кіно, і, звичайно ж, танці.
Саме танці були головною подією для молоді: вона приходила туди на інших подивитися і себе показати. А де ще можна було підійти до вподобаної дівчини, як не на танцях? Кіно і проводжання-обійми – це вже потім, а от знайомилися зазвичай на танцмайданчику. Але які ж танці без музики?
У 70-ті – на початку 80-х на всіх танцмайданчиках країни панували ВІА. Це була «наша відповідь Чемберлену» – західним рок- і біт-групам. У нас не загниваючий захід, у нас року немає, а є своє, радянське явище – вокально-інструментальний ансамбль (ВІА), і тому на буржуїв ми маємо дивитися зверхньо.
Фото з tunnel.ru
Ну, і логіка такій назві теж була: на зміну співаку, який виступає з оркестром, прийшли музиканти, які всі (або майже всі) співали, а тому ансамбль такого роду й назвали вокально-інструментальним. І пішло-поїхало: «Поющие гитары» і «Поющие сердца», «Голубые гитары» і «Красные маки», «Лейся, песня» і «Здравствуй, песня!», «Самоцветы» і «Цветы», «Добры молодцы» і «Веселые ребята», і сила-силенна національних проектів типу білоруських «Сябрів», «Верасів» і «Піснярів», українських «Кобзи» і «Червоної рути» або грузинської «Орера». Популярність ВІА була просто величезною. Чи потрібно казати, що свій ВІА мав кожний поважаючий себе клуб, у тому числі і провінційний.
Фото з vipstd.ru
Музикант з Гиївки
Гиївку – район Люботина – у 70-ті роки жартівливо називали ГДР – Гиївська демократична республіка. Або ФРГ – Федеративна республіка Гиївка. Як би там не було, але це був свій, окремо взятий світ, зі своїми правилами і порядками, зі своїм магазином, зі своєю школою, зі своєю лікарнею, зі своєю бібліотекою, поштою і зі своїм клубом, у якому грав знову-таки свій вокально-інструментальний ансамбль під назвою «Альтаїр».Існував він з 1971 року, і гиївські підлітки із заздрістю дивилися на хлопців з ансамблю: музиканти непогано заробляли (неофіційно, звичайно), модно одягалися, у всіх – супермодні на той момент мотоцикли «Ява», і завжди були в центрі уваги в дівчат.
"Альтаір" початку 70-х років. Фото з архіву Юрія Доценко
У вересні 1977 року Юрію Доценку було 17 років, він навчався в 10 класі та вже два роки грав на бас-гітарі у дворовій групі з троюрідним братом і ще кількома хлопцями: благо, мама навчила його грати на семиструнній гітарі, ну, а освоїти після цього шестиструнку особливих зусиль для нього не склало. Звичайно, слухав музику – зрозуміло, що не солодкоголосу радянську естраду для тих, кому за.., а вітчизняні ВІА: «Цветы», «Добры молодцы», ну, і зарубіжний рок – те, що вдавалося дістати й розібрати на записаних-перезаписаних затертих плівках величезних бобінних магнітофонів.
Той день Юрій запам’ятав на все життя: він сидів на уроці хімії, коли у шкільний двір викотили на «Явах» музиканти з «Альтаїра».
– Мене викликали на подвір’я: треба поговорити, – розповідає Юрій Доценко. – І запропонували грати у групі – їм потрібен був бас-гітарист. У цій, легальній, клубній групі! Зі справжніми, відмінними інструментами! Серце калатало в ребра так, як ніколи в житті. Звичайно, я погодився – тим більше, що на танці в Гиївський клуб, де грав «Альтаїр», я бігав регулярно, і репертуар знав від і до. О другій годині, після уроків, я вже був на репетиції, а на другий день увечері відбувся мій перший виступ з «Альтаїром». Хвилювався, звичайно, страшенно – був повний зал народу: тоді на танці ходила фактично вся молодь селища, але в мене все вийшло.
"Альтаїр" другий половини 70-х. У центрі - Юрій Доценко. Фото з архіву Юрія Доценко.
Зірка на ім’я «Альтаїр»
– Ми грали в Гиївському клубі (він розташовувався в «Ротонді» – стародавній садибі, зараз від неї залишились самі руїни) двічі на тиждень, по середах і п’ятницях, з 8 ранку до 11 вечора, – розповідає Юрій Доценко. – Склад у нас був традиційним для клубних груп того часу: Володимир Дейнеко – ритм-гітара і вокал, Микола Андрющенко – соло-гітара і вокал, я на бас-гітарі, Дмитро Байрачний – ударні, плюс наш оператор Ігор Іващенко.
Та сама "Ротонда". Фото з архіву Юрія Доценко
Танці – розвага платна, з усіх, хто входив, збирали по 50 копійок. Народ – розряджений за останньою модою (на танці одягали все найкраще, найошатніше, в основному це був індпошив), збирався години до дев’ятої. До речі, так, щоб сильно п’яні приходили на танці – такого не пам’ятаю. Випивши – так, бувало. Бійки теж траплялися, але в основному із серії «наші з ненашими б’ються».
Народу збиралося багато, як то кажуть, яблуку ніде було впасти – «Альтаїр» був дуже популярним. По-перше, у нас був непоганий репертуар: ми грали популярні пісні тих років з репертуару ансамблів «Синяя птица», «Цветы», «Аракс» Юрія Антонова, «Добры молодцы», «Машина времени», «Поющие сердца» і багато іншого. Із зарубіжної естради на ура у публіки йшли пісні з репертуару «Смокі» та італійців – Тото Кутуньо та «Ріккі і Повері». Але хітом була пісня «Там, где клен шумит» з репертуару ВІА «Синяя птица». Що стосується зарубіжної «важкої» музики (ми всі захоплювалися тоді «Діп Перпл»), то це звучало вже в самому кінці танців. От тоді сорочки злітали до стелі! Аранжування ми робили самі – точніше, їх робили Микола Андрющенко та Володимир Дейнеко, а ми на репетиціях вносили корективи, якщо було потрібно.
На гребені хвилі
– Другою причиною нашої популярності була відмінна якість звуку, що коштувало нам великих грошей і великих нервів, – згадує далі Юрій Доценко. – Звичайно, апаратура в клубі була, і непогана, але нам хотілося кращої. Фактично всі заробітки ми вкладали в апаратуру, а заробляли ми пристойно. У клубі платили якийсь відсоток від виручки – за місяць на кожного набігало, але небагато. У вихідні ми грали на весіллях – за два дні це виходило 200 карбованців на всіх, проводи в армію – за день до 150 карбованців. От усі ці гроші ми й витрачали на апаратуру. У нас було те, що і в Харкові рідко можна було побачити: фірмові гітари, підсилювачі, колонки, мікрофони. Ми боліли музикою, творчістю, хотіли себе показати.
Успіх у «Альтаїра» був. Ансамбль знали не тільки в Гиївці й Люботині, де, до речі, був свій досить сильний ВІА – «Сузір’я».
Люботинський ансамбль "Сузір"я". Фото з архіву Люботинського краєзнавчого музею
Альтаїрівців запрошували грати і в Харків, і на Баварію, і в Липці, музикантам частенько доводилося їздити по довколишніх клубах. Виступали вони й на конкурсах, але не дуже часто: привезти свою апаратуру, виставити її, налаштувати й заспівати 1–2 пісні було не надто цікаво. Проте на їх виступи приходили не тільки послухати – а й записати на магнітофон. Потім ці записи розходилися по руках і, переписані кілька разів, затиралися до дірок.
ВІА-стиль
Щоб відповідати образу «крутих хлопців», музикантам доводилося мати відповідний вигляд.
Фото з архіву Юрія Доценко
– Волосся носили довге, «під бітлів», хоча в нас як музиканти «Бітлз» не в честі були. Сорочки з короткими рукавами діставали, ну й джинси, звичайно, – не самошиви, а справжні, фірмові. У нас на весь Люботин тоді їх було 5–10 штук, це потім, у 80–81 роках їх стало багато. Я свої перші джинси купив у нашого соло-гітариста. Вони були поношені, але все одно – предмет гордості, півроку носив, а потім купив нові – «Лі». Пам’ятаю, прав-прав їх, щоб набули модної «линялості», – розповідає Юрій Доценко.
А ще, як усі пристойні музиканти, учасники «Альтаїра» мали прізвиська.
– Миколу Андрющенка звали Бабак, – згадує Юрій Доценко. – У мене було прізвисько Садко – я ним обзавівся ще у дворовій групі і з ним прийшов в ансамбль. Чому Садко? Не буду розповідати... Була така пісня дворова... не зовсім пристойна, звідти й пішло.
Похорон живої музики
У «Альтаїрі» Юрій Доценко грав, поки в 1984 році його не призвали в армію. Служив, до речі, разом зі знаменитим харківським музикантом Сером (Сергієм Щелкановцевим), більш того – Пан професор був підлеглим Юрія. А коли в 1986 році демобілізувався і прийшов на танці, там було всього шість чоловік. Поруч гриміла дискотека, і всі були там. Він зрозумів – це похорон живої музики... Епоха ВІА завершилася, почалася епоха дискотек.
Юрій Доценко, прослуживши 10 років в армії, у важкі 90-ті працював там, де платили – в основному в охороні. Мріє зібрати «Альтаїр» і згадати молодість – нехай не всі його учасники здорові, але ще живі.
– Хотілося б зіграти концерт на руїнах «Ротонди» – може, і звернуть на її стан увагу, – каже музикант з Гиївки.
