Як дожити до ста. Секрети довголіття від жителів Харківської області. Фото
Станом на 1 січня 2018 року в Харківській області проживало 446 тисяч 278 людей похилого віку, з яких практично третина – чоловіки, а саме 148 тисяч 354. Трохи більше половини всіх жителів Харківщини у віці 65+ проживають в обласному центрі, а це 227 тисяч 360 осіб.
За даними Управління статистики в Харківській області, на 1 січня 2018-го в регіоні налічувалося 239 жителів (з них 175 жінок), яким на початок 2018-го виповнилось 100 і більше років. Більшість довгожителів області (84,1 %) мешкає в сільській місцевості.
Одна з довгожительок нашого регіону – це Варвара Миколаївна Єлісєєва, вона народилася 25 грудня 1915 року у Вовчанську, де все життя і прожила. До Другої світової війни працювала в садівництві, вирощувала розсаду. У 1936-му вийшла заміж за Степана Михайловича Єлісєєва, який на війні отримав поранення, через що йому відрізали ногу.
Фото надано героями публікації
Після війни Варвара Миколаївна вже ніде не працювала – доглядала дітей і чоловіка. Зараз, за словами Валентини Єлісєєвої – невістки Варвари Миколаївни, свекруха для своїх років почувається доволі непогано.
– З нею зараз усе нормально, усім би так (сміється). Намагається навіть щось на городі робити. На місці їй не сидиться – хоче щось робити, але ми вже не даємо, сили вже ж не ті, – каже невістка.
Як вважає Валентина, секрет довголіття Варвари Миколаївни криється в її залізних нервах.
– Вона дуже-дуже спокійна. Ніколи не переживає. Зараз, зрозуміло, ми поруч, постійно оточуємо її турботою. Утім, і раніше, які б проблеми в домі не були, вона завжди ставилася до всього спокійно. Скільки я її знаю, а це вже 45 років, вона постійно була спокійною, – пояснює Влентина Єлісєєва.
Як розповідає невістка, у Варвари Миколаївни погано зі слухом уже близько 15 років, а от із зором – навпаки: газети читає без окулярів.
– Коли ми сторіччя відзначали, онуки вітали й бажали бабусі, щоб вона ще кілька років прожила, а вона їм: «Не переймайтеся, і 200-річний ювілей відзначатимемо», – розповідає невістка.
У Варвари Миколаївни два сини, дві онучки, чотири правнуки, наймолодша – трирічна Поліна. А на 100-річному ювілеї, крім родичів, жінку вітали представники місцевої влади, зокрема Вовчанської міської ради.
З фантазією і гумором
Ще одна жителька Вовчанського району відсвяткувала свій сторічний ювілей зовсім нещодавно. Це Ганна Павлівна Бондар, яка народилася 21 вересня 1918 року в Старому Салтові, де все життя і прожила. Практично чверть свого життя, з 1948 по 1972 рік, жінка пропрацювала секретарем у місцевому суді, потім два роки ще працювала в чайній.
За словами її правнучки, Ганни Дроботової, яку назвали на честь нашої героїні, Ганна Павлівна веде досить активний спосіб життя.
– Вона цього року і навесні, і влітку виходила на город. Та й зараз може на двох паличках вийти, починає дерево пиляти, каже: «Дайте мені пилку сильнішу, а то ця для мене слабка». Це було десь у середині минулого місяця. Вона і будь-які сільгоспроботи може виконувати. У нас були занедбані кущі полуниці, ніхто не доглядав, так вона минулої осені їх відродила. У побуті вона може робити все, інша річ, що ми не даємо їй це робити, – розповідає Ганна Дроботова.
За словами правнучки, у її бабусі дуже добре з гумором і фантазією. Ганна Павлівна, коли читала казки онукам і правнукам, постійно починала імпровізувати й додавати щось своє. І казка ставала, як зізнається Ганна Дроботова, ще цікавішою, хоча діти знали справжній сюжет.
На короткій стопі вона все життя була з гумором, і досі жартує.
Ганна Павлівна, за словами родички, дуже любить передачу «Що? Де? Коли?», до якої вона привчила багатьох молодших членів своєї сім’ї. Зараз, оскільки цю програму не показують, поважна жінка любить дивитися різні ток-шоу.
Правнучка каже, що секрет довголіття бабусі криється у спілкуванні.
– Позитивний настрій і спілкування з людьми – саме завдяки цьому вона і прожила до таких років. Вона сама каже: «Я живу, поки спілкуюся з людьми! Мені треба розмовляти й бути в курсі всіх подій – від вуличних до політичних», – розповідає правнучка.
У Ганни Павлівни одна дочка, двоє онуків, троє правнуків і троє праправнуків, молодшому з яких, Саші, два з половиною рочки. Також своєю увагою не обділяє літню жінку й місцева влада, яка вітає найстаршу жительку Старого Салтова з різними святами.
Ніколи не лінувалася
Ще дві жінки, які перетнули межу у 100 років, живуть у Нововодолазькому районі.
Одна з них – це Марфа Севастьянівна Корсікова, яка народилася 1 червня 1917 року у Старовірівці, де живе й досі. Усе життя пропрацювала в колгоспі – полола буряки, в’язала снопи тощо.
У 1972 році жінка вийшла на пенсію, а потім не працювала, доглядала за господарством.
За словами її дочки Любові Тарсукової, Марфа Севастьянівна дуже любила шити на машинці: сорочки, сукні, кофтинки тощо, і займалася цим доти, доки могла вдіти нитку в голку, а це десь років до 65.
Зараз Марфа Севастьянівна прикута до ліжка – шостий рік паралізована.
– До 95 років вона була активною в межах своїх можливостей. Трохи поралася по господарству – курочкам цибульки наріже, квасолю почистить. А от у травні 2013-го вона впала, після цього її паралізувало, – каже Любов Тарсукова. – Вона взагалі завжди була спокійною, ні з ким не сварилася – от у цьому і криється її секрет довголіття.
Зі 100-річним ювілеєм найстаршу жительку Старовірівки приїжджали вітати різні поважні гості, у тому числі і представники Старовірівської сільради.
– Їй сказали, що на 100 років приїдуть представники місцевої влади, так вона з нетерпінням чекала цього дня. Чи не кожного дня мені казала: «Ну, коли ж вони приїдуть вітати?» Була дуже задоволеною, що її поздоровили, – каже донька.
Ще одна довгожителька нашого регіону теж проживає на Нововодолажчині. Це Федора Семенівна Нещеретна, яка народилася 6 вересня 1918 року в селі Ляшівка Станичненської сільради Нововодолазького району. У неї було три брати і дві сестри.
У 19 років вона в сусідньому селі Просяному вийшла заміж за Йосипа Нещеретного і переїхала до нього жити. Як розповідає Валентина Генкельман, онука Федори Семенівни, її дідусь загинув на війні.
– Мій дідусь загинув на війні під Білою Церквою. Казали, що він безвісти зниклий, але ми знаємо – він загинув саме в Київській області. У бабусі був знайомий з Просяного, який бачив конкретне місце, де дідусь загинув. Він з товаришами йшов на війну, вони ще навіть не були оформлені, і потрапили під німецький наліт, – розповідає Валентина Генкельман. – Бабуся дуже любила свого чоловіка і пронесла цю любов до нього через усе своє життя, і заміж більше не виходила.
У 1946–1947 році, коли був голодомор, вона із сином Володею поїхала на Кубань. Після повернулися в Ляшівку, а потім переїхали в Просяне, де й живе з 1964 року.
Усе життя пропрацювала в колгоспі – полола буряки, жала пшеницю тощо.
Перед пенсією працювала на птахофермі, де вирощувала курчат, а потім збирала яйця за дорослими курками. А згодом була комірником там же, на птахофермі.
У 1973 році вийшла на пенсію і допомагала невістці по роботі – полоти цукровий буряк у колгоспі. А на початку 90-х уже повністю зосередилася на домашньому господарстві – стежила за городом і усілякою живністю, а також допомагала виховувати онуків і доглядала сина, який тяжко хворів.
За словами Валентини Генкельман, бабуся, попри свій поважний вік, і досі не сидить, склавши руки.
– Вона й зараз виходить з паличками на город. Наприклад, ми їй буряк нарвали, табурет поставили, і вона сидить, чистить буряк – навпомацки, оскільки в неї поганий зір, бачить тільки силуети. Цьогоріч вона вже не активно на городі працює, а от минулого й позаминулого року – так. Прибирала бур’ян, рвала кукурудзу тощо, – згадує внучка Федори Семенівни. – Зараз вона живе із 78-річною невісткою, моєю мамою, і вони тримають кіз. Так, бабуся збирає яблука й навпомацки нарізає їх для худоби. Вона чистить картоплю, ріже зелень, головне – їй дати, і вона робитиме. Поки рухається – вона живе.
Валентина Генкельман вважає, що секрет довголіття бабусі криється в кількох речах.
– Вона в нас ніколи нічого шкідливого не вживала, не пила всякі лимонади, не їла ніякої хімії. Усе життя працювала, ніколи не лінувалася. Свіже повітря, здорова їжа та рух – от у цьому, мабуть, і криється її секрет довголіття. Її ніхто не ображає, всі люблять, піклуються, адже бабуся в нас дуже гарна й добра, – розповідає онучка.
За словами родички, у бабусі, крім проблем із зором та слухом, також болять ноги, ходить з двома паличками. А от з пам’яттю в нашої героїні повний порядок.
– Якщо десь щось поклала, косинку або хустинку, то йде і навпомацки шукає. У нас молодих навіть такої пам’яті немає, – підкреслює онука.
Федора Семенівна оточена турботою не тільки з боку родичів, а й місцевої влади, представники якої постійно вітають її з Днем Перемоги та днем народження. А голова Просянської сільради Олександр Вітер виявляє увагу не тільки в урочисті дні, а й у повсякденному житті. Ніколи про поважну землячку не забуває, і як щось потрібно, то завжди допомагає.
Фото: vodolaga-rayrada.gov.ua
Секрет довголіття – у характері
Ще дві жінки у віці 100+ проживають на Чугуївщині. Одна з них – Марія Сергіївна Коняєва – народилася 20 вересня 1917-го в селі Чапкіно Бєлгородської області. Усе життя пропрацювала в колгоспі та лісництві. У 1976 році переїхала в Новопокровку Чугуївського району, тому що її сини жили в Харкові.
За словами її дочки Надії Марисої, мама для свого віку почувається нормально.
– Вона не ходить, але, незважаючи на це, не повною мірою, але обслуговує себе. У 90 років узагалі все в порядку було. Могла і про господарство подбати. А от у 98 вона підупала на силі, – каже дочка.
У Марії Сергіївни п’ятеро дітей, вісім онуків, вісім правнуків, сім праправнуків.
Зі сторічним ювілеєм жінку привітали представники місцевої влади, зокрема Новопокровська селищна рада.
На рік молодша за свою землячку Євдокія Йосипівна Коваленко, яка з’явилася на світ 19 вересня 1918 року в селі Ганнівка Печенізького району у великій бідній родині, де було 11 дітей. Спочатку закінчила чотири класи в Ганнівці, а потім – сім класів у Борщівській школі Балаклійського району. Із 15 років працювала в колгоспі в Ганнівці спочатку свинаркою, потім обробляла гектари буряку тощо.
Під час війни жінка була евакуйована в Сумську область, де копала окопи, готувала їжу і всіляко допомагала солдатам. Коли звільнили Харківщину, Євдокія Йосипівна повернулася в Ганнівку.
У 1973 році Євдокія Йосипівна переїхала в Кочеток, де досі й живе.
Як каже сусідка 100-річної жінки Олександра Шульга, наша героїня доволі активна, незважаючи на вік.
– Ми на одній вулиці живемо, і цього літа я часто бачила, як вона туди-назад вулицею ходила, розминалася, так би мовити, – каже Олександра Шульга.
За словами Любові Сірої, дочки Євдокії Коваленко, секрет довголіття її мами криється в характері.
– Вона завжди була спокійною і доброю до всіх. От у цьому і криється її секрет довголіття, – каже Любов Сіра.
У Євдокії Йосипівни двоє дітей, троє онуків, троє правнуків, чотири праправнуки, молодша з яких – чотиримісячна Соня.
Як каже дочка, місцева влада не обділяє найстаршу жительку Кочетка увагою. На дні народження і 9 Травня завжди її вітає Кочетоцька сільрада.
Фото: chuguevrda.gov.ua
Доглядає за тюльпанами і трояндами
Ще дві сторічні жительки нашої області проживають у Лозовій. Марія Федорівна Маслова народилася 22 березня 1918 року в Лозовій, де все життя прожила.
Практично чверть свого життя, 24 роки, пропрацювала нарядницею в Лозівському локомотивному депо Південної залізниці, а вийшовши на пенсію, поралася по господарству.
Як каже її невістка Алла Морозова, свекруха й зараз може вийти працювати на город.
– До цього дня може вийти на город і щось зробити – яблучка збирає в купки, бур’ян вириває. У неї на подвір’ї сотень п’ять ранніх тюльпанів, десятка три троянд, які сама садить і доглядає їх, – розповідає Алла.
Як каже невістка, секрет довголіття свекрухи криється у праці.
– Здоров’я для її віку вона має богатирське. Стан морального духу теж на висоті. Вона каже: «Робота насамперед, а все інше потім». Без діла зовсім не сидить. Минулого року серветки, капці нам плела. Узагалі в’язала светри, кофти, зараз рука болить, тому не в’яже, – розповідає невістка.
У поважної жінки – троє синів, п’ятеро онуків, четверо правнуків, троє праправнуків, наймолодший – Гліб, йому 3,5 рочка.
Минулого року привітати Марію Федорівну з ювілеєм приїжджало багато шанованих людей, серед яких був і директор Лозовського локомотивного депо Євген Тунанян.
На рік молодша за Марію Федорівну Лідія Іванівна Слабунова, яка народилася 28 липня 1918 року в селі Царедарівка Лозівського району. Із 1964 до 1991 року працювала санітаркою в лозівській залізничній лікарні. Зараз 100-річна жінка живе в Лозовій, де її доглядає невістка Олена Слабунова.
– Бабуся в нас молодець, живенька. Пігулки не п’є, духом не падає. Вона рік десь як погано бачить, а до цього читала без окулярів, – каже невістка. – Секрет довголіття? Напевно, у праці, усе життя працювала, на свіжому повітрі була. Та й характер у неї хороший – така позитивна жіночка. Ми мирно з нею живемо, не лаємося.
