Від богодухівського підкидька до всенародної любові: як склалося життя Ніни Русланової
«Завтра була війна», «Тіні зникають опівдні», «Не стріляйте в білих лебедів», «Зимова вишня», «Циган», «Афоня», «Валентин і Валентина», «Собаче серце», «Небеса обітовані» – фільми з її участю ввійшли до золотого фонду кінематографу, на них виросло не одне покоління. Усього в фільмографії Ніни Русланової їх понад 150.
Підкидьок
Вона не знала ні свого справжнього імені, ні прізвища, ні дня народження. Двомісячну дитину в лютому 1946 року знайшли на залізничному вокзалі у Богодухові та віддали до місцевого дитячого будинку. Її назвали Ніною. Прізвище вона отримала набагато пізніше, коли їй було років п’ять: білява дівчинка дзвінким голоском співала на сцені дитбудинку, і чиновниця, яка була на концерті, «призначила» для неї прізвище Русланова – на честь знаменитої тоді співачки Лідії Русланової. Це виявилося пророцтвом: у перебігу доль двох Русланових було багато спільного. Лідія теж була сиротою, так само в дитинстві жила у притулку, і теж не була Руслановою за народженням, але своє ім’я – Агафія Лейкіна – знала. Ніна Русланова пізніше говорила, що разом із прізвищем вона отримала й долю.
А от день народження Ніна Русланова обрала сама: їй дали календар, і вона обрала червоний день – 5 грудня, День Конституції, адже цього дня було свято, концерт та святковий стіл із солодощами, яких у дитбудинку Ніни було так небагато…
Читайте також: Великий Степанич з невеликої Введенки: «золоті» м’ячі та трагедії життя олімпійського чемпіона
За своє дитинство Ніна змінила п’ять дитячих будинків, зокрема жила і в Люботині, точніше – у Гиївці. В одному з дитячих будинків сталося те, що наклало відбиток на все життя Ніни. Вона обізвала виховательку, яка била її, фашисткою. Та не залишилася винною: «Хто фашистка, так це ти!» – крикнула вона, натякаючи на «німецьке» походження білявої та білошкірої Ніни. Після війни в середовищі дитбудинку це було однаково вироку: розпочалося цькування – Ніну обзивали, били, їй робили капості. Не зламатися, вижити, подолати – було неймовірно складно. Ніні це вдалося, але про своє дитинство ніколи не згадувала і не розповідала. «Дитинство – мамина таємниця, куди вона й досі нікого не пускає. Це раз і назавжди закрита тема…» – згадувала донька Ніни Русланової Олеся.
Її університети
У повоєнному Харкові для сироти з дитбудинку варіантів влаштувати життя було небагато, а перспектив – ще менше. Закінчивши у 1960 році будівельне училище, Русланова рік працювала на будівництві штукатуром. Жила в гуртожитку, бігала у вечірню школу та встигала брати участь у художній самодіяльності. А потім вирішила: «Досить!» – і зробила крок назустріч мрії: подала документи до Харківського театрального інституту. І її прийняли.
Вона провчилася в Харкові два роки. Вчителі Русланової згадували її як студентку з рішучим, упертим і конфліктним характером. Особливим талантом вона тоді не вирізнялася, а от наполегливістю – так: коли на третьому курсі зламала ногу, ходила на заняття на милицях.
Коли Ніна Русланова дізналася, що в знаменитому московському Щукінському училищі – недобір хлопчиків-студентів, вона так само рішуче сказала собі: «Досить!» – і поїхала до Москви. У приймальній комісії сказала, що згодна грати чоловічі ролі, та просила прослухати її як хлопчика. Її прослухали – і прийняли. Як дівчинку. І порадили позбутися українського акценту.
«Тягнутися» вона мала за талановитими однокурсниками – з нею разом навчалися Володимир Качан, Борис Галкін, Леонід Філатов, Іван Диховічний, Олександр Кайдановський; останній став її братом по крові і все життя опікувався провінційною
сестричкою.
Їй доводилося не лише багато вчитися, а ще й заробляти на життя, і Русланова влаштувалася прибиральницею до поліклініки. Спала, коли вдавалося, на розкладачці в гуртожитку: ночами вона репетирувала в душі – кахель добре відбивав звук, і Ніна чула всі свої помилки.
Русланова навчалася на другому курсі, коли в її життя прийшло кіно.
Шлях зірки
Якось на сходах училища Ніну зупинила незнайома жінка та запитала: «Хочете зніматися в кіно?». Ніна відповіла відмовою: педагоги це не дуже схвалювали, але незнайомка вирушила до деканату і добилася, щоб Ніні дозволили зніматися. Жінку звали Кіра Муратова; вона знімала свій перший повнометражний фільм. Партнером Русланової на зйомках був Володимир Висоцький.
Фільм «Короткі зустрічі» вийшов на екрани в 1967 році, швидко зібрав понад 4 мільйони глядачів і був знятий з прокату «…за очернение советской действительности». Проте, Русланову запам’ятали – і глядачі, і режисери. Але справжня популярність, що переросла у всенародну любов, прийшла до Русланової на початку 70-х, коли на екрани вийшов 7-серійний фільм «Тіні зникають опівдні», де артистка зіграла голову тайгового колгоспу Марію Воронову. Пізніше на честь її героїні назвуть кручу на Уралі, а це справжнє визнання акторської майстерності – Марія Воронова сприймалася глядачами як жива, справжня…
Після прем’єри «Цигана» її носили на руках – разом із машиною, в якій вона їхала; у кінозалі на «Зимовій вишні» глядачі витирали сльози, коли її героїня говорила про «зимову вишню» та «невитрачену ніжність».
У легендарній картині Володимира Бортка «Собаче серце» Русланова зіграла невелику роль куховарки Дарини Петрівни, що також стала великим успіхом у кінобіографії актриси. Зіграла соковито, азартно, створивши яскравий образ вчорашньої сільської жінки, яка через обставини потрапила до Москви, у робітниці до професора Преображенського. Своїми яскравими роботами актриса заслужила на любов мільйонів глядачів і визнання фахівців. Неодноразово Ніна Русланова удостоювалася престижних премій.
Читайте також: Як в Ізюмі кіно знімали
Паралельно актриса 15 років працювала в театрі імені Вахтангова, проте набагато повніше її потенціал розкривався на знімальному майданчику: її «любила» камера, вона мала однаковий органічний вигляд і в драматичних, і в комедійних, і в ліричних, і в гротескних ролях. Навіть у складні, провальні для багатьох акторів 90-ті та 2000-ні роки Ніна Русланова продовжувала зніматися – насамперед, завдяки своїй працездатності, готовності працювати за будь-яких умов та завдяки залізному характеру.
За лаштунками
Її героїнь – розбитих, самотніх, темпераментних і часто з невлаштованою долею – з Руслановою об’єднувала твердість характеру. А щодо особистого життя, то воно не було бурхливим. Вперше Ніна вийшла заміж за людину, далеку від світу кіно, – Геннадія Рудакова. У 1976 році у пари народилася дочка Олеся; її поява на світ була свідченням твердого характеру актриси: їй забороняли народжувати через вроджену ваду серця, але вона пішла на цей ризик. На початку 90-х шлюб розпався.
Другим чоловіком Русланової став кінооператор Равкат Габітов. Вони були разом 30 років; як жартувала сама актриса, можливостей для сварок вони не мали – чоловік жив у Петербурзі, вона – у Москві. Але головною цінністю та радістю життя Ніна Русланова вважала дочку та онука.
З донькою та другим чоловіком. Фото: 24smi.org
У 2010 році актрисі зробили операцію на серці – встановили штучний клапан, і вона продовжила зніматися. У 2012 ро-
ці на екрани вийшов фільм «Мами» з її участю, а у 2013-му вона зіграла одну з провідних ролей прочитаного по-новому та знятому в 3D-форматі фільмі «Вій».
А в 2019 році Ніна Русланова стала героїнею передачі «Эксклюзив» Першого каналу. Приводом для випуску став лист, який прийшов до редакції програми від сестер артистки. Літні жінки з Пермі повідомили, що в їх сім’ї, яка мешкала в Харкові, 1945 року сталася трагедія – після народження молодшої сестри померла мама. Батько був не в змозі виховувати ще одну дитину, тому вирішив віднести її до дитбудинку. ДНК-тест показав, що три жінки з високою ймовірністю – кровні сестри Ніни Русланової. Щоправда, після програми спілкування так і не склалося.
…Вона не дожила рівно два тижні до свого 76-річчя. На початку листопада актриса потрапила до ковідного відділення лікарні з дихальною недостатністю та порушенням серцевого ритму. На жаль, урятувати її так і не вдалося. Відомої актриси не стало 21 листопада 2021 року.
