У дев’яносто, як у двадцять.
Рецепти життєлюбства від працівника «СК»

«Щоб вижити, потрібно було триматися»

«Я, Солощук Алла Михайлівна (уроджена Дмитренко), народилася в 1927 році в місті Миколаєві, але через рік моя родина переїхала на постійне місце проживання в місто Харків, який я вважаю своєю малою батьківщиною», – сухі й діловиті слова надруковані, майже видавлені старою друкарською машинкою на злегка вже пожовклому аркуші паперу. У цій рукописній книзі під пластиковою обкладинкою таких сторінок – 37, текст поперемінно з фотографіями та картами. Алла Михайлівна водить пальцем по одній з них: ось це наші маршрути – ми 11 разів ходили мінятися при німцях, щоб не померти з голоду, ось це – маршрут нашого відступу з Харкова в 1943-му: ми пішки дійшли до Острогожська Воронезької області, і в результаті опинилися в Челябінську. Я слухаю цю – не стареньку, ні, у жодному разі! – літню жінку з дивно молодими очима й думаю: а як би я поводилася на її місці? Вистачило б у мене стійкості не зламатися, вижити, залишитися Людиною, з гідністю і мудрістю прожити життя й зустріти старість? А в моїх набагато молодших колег?

Її дитинство – з прогулянками в парку, з гуртками та ялинками в Палаці піонерів, з чергами за мануфактурою (так тоді називали тканини), демонстраціями та рідкісними виїздами всією сім’єю в село на відпочинок – закінчилося, коли їй було 13. Почалася війна.

Про всі жахи того часу – про котлети з мерзлої картоплі, які були щастям, про смерть батька в січні 1942 року (німець ударив його у скроню, і він помер, не прийшовши до пам’яті), про походи за продуктами в село (у люті морози за день доводилося долати по 40 км), про пережитий жах німецьких облав Алла Михайлівна розповідає спокійно, без пафосу, і повторює: «Щоб вижити, потрібно було триматися».

Триматися – це першою по тонкому березневому льоду переходити Донець, щоб піти «до своїх»; це у 15 років по чотири кілометри влітку чалапати по грязюці дорогою на роботу (в евакуації Алла працювала на Челябінському феросплавному заводі); це – віддавати свою продуктову картку брату (він швидко ріс і весь час хотів їсти); це – в 16 років знову сісти за парту в 7 класі і вчитися на відмінно. А ще це – писати вірші, закохатися в музику й оркестр, і більш за все на світі хотіти повернутися в Україну...

Музика життя

«Мій дядько після війни жив в Одесі. Він зробив мені виклик, я приїхала в Одесу і вступила до технікуму зв’язку. Згодом забрала до себе маму. Там же зустріла свого майбутнього чоловіка – Миколи Солощука», – розповідає Алла Михайлівна. «Аллочко, а ти розкажи, як ти на побачення до майбутнього моряка бігала», – втручається, хитро посміхаючись, чоловік, що сидить поруч. «Ну, бігала – не бігала, а ти ж відбив, – тут же парирує Алла Михайлівна, – Закінчила я з відзнакою технікум, ми одружилися, щоб разом розподілитися – і поїхали на Північний Урал у місто Бубаха. Там прожили вісім років, там син народився».

Мрію – повернутися не просто в Україну, але до Харкова – Алла Солощук реалізувала в 1957 році. Було здійснено рішучий поворот у біографії: молода сім’я вирішила знову сісти за парти, тільки тепер – Харківського політехнічного. Обидва стали студентами денного відділення. Спочатку жили на гроші, накопичені під час роботи на Уралі, потім обидва пішли працювати. Навчаючись на третьому курсі, Микола Петрович перевівся на вечірнє відділення і влаштувався на роботу у філію УФТІ у П’ятихатках: там давали житло фахівцям. Керівником технічної служби УФТІ він пропрацював з 1962 по 1998 рік. А Алла Михайлівна знайшла роботу, ще будучи студенткою-першокурсницею.

У 1962-му, закінчивши інститут, Алла Солощук з ним не попрощалася – її розподілили на кафедру автоматики і телемеханіки, де вона і пропрацювала до виходу на пенсію в 1998 році. Захистити кандидатську дисертацію не вийшло – дуже хворіла мама. Паралельно Алла Михайлівна працювала в дослідницькій лабораторії на кафедрі турбінобудування, займаючись дослідженнями для «Турбоатома», які мали прикладний характер. «Це був чудовий час: цікава робота, спілкування з прекрасними людьми, і для мене було важливо – що в мені, в моїх дослідженнях мали потребу, – каже вона. – А хобі – це дача, походи за грибами... і внук, звичайно... І завжди були вірші».

Алла Михайлівна показує пожовклі листочки паперу: «Це старі, написані ще за молодих літ. Я їх ніколи не друкувала, пишу для себе – просто слова складаються якось. Але вірші завжди були при мені...» І, трохи хвилюючись, на пам’ять читає мені рядки вірша, написаного в 1945-му – ті, які вона читала на шкільній лінійці 9 травня того пам’ятного року: «Пусть ярче светит Солнце, // Пусть ликует мир, // Пусть еще больше мать гордится сыном! // Сегодня красный воин победил – // Советский флаг над городом Берлином!»

Шлях у кросвордисти

«Кросворди – це гімнастика для розуму, це азарт, змагання із самим собою і автором. Я завжди любила їх розгадувати, а потім спробувала складати. Вийшло – і пішла по редакціях харківських газет. Було це в 90-ті, коли життя ставало дедалі складнішим», – згадує Алла Михайлівна і запевняє: нічого складного у складанні кросвордів немає. Я розглядаю стоси пошарпаних і акуратно підклеєних словників, що нагромаджуються на столі і стільці, що стоїть поруч. Побачивши на моєму обличчі скептичну міну, господиня книжкової гори додає: «Просто потрібні терпіння, уважність і відповідальність. Головне – щоб кросворд був змістовним, але не надто зарозумілим – інакше можна образити або просто відстрахати читача. І ще – я намагаюся не допускати халтури, – і зітхає. – На жаль, зараз це моє єдине захоплення».

Алла Михайлівна донині пам’ятає, як вона прийшла в «СК»: «Це був 1999 рік, готувалися відзначати ювілей Пушкіна. У редакції потрібен був тематичний кросворд, але українською мовою. Для мене це не завдавало труднощів – я шість перших років навчалася в україномовній школі, та й узагалі українську мову знала, любила й розуміла. От мій кросворд і взяли. В інших – російськомовних – газетах мої кросворди теж брали, але вони там лежали по три місяці: конкуренція була дуже високою. А авторів україномовних кросвордів майже не було. Так ми і знайшли одне одного – я і «Слобідський край».

Р. S.
Поряд з письмовим столом на тумбочці в Алли Михайлівни – ціла виставка фотографій: здебільшого на них головна гордість родини – правнуки. Господарі дому, які прожили разом 68 років, з гордістю їх показують, навперебій розповідають про молодшого, Родіона Васильовича (йому всього півтора року), і нарікають, що живуть далеко й рідко бачаться. «Але нічого! Ми не сумуємо», – повторює Алла Михайлівна. І несподівано в неї виривається: «Аби у країні все гаразд було»...

Інна Можейко, кореспондент