Селище Хорошеве під Харковом. Історія від Скіфії та до сьогодні
За цей довгий час з маленької слобідки Харківського полку воно перетворилося на величеньке селище міського типу Харківського району.
Невеличке, але дуже затишне селище Харківського району Хорошеве, обриси якого, у вигляді величного «корабля-городища», що гордо височіє над чарівною долиною річки Уди, за багато кілометрів вражають своєю казково-природною монументальністю.
Його сучасна історія нараховує 360 років, але історія цих місць сягає віків. Відомо, що в давнину першим тут оселилося населення Лісостепової зони Скіфії (ІV–ІІІ ст. до н. е.), яке і побудувало на високому мисі правого берега Малого Дінця городище, що опісля використовувалося вже ранніми слов’яни, носіями роменської археологічної культури, у VІІ–ІХ ст. Епоха більш пізнього Середньовіччя ознаменувалась існуванням на цій території давньоруського поселення, яке фахівці, висуваючи припущення, часто називають славним містом Хорошим чи Хорошевим, що охороняв наряду з іншими Сіверськими та Переяславськими містами, у тому числі і з відомим літописним Донцем, південні кордони Київської Русі.
Якщо говорити про новітній період, тобто про історію Хорошевого як власне українського поселення, то тут варто почати з невдалої для військ Богдана Хмельницького Берестейської битви 1651 року, що фактично спричинила першу хвилю масового заселення Слобожанщини українськими переселенцями з Правого, а згодом і з Лівого берегів Дніпра в 50-х роках ХVІІ століття. І саме під час цієї хвилі разом з такими в майбутньому полковими містами, як Суми, Острогозьк, Харків, переселенцями з Правобережжя було засновано і невеличку слободу, що за назвою городища до татарських часів, на території якого оселилися черкасці, і отримала назву Хорошеве. Коли саме це відбулося – невідомо. Але першу письмову згадку маємо під 1654 роком, тому за історичною традицією саме цю дату можна вважати символічним роком заснування сучасного селища міського типу Хорошеве.
Трішечки пізніше на мальовничих пагорбах давнього городища закладається міцний фундамент православної віри у вигляді Хорошевського Вознесенського дівочого монастиря – важливого культурного та релігійного центру Харківщини.
Хорошевський монастир (1654–1921) був одним із найвідоміших та найбагатших монастирів колишньої Харківської губернії та мав статус аристократичного, бо багато чорниць цього духовного притулку походили з дворянських слобідських родів, серед яких відомі прізвища Квіток і Ковалевських. Монастир мав два храми – Вознесіння Господнього (за яким і отримав свою назву) та невеличку трапезну церкву Архистратига Михаїла, побудовану в 1785 році. Особливо шанувались у монастирі ікони Ченстоховської Божої Матері та Володимирської Божої Матері. Велика кількість службових і господарських будівель – це і Ігуменський корпус, зведений харківським губернським архітектором А. А. Тоном, і дитячий духовний притулок, лікарня та багато інших, створювали неповторний екстер’єр і атмосферу повного душевного спокою та гармонії. Гуляючи віками намоленою територією та споглядаючи один з найкращих пейзажів Слобідської України, і зараз виникає бажання покинути цей земний світ з його вічною суєтністю, мінливістю та, перетворившись на сокола чи яструба, полинути туди, у небо, до Бога…
Розташований у центрі села, звідки кожного дня лунали святі дзвони, монастир став міцною твердинею православної віри в серцях хорошевців і головним осередком їх духовного, і, якоюсь мірою, матеріального життя аж до початку ХХ ст.
Звісно, що не одним монастирем жила Хорошевська земля протягом ХVІІ–ХІХ ст. Була і дерев’яна Воскресенська церква – парафіяльний храм Хорошевого; і ярмарки, що влаштовувалися, зокрема, на свято Вознесіння Господнього; і садибна культура, елементи якої ще можна угледіти пильним оком культуролога чи історика.
У 1910 році у Хорошевому відкривається земська народна бібліотека, будується залізнична станція Жихор, навколо якої формується великий мікрорайон селища, з його своєрідною плинністю життя. У часи війн і революцій закривається монастир, на базі якого спочатку створюється колонія для «падших женщин», згодом – так зване «Містечко інвалідів» громадянської війни. У 1924 році організовуються сільськогосподарська артіль «Бджола» і комуна ім. Комінтерна, а у 1930-му – колгосп «Червона Армія», що згодом був перетворений на відділок радгоспу «Безлюдівський», химерні руїни якого і зараз можна побачити в Хорошевому недалечко від центра. І одразу пригадуються натхненно-ностальгічні оповіді людей старшого покоління про велику країну, в якій вони жили, і в яку вони свято вірили.
Не оминула хорошевців і велика трагедія людства середини ХХ ст. – Друга світова війна. Понад 300 мешканців Хорошевого пішли на фронт. З’явились свої герої, серед яких П. І. Горлач, блокадник Ленінграда, І. Г. Веглеріс, один із визволителів Хорошевого 28 серпня 1943 року, та багатьох інших.
Потім повоєнна відбудова, часи «відлиги». Колишні монастирські пагорби стають територією тепер уже геріатричного пансіонату, який працює і сьогодні, та є одним із кращих закладів Харківщини такого профілю. Згодом у типовій архітектурній манері радянської доби споруджуються будівлі лікарні, бібліотеки, будинку культури, школи, аптеки, дитячого садка. Значними подіями останніх років є відкриття футбольного стадіону і відродження після великої перерви селищної футбольної команди, та будівництво сучасного баскетбольного майданчика.
Якщо казати про персоналії, тобто про видатних людей, доля яких пов’язані з цим краєм, то тут варто згадати ім’я відомого українського поета – дисидента, правозахисника, лауреата Національної премії ім. Т. Г. Шевченка Степана Сапеляка, що деякий час проживав у цій місцевості після повернення із заслання на початку 80-х років.
У плані повсякденної історії, суспільного життя, архітектурного обличчя, селище Хорошеве мало чим відрізняється від багатьох інших сіл, селищ, містечок Харківського району, але чарівний природний світ, велика історичність цих місць, неповторний колорит та атмосфера, якими овіяні ці пагорби, роблять Хорошеве унікальним населеним пунктом, цікавим з погляду як історичного краєзнавства, так і місцевого туризму.
Сильвестр Селегєєв, студент історичного факультету ХНУ ім. В. Н. Каразіна
Підготувала Ірина Мнішек, матеріал з газети "Слобідський край" №112 від 18.09.2014
