Як Леонід Утьосов харківського коменданта заарештував
Людина з «неправильною» біографією
«Народився я 22 березня, але в Енциклопедіях написали, що 21-го. Ну що ж, нехай буде так. Адже вона «Енциклопедія», а отже, їй видніше... Я народився в Одесі. Ви думаєте, я хвалюся? Але це дійсно так. Багато хто хотів би народитися в Одесі, але не всім це вдається. Для цього треба, щоб батьки хоча б за один день до вашого народження потрапили в це місто. Мої – усе життя там прожили», – так згодом у своїй книзі спогадів писав Леонід Утьосов. У будиночку під номером 11 у Трикутному провулку, де жила сім’я дрібного біржового маклера Йосифа Вайсбейна, майбутній артист, а поки що – шоста дитина в сім’ї, хлопчик Льодя (тобто Лазар) заспівав свою першу пісню, уперше взяв у руки скрипку. Звідси він, учень комерційного училища, бігав з ранцем за плечима та нотною папкою в руці до найзнаменитішого одеського педагога Столярського. Він навчався грі на декількох музичних інструментах, грав у кількох оркестрах, співав у хорі, крім того, займався спортом і навіть виступав у чемпіонаті Одеси з французької боротьби. А от комерція «не пішла» – з училища хлопчика виключили, і він подався заробляти гроші... у цирк. З ним поїхав на гастролі – у Бердичів, Жмеринку й Тульчин. Там він захворів на запалення легенів, закохався і мало не одружився, повернувся в Одесу і був відправлений подалі від гріха в Херсон до дядька – торгувати в лавці залізного товару. Але й тут не склалося: юнак мріяв про сцену, і батько махнув на нього рукою – нормальної за його поняттями людини з «правильною» біографією із сина не виходило.
Фото: vinograd.su
«Мініатюрний» артист
У 1912 році, взявши псевдонім Утьосов (не писати ж на афішах Вайсбейн), син біржового маклера йде в артисти. І їде в Кременчук працювати в театрі мініатюр. Потім будуть інші аналогічні театри – в Одесі, Херсоні, Запоріжжі. Усіх їх об’єднувало прагнення розважати, забавляти публіку. Але для артиста-початківця це стало чудовою школою життя – він жадібно навчається всьому й хапається за будь-яку можливість. Так минуло два роки. Одного разу в місцевий театр прийшла найматися актриса Олена Гольдіна (сценічний псевдонім Ленська), і оскільки в неї не було даху над головою, Леонід запропонував дівчині пожити в нього. Ленська погодилася і незабаром стала його дружиною. Як посміювався сам Утьосов, вона просто більше не пішла. Романів у нього було потім багато, але до дружини він повертався завжди. А вона – мудра й терпляча жінка – прощала... Вони були разом 49 років.
Фото: vinograd.su
Кінець 1916 року. Леонід Утьосов – солдат піхотного полку, розквартированого в передмісті Одеси. Його солдатська платня – 32 копійки в день. А в нього молода дружина з недавно народженою донькою Дітою (у майбутньому вона стане солісткою його джаз-оркестру). Приятель Утьосова влаштував йому відпустку на три місяці, і він підписує контракт з Харківським театром мініатюр «Арлекін». Це була нечувана удача – 1800 рублів на місяць! До того ж у Харкові виступи Утьосова, який грав свій звичний репертуар – мініатюри, куплети, анекдоти, – мали величезний успіх. А в лютому 1917-го Харків раптом змінився – на вулицях збиралися натовпи молоді, а в повітрі витав дух свободи. Згодом Леонід Осипович згадував: «Атмосфера розпалювалася з кожним днем, і одного воістину прекрасного ранку я прокинувся під звуки «Марсельєзи». Підскочив до вікна. Грав духовий оркестр. За оркестром ішов полк. На багнетах червоні банти. Попереду полку на коні їхав офіцер з червоним бантиком на грудях. Так, це відбулася Лютнева революція. Харків зустрів її захоплено. Хоча в банках як і до цього сиділи банкіри. Заводчики як і до цього сиділи у своїх кабінетах і вичавлювали все, що тільки можна вичавити з людей праці. І все-таки було радісно, а якщо хочете, то навіть і весело. Скажіть, хіба не весело йти з чотирма студентами заарештовувати самого військового коменданта міста Харкова, полковника зі звірячим характером, у комендантське управління якого процвітав найзапекліший мордобій? За кілька днів до цього я мав «щастя» особисто з ним зустрітися й на собі відчути «чудовий» характер полковника. Мене затримали під час облави в ресторані, у якому я як солдат, нехай хоч і у відпустці, не мав права перебувати. Мене привели в міську комендатуру дати пояснення. Ах! Як же він тепер був здивований, коли я вимовив сакраментальну фразу:
– Пане полковнику! Іменем революції ви заарештовані!
Ну хіба не весело?!».
Харків ще не раз зустрінеться на шляху Леоніда Утьосова, але так весело йому вже не буде.
Театр одного актора
Тимчасовий уряд скасував межу осілості, і Леонід Утьосов залишає Одесу – через Харків, Київ і Гомель він відправляється в Москву. У нього за плечима велика практика – під час громадянської війни Утьосов виступав у бригаді артистів, що давала на фронті в день по кілька концертів. Одного разу на понаднормовому нічному концерті він один замінив усіх інших артистів, які буквально звалилися від втоми. Утьосов повторив усі номери їх бригади... Потім було ще кілька таких же фантастичних виступів, тільки на значно вищому рівні. У 1923 році, наприклад, афіша петроградського «Палас-театру» повідомляла, що артист Леонід Утьосов постане в усіх мислимих театральних жанрах: як співак – естрадний, оперетковий, камерний; як танцюрист – балетний і ексцентричний; як диригент – оркестровий і хоровий; як скрипаль і як гітарист; як оповідач і куплетист; як клоун, жонглер і акробат. Він постав. І переконав всіх, продемонструвавши і почуття стилю, і почуття жанру.
У середині 20-х років він одночасно виступав у двох ленінградських театрах – оперети і «Свободному», а по понеділках грав у збірних трупах у серйозних драматичних спектаклях. Утьосов вміє легко переходити від гумору до драми і від трагедії до гумору, причому в обох випадках був щирим і достовірним.
А в 1929 році, послухавши закордонні джаз-бенди, він створив свій «Теа-джаз», поєднавши музику і театр.
Імпровізації на джазову тему
«Мені було поки ясно одне: мій оркестр не повинен бути схожим ні на один з існуючих, хоча б тому, що він буде синтетичним», – писав Утьосов. Він мріяв про джаз, який був би хорошим, дотепним театром; про музикантів, які були б хорошими, веселими акторами; про концерт, який став би спектаклем; про пісні, які знав би весь народ. Не відразу, але йому вдалося-таки знайти музикантів, які були б ще й артистами.
8 березня 1929 року в Малому оперному театрі на концерті, присвяченому Міжнародному жіночому дню, уперше прозвучав «Теа-джаз» Утьосова. Успіх був приголомшливий. Утьосов вважав, що він «узяв бога за бороду» – але радів він рано: у пресі розгорнулася кампанія проти джазу як буржуазного явища. Як його тільки не називали: «музичний самогон», «джазова фокстротчина», «музика бару»... Після гастролей «Теа-джазу» в Харкові у виданні «За пролетарскую музыку» було надруковано рецензію під назвою «Вогонь по халтурниках», у якій автор писав: «Що ж являв собою сам виступ Утьосова? Кривляння, блазнювання, розраховане на те, щоб благодушно повеселити «пана» публіку. Усе це супроводжувалося жахливим шумом, що роздратовував і пригнічував слух. Йдучи з театру, слухач ніс із собою відчуття огиди та бридливості від усіх цих похабних посіпувань і вульгарних кабацьких пісень. На це неподобство повинна звернути увагу вся радянська громадськість. Необхідно припинити цю халтуру. Потрібно вигнати з радянської естради таких мерзенних рвачів від музики, як Л. Утьосов і К». Утьосов захищав своє дітище, як міг: створюючи свої програми, він прагнув довести, що його джаз рішуче відкидає принципи буржуазної культури, що він обирає власну дорогу. А потім були «Веселі хлоп’ята» – фільм, який приніс Утьосову і його колективу шалену популярність; критики на час зачаїлися, а роки війни стали для нього часом загального схвалення.
Фото: culture.ru
У Велику Вітчизняну джазовий оркестр Утьосова побував практично на всіх фронтах, дав понад 500 концертів. Музиканти зібрали гроші на виготовлення кількох літаків-винищувачів, які з легкої руки Леоніда Осиповича назвали «Веселі хлоп’ята». Дев’ятого травня 1945-го при величезному скупченні народу Утьосов виступив з оркестром на відкритій естраді в Москві.
А через два роки історія гонінь на джаз повторилася: критики знову обрушилися на Утьосова, намагаючись поховати і його дітище, і джаз узагалі як явище буржуазної культури, охрестивши його «музикою товстих». І знову Утьосов змушений був доводити очевидне. З певною часткою роздратування він писав тоді: «Набридли повчання – яка музика потрібна радянській людині. Потрібна всяка хороша. Радянська людина жадібна до мистецтва. Їй подай усе: оперу, симфонію, пісню, романс і легку музику. І годі нудним людям перетворювати людські радості на «заходи», нав’язувати народу смаківщину понурих чиновників, які ніколи не співають, не танцюють і носять маску глибокодумності».
Фото: persons-journal.com
«Визнали» джаз тільки в 1962 році. Для Утьосова це було свято. Але воно збіглося з особистою трагедією – померла дружина, яка була його ангелом-хранителем. 5 грудня 1966 року Леоніду Осиповичу стало зле просто на концерті, і незабаром він розпрощався зі сценою. Живучи на пенсії, він писав мемуари, займався фотографією, іноді приймав друзів, слухав симфонічну музику, особливо старі платівки, керував оркестром, багато знімався на телебаченні, але практично не виходив на сцену. У грудні 1981 року відбувся його останній виступ.
Леонід Утьосов помер 9 березня 1982 року в Москві, через півтора місяця після смерті своєї дочки Едіт і через два місяці після власного одруження: його другою обраницею стала танцівниця його колективу Антоніна Ревельс.
Читайте також: Микола Сліченко: життя, як циганський романс
