«Бабусі Костенка»: як харківській блогер перетворився на волонтера
Харківський блогер і журналіст Олександр Костенко ніколи не думав займатися волонтерством. Усе вийшло доволі банально. Коли на початку війни під обстрілами сидів з родиною в підвалі батьківської багатоповерхівки в центрі Харкова, побачив, що є люди, яким немає чого їсти, у яких немає ліків, а допомогти їм нікому. Тож просто почав це робити.
У Олександра Костенка немає організації, але є багато небайдужих людей, які просто надають йому кошти, продукти, необхідні речі. Розповідає, що спочатку привозили навіть дуже дорогу косметику та якісь екзотичні соуси. «Що люди мали, тим і ділилися», – пояснює він. І все це йде на допомогу тим, хто сам не може собою опікуватися.
Розповідає Олександр Костенко:
«Дзвінок від бабусі, яка телефонує дуже рідко – за медикаментами. Запитує не дуже складні в пошуку ліки. У мене немає, обіцяю знайти.
– Дякую, Сашенько, а то вони для мене дорогі. Подруга собі купила, я ціну знаю. Але якщо буде зі знижкою, можу купити!
Купую, везу їй. Стоїть біля під’їзду зі щасливим обличчям і тримає пачку чаю – на подяку.
– Я вам, Сашко, вірш зараз розповім про добрих людей, які допомагають у скрутну хвилину. «У годину, коли раптом приходить біда, раптом…» Забула, уявляєте? – дивиться на мене світлими дитячими очима. – Сашко, знаєте що, я вам потім по телефону його прочитаю!
Ліки коштують 208 гривень…»
«Навіщо ви, раптом комусь потрібніше»
Він часто пише про своїх бабусь і дідусів у соцмережах, там уже навіть з’явився термін «бабусі Костенка». За кожною «бабусею» – своя історія, найчастіше сумна. Про самотню старість, про дітей та онуків, які виїхали десь за кордон, залишивши безпорадних близьких. Саме через це волонтер і далі їм допомагає, бо більше по факту нікому.
Розповідає Олександр Костенко:
«Він – один з тих «бабусь Костенка», щодо яких узагалі незрозуміло, як залишити без допомоги. Хронічно хворий, немобільний, з ураженим ШКТ і якоюсь дикою дієтою, яка вже півтора роки обходиться у потрійний чек. Вона – чи то колишня дружина, чи колишня подруга. Ця жінка телефонує мені доволі часто.
У черговий дзвінок втрачаю терпіння:
– Вибачте, але ж він отримує хоч якусь пенсію, так? Може, варто оформити його на якусь благодійну організацію, що за пенсію доглядає людей похилого віку? А я просто не «виводжу» його ні логістично, ні по грошах, зрозумійте мене.
– Сашко, він не отримує пенсії, у нього оформлена фірма, там гроші з-за кордону були по його роботі.
– Так потрібно її закрити і робити пенсію!
– Він не хоче, Сашко. Каже, що коли видужає, можна буде працювати далі. У нього досі проєкти з кресленнями лежать…»
* * *
« – Відвезете мене до райвідділу? Тут зовсім недалеко, а пішки я пів дня йтиму, – просить переселенка із села на Харківщині, яка разом із сестрою живе в добрих людей. Жінки не впадають у відчай, хоча вирвалися голі й босі.
Їй треба заяву написати про телефонне шахрайство. Бабусю «причесали» за схемою «залишайтеся на лінії, система перезавантажується, не кладіть трубку», і поки вона зрозуміла, за дві хвилини дрібними сумами зняли з картки 3000 гривень. Вона сміється, каже: «Дура стара, ну та гаразд, розумнішою буду».
Відвіз її у відділок, а потім – додому. Увечері телефонує.
– Сашенько, ну що ж ви, це ж так незручно… Ми ж і не зрозуміли із сестрою спочатку. Вона каже: «Ти, Галю, навіщо на табуретку гроші виклала?». А я їй кажу, що не викладала. А потім ми здогадалися, що ніхто більше до нас не заходив. Ну навіщо ви, раптом комусь потрібніше…».
«Я вам букет нарвала в сусідки»
Історії його бабусь, якими б сумними вони не були – це про вдячність. З волонтером від щирого серця діляться чим можуть – подарували навіть картину, другу в його житті. Часто передають іграшки для доньки Уляни, печуть щось смачне. А ще було півтора літра святої води.
Розповідає Олександр Костенко:
«Самотній хворий старий, який не виходить з дому. У коридорі він обережно зупиняє мене:
– Я ще хотів запитати…
Зазвичай у таких припасених наостанок проханнях таїться чи щось дороге, чи щось глибоко особисте.
– Саша, ви не могли б у наступні візити, коли у вас буде час, трохи розповісти про себе? Мені так цікаво, чим ви займалися в мирному житті. А то ви ж рік мене годуєте, а я нічого про вас не знаю…
Він завжди передає для Уляни якийсь маленький наївний сувенірчик або іграшку з 60-х минулого століття».
* * *
«Везу туди ліки за замовчуванням. Син на інвалідності. Вона виносить букет квітів, йде до машини і раптом помічає на пасажирському сидінні батька: я іноді беру його у свої закупівлі/відвантаження, щоб дивився на «волонтерку» зсередини.
– Ой, це ви тато, так? – заглядає у вікно. -–У вас такий хороший син, так нам допомагає, і так на вас схожий! У нас минулої весни було так погано, а Сашко...
Я, незважаючи на річний досвід подяки, бентежусь і занурююсь до багажника, витягуючи пакети з їжею.
– Я вам букет нарвала в сусідки, але ви не подумайте, що я просто в неї рвала. Я їй ірисів накопала, а вона каже: «Зірви собі, Свєто, різних квітів». Візьміть, я вам у пакунок загорнула, щоб знизу не капало.
Щомісячний чек на ліки при шизофренії – близько 800 гривень».
Бабусі значно помолодшали
– Найбільше в світі – після нашої перемоги, звісно – хочу припинити волонтерити. Вимити салон машини від продуктових перевезень, викинути тонну макулатури із записами, забути назви ліків та вичистити телефонну книгу від списку #бабусікостенка. Але маю сильну підозру, що з перемогою ця проблема не закриється. Та й зараз мене дуже непокоїть те, що Харків оживає, відчуття війни пішло з міста. Ми оживаємо – і це погано своєю забудькуватістю, бо війна триває і продовжує вбивати не лише ракетами, а й гуманітарною катастрофою, – каже Костенко.
Останнім часом кількість бабусь поменшала, до деяких повернулися рідні або забрали їх до себе туди, куди виїхали через війну. Це завжди радість, бо ще одна безпорадна людина знову отримала підтримку та захист близьких.
Розповідає Олександр Костенко:
«– Саша, я телефоную вам, щоб попрощатися, – голос людини, впевненої у своєму рішенні.
Серце раптово йде кудись у литки і стукає там, віддаючись луною у вухах. Йде? Хоче сказати останні слова?
– Я телефоную сказати, щоб ви більше не приїжджали до мене. Дякую за все…
Ще кілька непростих хвилин і сумбурних роз’яснень – і серце повертається на своє місце. Вона оформила документи і їде до доньки в Польщу. І на кішечку оформила паспорт, кішечка теж їде. Я возив їй корм, а вона обережно виходила в коридор і дивилася то на мене, то на господиню: мовляв, чи це хороша людина? Привіз він мені їжі?
Бабуся нескінченно дякує, згадує якийсь «дивовижний сир», який я привозив, каже смішну фразу, що я ніколи ні в чому не відмовляв, хоча вона ніколи конкретно ні про що мене й не просила. Просто чийсь маленький спалах удачі. Просто комусь пощастило.
Ставлю хрестик у своїй відомості навпроти її прізвища. Вибула. І спазм у горлі, спазм радості, що вибула так благополучно. Що вижила».
Але замість бабусь з’явилися нові підопічні – жінки з дітьми. Багато з них не мають роботи. Пропозицій зараз не так багато, щоб роботодавці охоче брали їх, коли є багато бажаючих без проблем з дітьми.
– Цій родині потрібен щомісячний пакет ліків. Ціна питання – вартість доброї вечері з келихом вина в недешевому ресторані Харкова. І одинока мати, для якої ця сума є критичною, але вона все одно купуватиме ліки дитині, вищипуючи з усіх інших мізерних статей бюджету: їжі, одягу, комунальних. Ви навіть не розумієте, люди, наскільки я вам вдячний, що можу ось так переносити добро, яке ви мені делегуєте. Повірте, цей пакет ліків – це не просто пакет ліків, це надія. І саме ви дозволяєте таким людям отримувати її. Так, зараз «бабусі Костенка» іноді виявляються десятирічними хлопчиками з гострою потребою в ліках, – каже волонтер.
Розповідає Олександр Костенко:
«Заїжджаю у незнайомий двір на Салтівці, назустріч ідуть жінка з п’ятирічною дівчинкою.
– Ой, Оленка ще здалеку побачила у вас під склом український прапорець, так одразу заспівала: «Чогось наша славна Україна зажурилася», – сміється жінка.
– Заа-жу-ггі-ла-ся! – охоче підтягує Оленка.
Простягаю іграшку – вчора їй виповнилося п’ять років.
– Нічого, Оленко, – кажу, – ми нашу Україну ще розвеселимо, і дуже скоро.
Вона сирота, мати нещодавно померла від онкології, залишивши Олену з братом, 15-річним підлітком. Батьком там і пахне. Хлопчик зараз в іншому місті, у спортшколі, а маленьку забрала сусідка.
«Бабусі Костенка» безумовно починають молодіти».
«Мрія» про засоби гігієни та «мівіну»
Нещодавно в нього з’явилися нові «підопічні» – діти, від немовлят до 18 років, у тому числі з онкологією. Є такі, кого залишили батьки. Їм потрібно все.
– Ми ні від чого не відмовляємося, все візьмемо – і іграшки, і одяг, і кухонне обладнання. У нас дітки з онкологією і по шість-вісім місяців лежать. Дякую, все візьмемо, – сказала йому при першій зустрічі керівник медичного закладу.
Костенко вийшов на них випадково – шукав, кому віддати іонізатор, який знайшов удома. Коли їхав у лікарню, як завжди, набив до даху машину – їжею, дитячим одягом, іграшками доньки Уляни і всілякими кухонними агрегатами, які є в кожній родині. Придбали, заховали десь на полицю – і ніхто ними не користується. А тут усе це виявилося в дефіциті.
Зараз шукає для дітей, які лежать у лікарні, різні гігієнічні засоби. Бажано побільше. Це наразі одна з його «професійних мрій». Друга – багато «мівіни» для військових. Нещодавно відвіз 600 порцій, але то таке, ненадовго. До речі, військовим Олександр теж допомагає із самого початку війни. Тож якщо хтось має можливість здійснити ці скромні волонтерські бажання, будь ласка, здійсніть.
А взагалі він не відмовиться від жодної допомоги. Бо, як каже волонтер Костенко, віддаємо ми не гроші, а надію. А як без неї жити?..
(Фото до матеріалу - із соцмереж Олександра Костенка)
P. S. Він майже ніколи не робить звітів. У нього майже немає фото заповненого багажника чи бабусь, яких підтримує. Як і списків тих, хто з першого дня надає йому можливість допомагати харків’янам. А їх реально сотні – тих, кому небайдуже рідне місто та його жителі.
– Не називаю нікого, бо боюся забути хоча б одного. Але завжди повторюю: допомагаю не я, допомагають люди, які надають гроші на прогодування бабусь. Тож це вам низький уклін і вдячність, що Харків і харків’яни продовжують триматися на плаву. А найскладніше, напевно, не стільки донести всю вашу допомогу до старих і дітей, скільки повернути вам назад усю їхню нескінченну, а вона і справді нескінченна, подяку. Як і моя, – каже волонтер.
P. P. S. Якщо у вас є бажання та можливість підтримати «бабусь Костенка», ось його реквізити. Вони будуть вдячні за будь-яку допомогу.
4149629367667896 (ПриватБанк, гривня)
4441114442642565 (Монобанк, гривня)
5363542604456583 (ПриватБанк, євро)
[email protected] (PayPal дружини волонтера)
Соцмережі Олександра Костенка:
