Знищена краса. Половецькі статуї на горі Крем’янець в Ізюмі

Не тільки половці

Перші грубо вирізьблені з каменю антропоморфні стели з’явилися ще в епоху неоліту. Пізніше цей звичай простежувався у скіфів. Після них традиція виготовляти статуї зникла майже на ціле тисячоріччя. Знову вона відродилася у XII столітті вже в половців.

Скіфські або неолітичні статуї доволі легко розрізнити на вигляд від половецьких.  На них немає такого розмаїття одягу та прикрас, вони менші за розмірами. Це були практично винятково статуї чоловіків, часто з довгими вусами, що відвисли, і насупленими важкими бровами. Їх обличчя та тулуби були плоскими, часто це були просто кам’яні стовпи, з вирізаними на них обличчями та руками.

Зовсім не баби

Кам’яні половецькі баби на горі Кременець датовані IX–XIII століттям. Половці, які їх створили, використовували баб як ідолів для шанування своїх предків. Більшість з них зображує не жінок, а чоловіків.  

Одним з  атрибутів чоловічого зображення були довгі вуса. На багатьох статуях зображені коси, одна чи дві. І це була саме чоловіча ознака. Часто чоловічі постаті мають яскраво виражений воєнізований характер. За ними ми можемо вивчати не лише їхнє походження, а й одяг, озброєння. Стародавні митці дуже чітко  прописували портупею, куди підвішували зброю: меч, кинджал, зображували захисні бляшки.

У жіночих статуй кіс немає, але є головні убори різної форми. Жіночі зображення мають яскраво виражені дітородні органи. Це обов’язково відкриті груди. На одній статуї, знайденій у Луганській області, навіть вирізане немовля. Це також пов’язано з культом предків, культом матері. А ще жіночі скульптури символізували непереможність і безсмертя воїнів. Покровителі в образі жінки давали їм силу, вигодовували та оберігали їх.

Більш ранні баби – «стоячі», пізні – «сидячі». Існує одна характерна деталь: на животі в них рельєфно зображено глечик, який вони підтримують руками.  

До наших днів половецьких баб збереглося понад дві тисячі, розміщених переважно у степній частині Європи. Статуї  ставили в спеціально споруджених для них святилищах, зазвичай на вершинах високих курганів або пагорбів. У центрі святилищ, які іноді обгороджувалися камінням, ставили одну і більше чоловічих або жіночих статуй, повернутих обличчям на схід.

Є кілька версій походження слова «баба». В іранській мові є слово «палван», тобто «богатир», «витязь». Слов’яни часів Київської Русі передавали це слово як «болван» (без нинішнього негативного значення). Наприклад, у «Слові про Ігорів похід» згадується «Тмутараканський болван».
У тюркських народів, до яких належали й половці, існувало слово «балбал». Учені перекладають це як «камінь із написом», а дехто тлумачить як «ідол». Від цього слова могло виникнути наше «баба». 

Є й інше пояснення. Слово «бабá» у тюркських народів означає «дід», «предок». Це слово у народів Сходу і сьогодні побутує в їхніх мовах з тим же значенням. 

Історик і краєзнавець Дмитро Яворницький писав, що в народі ці статуї довгий час називали «маріїними каменями», або «мамаями». 

Кумани, кипчаки, половці...

Як повідомляють історичні джерела, приблизно в 744 році кипчаки осіли в степу Казахстану, в долині річки Іртиш, між двома великими торгово-політичними центрами – Волзькою Булгарією та Баласа-гуном. Їх сусідами стає інше плем’я тюркського походження – кімаки, відомі також під назвою «куни», або «кумани». Літописи Київської Русі називають їх половцями.

Половці мешкали в юртах двох типів: наземних та встановлених на візки («вежа»). Їх поселеня мало назву – половецький «кіш», або «стан».  Розвинутою у них була обробка металу, шкіри, кістки, дерева, каменю. Половці виготовляли одяг із тканин та шкіри, взуття, ремінну упряж, валяли повсть, робили сідла та збрую, колісний транспорт, озброєння (шоломи, щити, шаблі, луки, ножі), прикраси (намисто, сережки, браслети, ланцюжки) тощо. Кумани досягли майстерності у виготовленні кам’яної скульптури, використовували токарний верстат. Були знайомі з лікарською справою, вміли робити хірургічні операції на кістках. Серед речей, пов’язаних із кочовим побутом, були швайки, пряжки, ґудзики-бубонці, люстерка, глиняний (ліпний, кружальний та гончарний) посуд, кресала, ножиці, дерев’яні й металеві чаші.

Мігруючи, вони пройшли через степи сьогоднішньої України. Частина з них опинилася навіть в Угорщині та Болгарії, де нащадки кипчаків живуть і досі –  як, до речі, і в Україні.  

Кумани в Угорщині.

Основу господарства половців складало кочове скотарство – випасання і розведення коней, великої та дрібної рогатої худоби. Вони вирощували просо, ячмінь, пшеницю, цибулю, часник, дині, кавуни. Їжу готували в казанах. Займалися рибальством та полюванням. В умовах українського степу половці використовували напівосіле скотарство, перезимівлю худоби (зимівники) і заготівлю кормів на зиму. Половці підтримували торговельні зв’язки з усіма своїми сусідами – Руссю, Угорщиною, Болгарією, Візантією. У релігійному житті переважав анімізм і тотемізм.

Воювали та одружувались

Половецькі хани часто здійснювали набіги на Русь, не даючи спокою київським князям.  Вони, подібно до інших кочівників, спустошували землі, захоплювали худобу і майно, забирали полонених. 

З них найбільш затятим виявився хан Боняк. Його образ дійшов навіть до українського фольклору, де він відомий як «Боняк шолудивий». Він здійснив цілу низку грабіжницьких нападів на Русь протягом 1094–1107 років. Уперше згадується в руських літописах під 1096 роком, коли його війська напали на Київ і спалили князівський двір на Берестові, Красний двір на Видубичах і приміські Печерський та Кловський монастирі.

Водночас унаслідок тривалого співжиття русів і половців почали з’являтися русько-половецькі шлюби. Святослав одружив сина Олега, родоначальника Олеговичів, з дочкою хана Шарукана. У 1107 році Володимир Мономах одружився з донькою половецького хана Аепи. Дружин-половчанок мали Олег Святославович, Ізяслав Давидович, Всеволод Ольгович, Юрій Володимирович (Довгорукий). У Всеволода й Святослава Ольговичів мати була половчанка, в Ігоря і Всеволода Святославичів половчанками були і мати, і бабуся. Також варто усвідомлювати, що половецькі княжні, виходячи заміж та переселяючись на Русь, брали із собою і родичів та прислуг, які пізніше там осідали. Князі, бояри, дружинники теж були не винятком та одружувались з половчанками. За половецьких князів виходили заміж і руські князівни. Це робилося для того, щоб залагодити конфлікти з боку половців, зменшуючи тим самим кількість набігів і підкріплюючись військом союзників для cпільних походів (а їх було чимало). 

Таким чином, половецький світ не був для русичів чимось  чужим і далеким. А про скульптури, які залишили половці, в Україні склали багато легенд – які були свого роду «охоронними грамотами» – в них  так чи інакше підкреслювалось, що не варто їх чіпати. 

Помітний слід половці залишили в українській топоніміці. Про це свідчать населені пункти: Половці, Половичі, Половецьке, названі за іменем кочівників. Українські прізвища: Кімак, Калчанович, Кіпчак, Кун, Куняк, Кулиняк, Котян, Кумис, Темеря, Мукан та інші також мають половецьке «коріння». Також  такі слова в українській мові, як базар, сарай, беркут, балик, ізюм, казна, можуть свідчити про мовні зв’язки з половцями.

Зображення половців з Радзивіллівського літопису.

А про скульптури, які залишили половці, в Україні склали багато легенд – які були свого роду «охоронними грамотами» – в них  так чи інакше підкреслювалось, що не варто їх чіпати. 

Символи предків

У XIII столітті західноєвропейський монах Вільгельм Рубрук вирушив до монгольського хана в Центральну Монголію. Повернувшись до Європи, він написав дорожні записки, які стали чудовим джерелом відомостей про половців-кипчаків та монголів. Серед інших фактів Рубрук повідомляє: «Комани [так він називав половців-кипчаків] насипають великий пагорб над померлими і споруджують йому статую, звернену обличчям на схід і яка тримає в руці перед пупком чашу».
Оскільки половці були кочовими племенами, які постійно пересувалися з місця на місце, у них не було постійних місць поховання померлих, тому археологам не часто трапляються половецькі могили. Як правило, цей древній народ підзахоронював своїх померлих у курганах, які вже існували. Могили ці розташовувалися неглибоко. А оскільки багато курганів з часом були розорані, то й цих поховань не залишилося.

Але половці, як і інші народи, шанували своїх предків. Тому вони встановлювали кам’яні статуї своїх предків для здійснення поминальних обрядів. Це були своєрідні цвинтарі, лише без могил. У місцях установлення таких баб поховань не було знайдено. А ось кістки тварин, принесених у жертву, трапляються. 

Пересуваючись із місця на місце, половці не забирали статуї із собою. На наступному кочові вони робили нове капище. Як правило, статуї ставили на якійсь височині: курганах, вододілах, природних вершинах у місцях кочів.

Певною мірою ці святилища могли бути географічними прив’язками, як прикордонні позначення, межі кочів. У половців могли бути переміщення кочів від однієї групи кам’яних баб до іншої.

Згодом ці обряди трансформувалися у своєрідний культ героїв, захисників племені, роду. Є думка, що половецькі баби навіть зображували загиблих ворогів. У тюрків був такий звичай: вони вважали, що вбитий ворог у потойбічному світі служить переможцю. І статуї вбитих ворогів поміщали у святилище, щоб вони допомагали тим, хто нині живе.

Легенди та старовинні розповіді про баб

Ці легенди були зібрани етнографами в ХIX столітті в нинішніх Запорізькій та Дніпропетровській областях.
Божа кара. Кам’яні баби, кажуть, були колись такими ж людьми, як і ми, але покам’яніли. Сталося це так: Бог створив людей раніше сонця, і жили вони в темряві, харчувалися плодами рослин. Але ось явилося сонце. Люди сполошилися і, щоб спекатися сонця, почали виходжати на високі могили і плювати на нього. Бог прокляв за це людей – і вони, де стояли, там і скам’яніли. Та в цих скам’янілих людей, кажуть, є надія знову перетворитися, зробитися такими ж живими, якими їх Бог створив. 
Кам’яні баби – із жінок. То були колись живі жінки, і жали вони літом у степу хліб, та саме в той день мінилось сонце. І дуже довго мінилось; перебило жінкам роботу – показалось уже перед самим вечором. Побачили його жінки та й давай на нього плювати і лаяти його: «А щоб тобі і таке, і сяке! Через тебе ми втратили багато часу!». От за те вони й скам’яніли, й посліпли.
Сторожі на могилах. Колись у степу було більше могил, і стояли на них мамаї. А менше тих могил стало, бо їх розсунули плугами. Тільки глиняні пагорби залишились... Ще до Христового народження був потоп. У тих місцях, де вода людей застукала, вони насипали могили і рятувалися на них. Чи воно правда, чи ні – Бог його знає. А мамаїв на могилах понаставляли татари. Вони всі стояли обличчям на схід сонця. Це були їхні боги або сторожі. Стояли мамаї тільки на великих могилах. Воно, може, коли й на всіх стояли, та було знято і позакопувано в землю. 
Пригода гаймана. Їхали, кажуть, якось чумаки з Криму і, не дійшовши Нікопольської переправи, зупинилися на горішньому степу біля високої могили, щоб заночувати. Отаборилися, наварили кулешу, повечеряли та й повкладалися спати, хто де попало. Той під возом примостився, той біля погаслого вогнища, а один молодий гайман подався ночувати на могилу. Постелив свитку біля кам’яної баби, ліг та й почав уже засинати. Коли це увижається йому, що баба ворухнулася, ожила, простягає до нього руки і давай підбивати на грішне діло. Ех, він як закричить не своїм гласом, так усі чумаки й прокинулися. Посхоплювалися – та на могилу до гаймана. Дивляться і очам своїм не вірять: біля баби лежить мовби їхній товариш, а тільки кам’яний.
– Е-е, погане діло, – каже чумацький отаман. – Ліг біля ідоляки та, може, ще й не перехрестився перед сном, то ото в нього і перейшла ідольська нечиста сила, ото він і скам’янів. Тепер йому, бідолашному, тільки в церкві можна одробити.
Поклали чумаки кам’яного гаймана на воза і вдосвіта рушили до Дніпра. А як переправили, знайшли в Нікополі батюшку, розповіли йому все, і той одслужив у церкві молебень – так зараз же й ожив нещасний гайман. Ну, а ту могилу, де приключилася ця пригода, люди назвали Гаймановою. Буває, що звуть її ще й Гайманкою.

Велике переселення 

Зараз знайти бабу, яка б знаходилась на тому місці, де її поставили половці, майже неможливо. Попри легенди про те, що чіпати їх не варто, у ХIX столітті (а може, і раніше) селяни часто-густо використовували їх або їх частини як межові знаки, кутові опори в житлових і господарських спорудах, як стовпи в огорожах або як точила для сап, сокир і ножів.

Читайте також: Знищена краса. Ізюмське реальне училище

У поміщиків у ХIX столітті з’явилась мода на давнину, і багато хто прикрашав свої домівки або заміські садиби старовинними статуями половців, звозячи їх з південної частини Харківщини, насамперед – з Ізюмщини. Прикладом можуть слугувати баби біля будинку фон Мюнстера на вулиці Дмитрівській або біля садибної церкви Шидловських у Старому Мерчику, які стоять там і досі. Донедавна такі ж половецькі баби прикрашали один з в’їздів у маєток Харитоненків –  Наталівку, але зараз вони зникли в невідомому напрямку.  

А що стосується найбільшого в Харкові  скупчення стародавніх статуй, яке знаходиться перед входом у музей природи ХНУ ім. В. Н. Каразіна, то вони були зібрані під час підготовки до проведення в Харкові 12-го Археологічного з’їзду в 1902 році.
Тоді комітет із підготовки XII Археологічного з’їзду, який очолював у Харкові професор університету Д. І. Багалій, звернувся з проханням до повітової влади повідомити про кам’яні статуї, які є на території їхнього повіту. Такі відомості було отримано, і за погодженням з місцевою владою ці статуї коштом попереднього комітету було доставлено до Харкова. Більшість продала своїх баб за 15-50 рублів з умовою, що доставляють їх лише до найближчої залізниці.

Але виявилося, що не всі землевласники та сільські товариства були згодні продати кам’яних баб. В слободі Савинці, наприклад,  відмовилися –  через страх місцевих жителів перед можливими бідами, які баба може викликати своєю відсутністю. Адже в Савинцях уже був випадок, коли її перевезли в село і в них пішли неврожайні роки, голод, хвороби, і тоді довелося повернути бабу на місце.

Баби, зібрані під час Археологічного з’їзду, своє нинішне місце  отримали в 1961 році. Саме тоді до музею  було перевезено 13 цілих кам’яних статуй (серед них дві статуї скіфського часу середини I тис. до н. е.) та 17 великих фрагментів інших скульптур. 

На горі Крем’янець біля Ізюма (до речі, другою за висотою на Харківщині – її висота складає 218 метрів) половецькі скульптури  з’явилися відносно недавно. Не зважаючи на те, що місце для них тут було вкрай виграшне, з давніх-давен вони тут не стояли і ніякого стародавнього капища,  про яке пишуть деякі журналісти, саме на цьому місці не було.  

Знаходили ці кам’яні статуї спочатку на курганах та сопках по всьому колишньому Ізюмському повіту та відправляли їх до музею. Коли в музеї почали ремонт, баб перевезли на вершину Кременця –  та там і залишили: вони дуже добре вписалися в оточуюче середовище. 

Що чекає на ізюмських баб

20 вересня міністр культури та інформаційної політики Олександр Ткаченко побував в Ізюмі, а також на горі Кременець. Він підтвердив, що росіяни розбили унікальну пам’ятку, що стояла на горі Кременець біля Ізюма тисячу років.
– Збереглися 8 із 9 кам’яних половецьких баб, одна зруйнована майже прямим попаданням снаряда, поруч також зруйновано пам’ятник героям Другої світової війни, – розповів  Олександр Ткаченко і показав фотографії з того місця.
Також він повідомив, що Міністерство культури та інформаційної політики разом із місцевими адміністраціями зараз розробляє план евакуюації половецьких баб до Харкова.

Р.S.

Днями фахівці ретельно зібрали уламки половецької баби та відвезли їх до Харкова. Чи вдасться її реконструювати – вирішувати реставраторам, бо не всі фрагменти скульптури збереглися.   

Фото зі сторінки в Facebook Ольги Сошникової.

Читайте також: Знищена краса: Будинок нерухомості – колишній прибутковий будинок купця Піотровського в Харкові