У дев’яносто — під однією ковдрою. Секрет сімейного довголіття з Барвінкового
Іван Миколайович Гриньов народився 11 вересня 1922 року в селі Сонівка (Такого населеного пункту вже немає. – Авт.), яке того часу було в підпорядкуванні Колодязненської сільської ради Дворічанського району. До школи хлопець ходив у Колодязне, за п’ять кілометрів від дому. У 1942-му юнак закінчив у Севастополі медичне училище, отримавши спеціальність військового фельдшера. У воєнні роки Іван служив на флоті матросом. Він виконував свої професійні обов’язки, надаючи медичну допомогу пораненим, і сам безпосередньо захищав Батьківщину. За словами Валентини Герасименко, дочки Івана Миколайовича, її тато був серйозно поранений, за його спогадами, десь у кінці 1942-го – на початку 1943-го.
– Тоді батько отримав осколкове поранення всього тіла – рук, ніг, спини. Він мені якось розповідав: «Підняв гімнастерку, і згустки крові, як з кабана, випадали». А ще трапилася контузія, через яку тато повністю оглух на праве вухо, – розповідає жінка.
За мужність і відвагу доля віддячила Івану, мабуть, найголовнішим подарунком у його житті. У 1943-му він був у Севастополі. Пішов у звільнення – і зустрів свою майбутню дружину Олександру, родом з Барвінкового. У ті роки вона допомагала пораненим у севастопольському військовому госпіталі.
Обоє пройшли війну до кінця, за що удостоїлися низки нагород. Серед відзнак Івана Гриньова – ордени Червоної Зірки та Вітчизняної війни, медалі за оборону Севастополя, за оборону Кавказу та інші.
Через три роки після знайомства – 20 квітня 1946-го – закохані узаконили свої стосунки в Барвінковому, де й живуть душа в душу до цього дня. Примітно, що одружилися молоді в день народження нареченої.
«Є ревнощі – є любов»
Як під час війни, так і в мирному житті подружжя працювало в медицині. Чоловік завідував профілактичним відділом у Барвінківській санітарній станції, а дружина після закінчення медсестринської школи працювала медсестрою в дитячій палаті пологового відділення Барвінківської центральної районної лікарні. Кожен з них пропрацював на одному місці до самої пенсії.
Олександра Антонівна приймала пологи практично в усіх жінок Барвінкового, у тому числі й у своїх рідних.
– Мама приймала пологи і в мене, і у дружини брата, і в моїх подруг. Коли я народжувала, була доволі спокійною, і все це завдяки мамі. Вона тримала мене за руку, підбадьорювала. Якби її поруч тоді не було, гадаю, мені було б набагато важче пережити ті моменти, – згадує Валентина Герасименко.
Велике сімейство Гриньових – наші герої, їхні дочка з чоловіком і син з дружиною – живуть на одному подвір’ї практично все життя. За словами Валентини, у них завжди панували розуміння і любов, а батьки ніколи не лаялися.
– Коли ми в 70-х тільки одружилися з чоловіком, якось посварилися. Мама приходить вранці й бачить, що ми спимо на різних ліжках. Вона підійшла і сказала: «Щоб я цього більше не бачила, щоб завжди спала з чоловіком. Він уночі до тебе притулиться, пригорне – і ви помиритеся». І після цього ми настанову мами не порушували, – каже дочка. – І мої батьки досі сплять разом, хоча ми їм пропонували поставити ще одне ліжко, щоб спати окремо, утім, вони не хочуть.
А 20 квітня 2016-го в родині Гриньових відбулася важлива дата: подружжя відгуляло 70-річний ювілей – платинове весілля. Діти вбрали «молодих» за всіма канонами. На Олександрі Антонівні того дня красувалася фата, а Іван Миколайович був у картузі з квіткою. Зрозуміло, не обійшлося і без вигуків «Гірко!» та поцілунків «молодят». Ще одна запорука згуртованості їхньої сім’ї, за словами Валентини Герасименко, – це почуття гумору.
– Коли святкували 70-річний ювілей подружнього життя, вони трохи втомились і пішли відпочивати. Ми залишилися за столом, і двоюрідний брат, який приїхав з Одеси, каже: «Тихіше-тихіше, здається, ліжко скрипить». Ми там ледве зі сміху не померли, батьки теж потім дуже сміялися, – згадує Валентина.
Однак, на її думку, головний секрет їхнього сімейного довголіття все ж таки криється в іншому.
– Ніколи не сваряться і все прощають одне одному батьки, – каже жінка. – А найголовніше – це любов, яка їм і продовжує життя. І вона виявляється донині. Мама якось казала: «Помру, а дід, напевно, собі молодицю приведе». Є ревнощі – є любов. І він поводиться так само, теж ревнує.
Підтримує улюбленців і вночі
Зараз подружжя веде досить активний спосіб життя, як для їхнього віку. Почуваються цілком нормально, крім одного – Іван Миколайович майже глухий. А в іншому вони молодці. Зранку встають, умиваються, їдять, гуляють, і все це роблять тільки разом. Олександра Антонівна взагалі до 85 років кожного дня виконувала фізичні вправи – стрибала через скакалку та розминалася.
А глава сімейства Гриньових зі спортом на короткій нозі й донині, щоправда, займається ним по-своєму.
– Головне хобі в житті батька – бокс, хоча він ним професіонально й не займався. Він дуже любить його дивитися і досі не пропускає жодного поєдинку українців. Причому дивиться бої у прямому ефірі, буває, о третій-четвертій ранку, – розповідає Валентина. – Його улюблений боксер – Василь Ломаченко, але також підтримує Олександра Усика та інших українців. До слова, його любов до цього виду спорту передалася й мені – дуже до душі бокс.
Також Іван Миколайович протягом останніх 15 років веде щоденник, куди записує, коли дощ пішов, коли вдарив мороз, коли посадили картоплю, з’їли перший кавун з нового врожаю тощо.
Фото: «Вісті Барвінківщини»
Барвінківські довгожителі постійно відчувають теплоту й увагу – як з боку родичів, так і від місцевої влади. Івану Миколайовичу й Олександрі Антонівні двоє дітей подарували чотирьох онуків, п’ятьох правнуків і праправнучку Марину, якій зараз дев’ять років. Нащадки наших героїв дуже їх люблять і намагаються якомога частіше відвідувати. Те саме робить і місцева влада. З кожним святом Івана Миколайовича та Олександру Антонівну приїжджають вітати голова Барвінківської міської ради Олександр Бало та голова Барвінківської райдержадміністрації Володимир Ромах.
Колектив газети «Слобідський край» зичить родині Гриньових міцного здоров’я та ще багатьох років спільного життя.
За допомогу в підготовці матеріалу дякуємо виданню «Вісті Барвінківщини».
