Весілля, яке пам’ятаємо все життя
Офіційне
Різні роки — різні весільні традиції. У 50-ті роки минулого століття, коли люди ще не оговталися після воєнного лихоліття, така визначна подія часто відзначалася... аж ніяк. Молодята приходили в органи РАГСу або, якщо в населеному пункті їх не було, у радах народних депутатів, там реєстрували акт одруження — і все. Хтось просто йшов додому, хтось запрошував друзів або родичів на скромні посиденьки, але якогось масштабного гуляння зазвичай не передбачалося. Але потроху життя налагоджувалося, і почали справляти весілля — комсомольські, робочі, молодіжні, безалкогольні, а згодом, ближче до наших днів, і всілякі тематичні.
Фото: picturehistory.livejournal.com
Наприкінці 50-х років почали створювати спеціальні палаци одруження. У Харкові їх було аж два: центральний, на Сумській, — він обслуговував і жителів області; і дещо «домашніший» на ХТЗ.
Фото: zabytki.in.ua
Харківський центральний Палац одруження на вул. Сумській
Фото: kharkov.media
Харківський Палац одруження
«Орджонікідзевський» на ХТЗ
У РАГСі (суто за місцем прописки одного з молодят!) зазвичай термін між подачею заяви і власне одруженням дорівнював визначеному законодавством у 1964 році місяцю, і лише в «гарячу» весільну пору міг збільшитися. А от у палацах могли призначити процедуру розписування і через два, і через три місяці…
Щоправда, були способи «обійти» цю норму. Серед них — довідка (часто її просто купували), що наречена вагітна, або пришвидшення реєстрації для військових тощо.
У Харкові особам, які збиралися побратися, видавали про це довідку. На її підставі можна було весь час до оформлення шлюбу отоварюватися в магазині «Весна», він був неподалік від нинішньої станції метро «Наукова».
О, чого там тільки не було! І посуд, і одяг, і тканини, і навіть махрові рушники! Тож не дивно, що дехто подавав заяву, користався довідкою, а шлюб так і не укладав — а навіщо, якщо вже скупився? Таку само операцію прокручували і з горілкою, коли для її купівлі теж видавали довідку-дозвіл. «Органи» намагалися боротися з цим неподобством, але не завжди могли довести, що молодята й не збиралися одружуватися, а планували звичайнісінькій, як би зараз сказали, шопінг.
Вбрання молодят
Перший клопіт тих, хто починає готуватися до весілля, – вбрання. З чоловічим простіше: більш-менш пристойний (це мінімум) або новий модний костюм, свіжа сорочка — і наречений має відповідний статусу вигляд. Змінювалися тільки матеріал, з якого виготовлено одяг, фасон і колір. Взуття — за таким самим принципом. Усе, із хлопцями розібралися.
А от весільна сукня та супутні речі (фата, рукавички тощо) нареченої – це питання набагато складніше. У 50–60-ті було «не до жиру», і основним критерієм «весільності» вважалося те, що сукня нова (за можливості), «вихідна» (тобто для непересічних подій) і бажано біла — хоча це й не було обов’язковим. У 70-ті для весільного вбрання нареченої починається епоха відродження. До цієї події починають шити якісь спеціальні обновки; згадують, що традиційний колір сукні молодої — білий. Спочатку це просто ошатна сукня, іноді — якщо дівчина «продвинута» — брючний костюм. До них додаються невеличка фата або капелюшок, маленькі (ще жива пам’ять про моду попередніх десятиріч) рукавички. Що далі — то більше. У прямому значенні цього слова: довші сукні й рукавички, більша фата. І весільна сукня плавно перетворюється на окремий специфічний вид вбрання. Але наречені справляли його різними способами, залежно від смаку, можливості і статку. Хтось купував сукню у спеціальних магазинах — про таке знаємо, але серед наших знайомих не маємо. Більшість користалась послугами ательє або знайомих швачок. І, до речі, фасон не обов’язково вирізнявся надмірною пишністю. Це могла бути довга сукня з модної тканини (залежно від часу — кримплен, «мокрий шовк», атлас, гіпюр тощо), з нижніми пишними спідницями, вишивкою, мереживними вставками та іншими елементами святкового оздоблення. А могло бути і просто плаття пастельних тонів, помірної довжини, трохи вишуканішого за повсякденний фасону. Хтось купував вживане вбрання — у комісіонках або «з рук». Наталя згадує: «Моя однокурсниця одружувалася. Сукню з капрону вона купила за 10 карбованців у комісіонці. Там же придбала й вишуканий капелюшок з великими полями. Сукню вона довела до ладу, підігнала на себе й мала на весіллі такий ефектний вигляд, що ніхто й запідозрити не міг, як економно вона вирішила питання вбрання».
Фото: inosmi.ru
Щодо взуття, то якісні черевички знайти завжди було непросто, і це не становило суто «весільної» проблеми. Тож і розв’язував її кожний у звичному порядку.
Куди й на чому їхати
Наступним питанням, яке вирішували заздалегідь, було транспортне. У тому разі, коли шлюб реєстрували без особливих церемоній, і діставалися до місця реєстрації відповідно — частіше за все громадським транспортом. А от коли ця подія була урочисто обставленою, то все мало бути відповідним. Тобто на реєстрацію і з неї потрібно було на чомусь їхати. Найчастіше замовляли таксі, і бувало так, що гостям не вистачало місць, тож доводилося збільшувати замовлення. Іноді, якщо була така можливість, транспорт надавало підприємство, на якому працював хтось із молодят або їхніх батьків. І найвищим шиком вважалося, коли всі машини у весільному кортежі були власністю когось із присутніх.
Фото: earth-chronicles.ru
Щодо місця, де організовували весільний бенкет, то й тут були різні варіанти. Перший, і доволі поширений, — удома. Якщо це був приватний сектор і весілля гуляли влітку — у дворі, на свободі. До речі, посуд і меблі для таких урочистостей можна було взяти напрокат, це значно спрощувало підготовку. Приміщення їдальні могли надати для весілля і на підприємстві. Варіанти сплати були різні: безкоштовно; чітко визначена сума за приміщення; сума за приміщення плюс вартість страв тощо. Але починаючи із 70-х найчастіше замовляли гуляння в закладі громадського харчування (від їдальні до ресторану).
Село гуляє
Розпочнемо з того, що в селах часто зберігаються традиції, які в містах уже втрачено. Згадаємо: і сваталися, і викуп за молоду вимагали, і наречена до весілля готувала подарунки родичам свого обранця. А про другий день з ряженими й катанням тещі в тачці, часто з викиданням у ставочок, не чув хіба що глухий. І це геть не повний перелік.
Про весільний стіл годі й казати. Готувалися заздалегідь: вирощували й виписували в господарстві худобу, заказували рідним і знайомим усілякі делікатеси з міста (райцентр-облцентр-столиця…), затарювалися й виготовляли «вогненну воду», домовлялися з жіночками, про яких знали, що вони добре куховарять. Тож і гуляло весілля подеколи аж ніяк не два-три дні.
Фото: labinsk.ru
Мабуть, саме тому часто «сільським» гуляння ставало після «міського», інколи навіть замість нього. Пенсіонерка Ніна Іванівна згадує, як це було у 1959-му: «Одружилися ми в Харкові — просто пішли в РАГС, і там нас розписали, а потім ми повернулися додому. На вихідні відгуляли комсомольське весілля. Так воно називалося, бо гроші на свято виділив комітет комсомолу заводу, на якому ми працювали, та й присутньою була тільки молодь. Кажуть, що комсомольські весілля були безалкогольними, але я такого в ті роки не пам’ятаю. Але справжнє весілля відгуляли за місяць у батьків у селі».
Так само робили й іногородні студенти: вечірка в гуртожитку або, якщо батьки виділяли гроші, їдальні-кафе-ресторані (це вже 70–90-ті), а потім «справжнє» весілля у батьків.
Церемоніальні байки
Інна: Пам’ятаю років з десяток тому весілля в Мерефі. Тоді приготували такий весільний стіл, що їжі вистачило на тиждень — саме стільки запрошували гостей, щоб нічого не пропало.
Олександр: Я працював у медслужбі інженером з автотранспорту. Коли одружувався, знадобилася машина з водієм. Звичайно, можна було виписати легкову, але тоді ніхто, крім нас і свідків, туди не помістився б. Вирішили все просто: виписали медичний УАЗ — кольору хакі, з червоним хрестом. Одна з гостей, яка чекала нас під РАГСом, отримала незабутні враження, коли за п’ять хвилин до призначеної реєстрації до офіційної будівлі під’їхала ця машина, і з неї «висипали» молодята та інші гості.
Лариса Гордєєва: У мене була подруга. З нею сталася така майже казкова історія. Якось ішла вона після іспитів, уся ще на сесії. І тут їй заступають дорогу троє хлопців у новеньких формах з лейтенантськими погонами. Один і каже: «Дівчино, виходьте за мене!» — «Що, просто зараз?» — «Так, тут і РАГС поруч», — «Добре, пішли». І пішли, і їх одразу розписали. Виявляється, хлопця після військового училища (якого — не пам’ятаю, це надто давно було) направили служити за кордон. А в ті часи неодруженим працювати там було не можна. Тож і шукав лейтенант жінку «у пожежному порядку». Найдивніше те, що вони й досі живуть дружно та щасливо. І це щира правда.
