Як харків’янин «Док» б’є росіян на півночі Харківщини

«Док» — міцний та трохи іронічний чоловік із сивим, як сніг, волоссям. Він багато пройшов дорогами війни за ці вісім років, не раз заглядав в очі смерті, яку несли жерла великокаліберних стволів російської артилерії. Може, й волів би відпочити, та з повномасштабним вторгненням Державі знову знадобився його досвід, розум, сила та знання.

«Док» — доброволець. Цей статус видає вся його постава, звички, спосіб мислити та говорити, і навіть те, в який спосіб припасоване його спорядження. Воював у багатьох «гарячих точках». 

— Я на цій війні майже із самого початку — 17-та окрема танкова бригада, добровольчий український корпус «Правий сектор». Воював у Пісках, в Авдіївці (у першій окремій штурмовій роті «Вовки Да Вінчі», наша база була в Авдіївці), був на Луганщині, фактично від Старобільська до Стаханова, в складі 17-ї окремої танкової бригади у 2015-2016 роках. А в ДУК ПС крайня ротація у мене була в жовтні минулого року, — говорить нацгвардієць «Док». 

Гаряча фаза повномасштабного вторгнення великою несподіванкою для «Дока» не стала. Як і для більшості його побратимів, 24 лютого він прийшов до військкомату, щоб потрапити до бойових підрозділів, які відбивали навалу російських орд. Саме завдяки таким людям Харків вистояв, незалежно від структур, у складі яких вони воювали. А от фактор строковиків на цій війні шокував «Дока» — реальність заперечила сформовані в суспільстві стійкі стереотипи.

— Вразило, як сильно допомагали на той момент солдати строкової служби, тому що ветерани ветеранами, але без молоді, без цих натхнених, відчайдушних хлопців навряд чи ми «витягли» б це все. Ні, це вже не 20-річні хлопчики, а дійсно воїни-чоловіки, з якими я маю честь перебувати в цьому підрозділі. Коли ми — ветерани — тільки прийшли отримати зброю, фактично десь з 16-ї години, в цей час солдати строкової служби та контрактники вже тримали оборону й приймали по Харкову перші бої. Ми всюди діємо разом, і з 24-го на 25-те, коли ми виходили в район Харківського іподрому відсікати спробу висадити в центрі міста російський десант, і під час штурму Ц***, і зараз, коли тримаємо С*** [назви населених пунктів приховано з міркувань безпеки], — розповідає «Док». 

Амплуа медика, вміння евакуювати та рятувати життя, корінний харків’янин, а також столяр у мирному житті, набував поступово. Каже: практики за час війни було вдосталь. 

— У мене багато військово-облікових спеціальностей, але я працюю як медик. Завдяки своєму досвіду я перекриваю цю позицію, допомагаю своїм побратимам, не тільки як бойовий медик, евакуюючи людей з поля бою, але і в повсякденному житті, займаюсь здоров’ям особового складу. Але в нашому підрозділі є основна «двійка» евакуаційного екіпажу. Це — «Святий» і «Жнець» — наші легенди, люди, які дійсно витягають з-під вогню поранених на легковику. Коли ми по-важкому працювали, я був у десанті, й моя машина підірвалася на каскаді, а вони витягували. Десант зміг висадитися і пішов уперед, я залишився з двома важкими контуженими — механіком-водієм і навідником. Нас тоді хлопці врятували, вони в той район, в якому був штурм, під обстрілом 120 мінометів заїхали на авто, і ми змогли відтягнути двох контужених, і вони ще й мене евакуювали, — ділиться гвардієць. 

Дуже болючим для «Дока» є питання людей, які стали заручниками окупантів, і сьогодні намагаються пристосуватися до нових реалій та вижити.

— Ніхто й не очікував, що вони всі вийдуть і будуть робити збройний спротив окупантам, тим більше залишилися здебільшого люди похилого віку, хворі, жінки з дітьми, більшість чоловіків звідти або виїхали, або намагалися вивезти свої сім’ї. Багато вже загинули. У Куп’янську і прилеглих селищах зараз намагаються [представники російської окупаційної адміністрації] роздавати російські паспорти, оскільки вони планують частину Харківської області, яку загарбали, долучити до процесів псевдореферендумів. Урешті, всі ті чоловіки і деякі жінки, хто отримає російські паспорти, вони так чи інакше будуть мобілізовані до окупаційних військ. Ними, як «гарматним м’ясом», закриють величезні втрати особового складу, — пояснює «Док».

 За прикладами довго ходити не потрібно. Такий воєнний злочин, як примусова мобілізація на окупованих територіях, відбувається постійно.

— Якщо хочете подивитися, як держава дбає про своїх військових, — подивіться, як вони споряджені. Так, доводиться робити висновки з короткотривалих вогневих контактів. Проте, лінійна піхота, і росіяни, і особливо «лднр» мають вигляд дуже убогий. Вдягнені вони просто жахливо, як медика, мене шокувало те, що в їхніх аптечках досі джгут Есмарха та один індивідуальний перев'язувальний пакет 196**-«затертого» року. Це — одноразове «м’ясо»! Ніхто не планує, що «ванюшка» буде воювати певний термін. Але вони свідомо зробили свій вибір, і нарікати з цього приводу я не бачу сенсу, — підкреслює «Док». Водночас він закликає не впадати в інші крайнощі — недооцінювання противника. 

— Багато експертів поширюють думку, що росіяни поклали всю свою «спецуру» за перші два місяці війни. Я з цим категорично не згоден. Вони почали більш розумно та вдумливо використовувати десант і розвідку. На вкрадені у свого населення гроші вони закупили їм за кордоном якісну форму, екіп, екшн-камери, шоломи та броню, — говорить ветеран.
«Док» переконаний, що Україна обов’язково вистоїть. Міф непереможної росії не раз виявлявся гнилим відром з історичними помиями. Аргументів безліч — всі війни ХХ століття, з Фінляндією, «Диво на Віслі», Афганістан, перша Чеченська війна і десятки інших конфліктів та інцидентів. Усі народи, які проявляли хоч якусь воєнну впертість, змушували росіян відступити, особливо у періоди їхнього ізоляціонізму, як зараз.

— Ми переможемо в першу чергу завдяки терпінню. В українців це і своєрідна вада, що ми довго терпимо, але й перевага, бо якщо вибухаємо, то змітаємо все, як стихія, стаємо дуже впертими та відчайдушними. Ми змогли протриматися весь цей час. Я думаю, що росіяни згаяли своє вікно можливостей, — вважає ветеран «Док».