Як український сирота став суперником Діора

Історія хлопчика-сироти, який став відомим кравцем – настільки відомим, що його прізвище знали в усій країні, – була надрукована у газеті "Соціалістична Харківщина", номер 27 від 8 лютого 1970 року.

" Суперник Діора*

Телефонний дзвінок з державного цирку:

– Еміль Кіо просить повідомити, коли приїхати до Харкова, щоб застати Назірова?

Соліст театру опери та балету А. Гроза:

– Вперше звернувся до Назірова, з хвилюванням чекаючи вечора, коли мав відбутися виступ у концерті. У тому, що почував себе більше впевнено, радісно – була заслуга і Назірова. З того часу я його постійний клієнт...

Хто такий Назіров. Лікар, артист?

Ні перше, ні друге.

Назіров – закрійник ательє управління побутового обслуговування населення.

Ми пишаємося кращими трудівниками підприємств, цінуємо їх вагомий внесок до скарбниці трудової слави міста і області. Славимо передових працівників сільського господарства, які все роблять для того, щоб врожаї на соціалістичних нивах були ряснішими.

Ця розповідь – про одного з тих, хто працює в сфері обслуговування – про Назірова Айсу Хасьяновича.

Фото з архіву газети.

Приймальна ательє № 1, що в Палаці праці. Знаючи про високу майстерність і популярність, гадали побачити бородату людину в люстриновому піджачку, із заклопотаним обличчям і сантиметровою стрічкою на шиї. Зустріли – молоду людину в елегантному костюмі, яка веде розмову з черговим замовником:

– Хочу пошити костюма, а от якого – не знаю. Жінка каже – замовляй модний...

– Можна костюм-трійку.

– Це з жилетом?

– Атож. Жилет для людей середнього і старшого віку допомагає зберегти і підкреслити стрункість.

До кабіни заходить юнак:

– Мені тільки штани, але наймодніші...

– Що ти маєш на увазі?

– Ну, щоб пояс у них було занижено, кишені спереду, а внизу – кльош...

– Занижений пояс для молодих і струнких хлопців твого віку зараз роблять. А от розкльошувати не раджу. Не модно. Так само, як і звужувати. Модно і приємно носити брюки однакової ширини зверху донизу...

Ще один відвідувач:

– А я замовляти сьогодні нічого не буду. Пам’ятаєте, ви шили молодіжні костюми для харків’ян, які їхали на всесоюзний зліт учасників походів по місцях бойової слави батьків? Коли ми прибули до Ленінграда, то нас не один раз питали: де і хто їх виготовив? Я обіцяв попросити у вас креслення і вислати. Будь ласка, товаришу Назіров!..

Знайомимося, питаємо:

– Скільки вам років, товаришу Назіров?

– Тридцять сім.

– А скільки працюєте по обраній спеціальності?

– Понад двадцять.

...Батько помер, коли синові не було і року. Невдовзі залишився без матері. Сирітство – велике лихо. Але Айса не залишився сиротою. І хоча йшла тяжка війна з німецько-фашистськими загарбниками, Вітчизна-мати робила все для того, щоб діти були нагодовані, зодягнені. А вони теж намагались допомогти.

Айса добре пам’ятає 1944–45 роки, коли у свої 12 років працював у колгоспі, допомагав жінкам орати, сіяти, збирати врожай. У Харків приїхав 14-літнім. Та так і залишився назавжди. Тут став учнем швейної артілі, вступив до вечірньої школи, став комсомольцем.

– Як починали кравецьку справу? Чи не важко було?

Айса Хасьянович знизує плечима.

– Нічого особливого. Нас вчили найкращі майстри, артіль платила учнівські.

У Липовому Гаю відкривається нове ательє індпошиву одягу. Добиратися далеко і незручно, розраховувати на достатнє завантаження замовленнями годі і думати. І досвідчені майстри не поспішали туди. Комсомолець Назіров пішов до директора фабрики, попросив послати його.

Перед тим він уже закінчив курси закрійників, багато думав, експериментував над сучасними формами одягу. Хотілося, вкладаючи в роботу частину серця, одержати визнання у замовників. Допізна світилися вікна у Липовогаївському ательє. Розходилися по домівках члени бригади, а молодий закрійник ще довго чаклував над кресленнями, а бувало брав уже підігнаного на живу нитку кимось із членів бригади костюма, розшивав, вносив зміни і до ранку сам зметував.

Відшукав ті незначні і таємничі особливості крою, коли одяг на людині, як опісля про це скаже заслужений артист Української РСР Манойло, «починає співати»...

І скоро в ательє у Липовому Гаю до закрійника Назірова їхали з усього Харкова. Кількість замовлень зростала, і невелике ательє справлятися з ними не мало змоги. В 1960 році Назірова перевели в одне з найбільших ательє в центрі міста, доручили бригаду.

Завдяки чому такий успіх? Талант? Звичайно, без нього ані малювати, ані обробляти лопаті сучасних турбін, ані гарно шити – не можна. Питаємо про це і у Назірова.

– Не знаю, чи є у мене талант кравця, чи немає. А от твердо впевнений, що працювати в ательє без хвилювання – не можна. Вже пошив тисячі костюмів, але коли схиляюся над черговим замовленням або іду до кабіни приміряти нову річ – хвилююся... І ще хочу сказати: вміння закрійника без талановитих майстрів – членів бригади – нічого не варте. У нас виготовлення костюма чи пальто – праця колективна.

Попит на гарно пошитий, красивий, зручний одяг все зростає. Чи справляються ательє міста з замовленнями? Що планується на майбутнє?

Айса Хасьянович, який захистив дипломну роботу у Київському інституті легкої промисловості у 1969 році, розповів:

– Тема моєї дипломної роботи пов’язана з майбутнім виготовленням верхнього одягу в системі побутового обслуговування населення. Справа в тому, що безкінечно збільшувати кількість ательє індивідуального пошиття не можна. Завтра – за фабриками напівфабрикатів верхніх виробів. Ставши до ладу, вони будуть в умовах високо механізованого виробництва виготовляти достатньо по кількості і по розмірах напівготових костюмів, пальт тощо. В ательє ж буде проводитися тільки невелика робота по припасуванню виробу.

– Одним словом, краса, якість і добротність речей, пошитих у нас за індивідуальними замовленнями, повинна бути, як у знаменитої фірми Крістіана Діора, а ціна пошиття у 3–4 рази дешевше, – усміхається Назіров. – У 1967 році дивився на виставці «Інтеродяг» речі, пошиті в Парижі, інших містах Європи. Ій-право, у нас шиють не гірше, а то й краще.

Цікавимося:

– Ви у цьому році закінчили інститут, стали інженером. Не збираєтеся залишати працю закрійника?

– Інженерні посади в управлінні мене не спокушають. Хочу продовжувати працювати тут, в ательє. Це ж щастя бачити людей красивими, задоволеними.

Покидаємо ательє. Приємно було, що у нашому промисловому місті, поруч із славетними творцями турбін, тракторів, літаків, верстатів виросли і працюють талановиті люди в службі побуту. Одним з них є Айса Назіров." Автор – П. Коваленко

* Надається зі скороченням

Читайте також: Як у Вільшанах меблі із ситцю робили