Зв’язковий зі Старовірівки
Розвідка і контррозвідка – вічне протистояння: у різні часи і в різних народів були і ті, хто йшов до кінця, захищаючи свій народ, і ті, хто зраджував. А ще були ті, хто тільки робив вигляд: їх називають подвійні агенти. Але жоден подвійний агент не міг діяти, якщо в нього не було зв’язкового «зі своїми»: надійного, відданого, безстрашного і... хитрого.
Харків. Кінець 1942 року. Триває другий рік окупації міста, другий рік «нового порядку» – з розстрілами євреїв і публічними стратами мирних жителів-заручників, з голодом і холодом, з відчаєм, страхом, безробіттям. Будинок на розі вулиць Басейної та Артема (тепер Ярослава Мудрого і Алчевських). Тут розташовувався пункт вербування рекрутів і школа абверкоманди 102, яку називали «Оріон» за позивним її радіостанції. Тут з колишніх радянських громадян німці готували розвідників для закидання в радянський тил. Ніхто не знав, що саме тут діяла група контррозвідників, а її керівник, що проходив у німців під псевдонімом Уляна, – підпільник, залишений для агентурної роботи в Харкові після відступу наших військ.
Під кличкою Уляна
Через десятиліття, коли стало можна про це говорити, Ілля Федоров (саме він і був Уляною) розповів, що у вересні 1941-го, коли німці ще тільки намагалися взяти Харків, він – молодий заводський хлопчина з Москалівки – побачив, як «наводять» ракетами на ціль (територію заводу Шевченка) і коригують бомбардувальників диверсанти, що засіли на церковній дзвіниці. Він кинувся до відділку міліції. Повідомлення підтвердилося, диверсантів «пов’язали», а Іллі Федорову запропонували потрапити в німецьку розвідшколу «Оріон», яка готувала таких диверсантів.
Коли гітлерівці вступили в Харків, Ілля Федоров з’явився на біржі праці, на вулиці Госпітальній, 3. За легендою, Федоров відстав від ешелона, ухилився від служби в Червоній Армії; хотів би служити «новому порядку». Розважливого хлопця примітили ловці з «Оріона». Йому дали псевдонім Уляна і довго перевіряли на лояльність: змушували взимку переходити вбрід Лопань, ставили до стінки, катували в застінках Абверу і СД. Ілля витримав усі перевірки. Після цього служба безпеки запропонувала залучити його до роботи й порадила знайти помічника. Ілля назвав одного зі своїх братів – Василя. Це було в інтересах його начальників: поки один брат ходив на завдання, другий залишався, по суті, заручником.
З радіограми особливого відділу в оперативну групу Наркомату Держбезпеки України (Куп’янськ): «15 березня о 3 годині 15 хвилин у районі Бєлгорода лінію фронту з боку противника перейшов Федоров Ілля, уродженець Харкова. Він вимагає доставити його до вас». На допиті Ілля назвав прізвища полковника Решетова і майора Кустового – тих самих, які «залишили» його для підпільної роботи. Три доби він пробув серед своїх, а коли повертався в «Оріон», його було схоплено гітлерівцями і мало не розстріляно. Врятувало втручання начальника «Оріона» підполковника Юзефа Рокіто. Він похвалив Іллю за доставлені відомості, не здогадуючись, що підготовлені вони нашими контррозвідниками, і гітлерівці вели вогонь по імітації засобів вогню.
Потім було нове завдання: відібрати в міській в’язниці кандидатів для служби в «Оріоні». Перед Уляною-Федоровим проходили різні люди, яких він бачив уперше. Потрібно було визначити, хто з них пішов на службу до ворога добровільно, а хто потрапив пораненим у полон. Кого після переправлення в радянський тил «здати» нашим, а кому реально допомогти вийти на свободу. Після декількох бесід Ілля вирішив довіритися одному з полонених – колишньому командиру роти: «Я радянський розвідник. Як тільки опинитеся за лінією фронту – відразу йдіть з повинною. Вас чекають полковник Решетов і майор Кустовий. Вони про вас знають все...» Командир роти і ще двоє з групи виконали вказівку Іллі. А 17 із 23 відібраних Іллею диверсантів було знешкоджено...
Маючи на руках аусвайси, у вільний від служби час брати ходили містом, навідувалися на залізничну станцію, через яку йшли ешелони з бойовою технікою. Пильне око Іллі помічало на платформах криті брезентом гармати, танки, місця розташування штабів і установ гітлерівської адміністрації. Він доручив молодшим братам Олександру і Володимиру помічати, запам’ятовувати і повідомляти їм: відзнаки у військових, які прибувають з німецьких військових частин. Розвідувальні дані накопичувалися, та передати їх в Центр поки що було неможливо – зв’язку не було. Але одного разу Іллю розшукав зв’язковий Центру Олександр Пономарьов.
Олександр Пономарьов (на фото справа) з братами Федоровими - Василем та Іллею.
Друга історія
Як і Ілля Федоров, Олександр Пономарьов, уродженець Старовірівки Шевченківського району, ще зовсім недавно був заводським робітником, і до того ж – комсомольським активістом. Незадовго до початку війни його призвали в армію, і замість цеху Харківського верстатобудівного він опинився на Західній Україні, неподалік кордону – саме там дислокувався артилерійський полк, у якому служив 27-річний Олександр Пономарьов. І саме там молодший політрук Пономарьов зустрів 22 червня 1941 року.
Зі своїм полком він пройшов через перші запеклі бої, страшні бомбардування; потім був відступ і бої під Києвом. Він пережив усі жахи оточення, Пирятинський котел, і буквально дивом з боями зумів прорватися до своїх: поранений, він переплив Дніпро, вода якого кипіла від куль і снарядів.
Олександр Пономарьов дістався Ізюма: тут формувалася його частина, і він рвався на фронт – продовжити воювати, але його кандидатуру – колишнього заводського комсомольського ватажка і політрука – «пригледіли» для роботи в тилу і запропонували Олександру стати зв’язковим харківського підпілля. Він погодився.
Далі була інтенсивна підготовка – потрібно було знати структуру німецьких частин, відрізняти ворогів за формою одягу та відзнаками, розбиратися в їх зброї, освоїти навички конспірації, вивчити напам’ять паролі і явки, запам’ятати свою «легенду», а найголовніше – повірити в неї. Перше завдання було і простим, і складним одночасно: дістатися Харкова, разом з тим вивчаючи розташування військ противника, установити контакти з людьми з підпілля, зібрати зразки німецьких документів, листівок, газет...
І не стало комсомольця-активіста, робочого хлопця Саші Пономарьова: замість нього брів узбіччям дороги, часом ховаючись у чагарник, важкохворий, що ледве переставляє ноги, біженець, виходець з розкуркуленої сім’ї, у якого тільки одна мета – скориставшись «новим порядком», обзавестися власним господарством...
Щаслива зірка Олександра Пономарьова
Порозкислі прифронтові дороги, колії, повні рідкої каші – суміші води, снігу і бруду, колони німецької техніки, і на кожному кроці – пости фельджандармерії. Рослі гітлерівці з автоматами напереваги і сріблястими бляхами на грудях зупиняли будь-якого скільки-небудь підозрілого перехожого, але худий неголений чорнявий хлопець років 26, у фуфайці й стоптаних, ледве живих черевиках, простягав довідку зі штампом німецької комендатури. З довідки випливало, що він – біженець, що в нього хворі легені, що його відпустили з табору і що він йде до рідних в Шевченківський район Харківської області. Одного разу, вже під самим Харковом, Олександр ледь не загинув: потрапив у заборонену зону, де наші військовополонені будували укріплення, і там його прийняли за партизана. У зоні діяв наказ: стріляти в будь-кого без попередження, і Пономарьова, який дивом не отримав чергу в спину, відвели в місцеву комендатуру. Там його документи викликали підозру, і комендант вирішив відправити його в Харків, у військову контррозвідку. Це був провал: у Харкові могло знайтися надто багато людей, які пам’ятали комсомольського ватажка Сашу Пономарьова, і будь-яка перевірка закінчилася б розстрілом. Але знову втрутилася доля. Цього разу вона мала вигляд... товстого офіцера будівельної частини, який скандалив і вимагав додаткових робочих рук на будівництво. У суєті захопили й Пономарьова.
Йому знову вдалося втекти. Відсидівшись до ночі в якомусь ярку, він рушив далі, запам’ятовуючи все, що відбувалося навколо. Діставшись Харкова, він установив контакт з колишньою викладачкою музики, російською німкенею за походженням, яка була вхожа в комендатуру. Вона погодилася передавати необхідні для нашого командування дані. Було встановлено контакти і з іншими людьми, яких вказав розвідцентр перед закиданням. І знову щаслива зірка Пономарьова врятувала його від неминучої, здавалося, загибелі: він підійшов до будинку, де була явка, а там у цей момент відбувався обшук, і навколо нишпорили поліцаї, але йому вдалося швидко й непомітно вислизнути звідти.
Навесні 1942 року розвідник вирушив у черговий рейд – він ішов на зустріч з Уляною-Федоровим: той мав передати підготовлений ним список ворожих агентів – випускників «Оріона», яких повинні були закинути в радянський тил для диверсійної роботи.
Таких рейдів потім було ще кілька – і щоразу Олександр Пономарьов приносив командуванню цінні відомості.
Замість нагород
А потім звільнили Харків, і Олександр Пономарьов опинився... в радянській в’язниці: хтось доніс про його слова, сказані ним при виході з оточення: «Сталін зрадив Україну», і герой-розвідник у 1944 році отримав строк.
Олександр Пономарьов вийшов на свободу в рік смерті Сталіна, а в 1958 році його було реабілітовано. Він повернувся на батьківщину, в Старовірівку, працював на МТС (машинно-тракторній станції). Дружина залишила його, і він одружився вдруге. До кінця життя він не любив розповідати про своє військове минуле і завжди залишався в тіні. Ні високих урядових нагород, ні слави, як група Федорова, про яку було написано газетні статті та знято два фільми, він не мав. І тільки коли його близькі торкалися цієї болісної для нього теми, повторював: «Не все відразу і не всім відразу»...
