Лікарі, які не здаються: історія релокованого в Харків медзакладу з Луганщини

Близько року в Харкові працює Рубіжанська центральна міська лікарня «Центр відновного лікування та реабілітації». Переважна більшість колективу – це медики з окупованої росіянами Луганської області. Серед пацієнтів лікарні як харків’яни, так і переселенці. Також мобільна бригада релокованого медзакладу виїжджає у віддалені населені пункти Харківщини, де у людей обмежений доступ до медицини.

Якось, крокуючи містом, зупинила свій погляд на вивісці медичного закладу, яка виглядала доволі незвично. Харків, а вивіска така, наче заклад розташований у Луганській області – Рубіжанська міська лікарня. Зрештою журналістська цікавість перемогла.

На ресепшені від реєстраторки Наталі Бандуристової я дізналася, що це комунальний заклад охорони здоров’я, який через російську окупацію на Луганщині міста Рубіжного переїхав до Харкова. Тож вирішила поспілкуватися з пацієнтами та лікарями.

«Я тут вперше. Сімейний лікар направив у цю клініку на УЗД. Я приємно вражена. Мені все розповіли. Провели до кабінету лікаря. Процедура безкоштовна», – розповіла пацієнтка Людмила Михайлова.

Ще одна пацієнтка, Олена Миронова, розповіла, що в Рубіжанській лікарні знайшла собі сімейного лікаря. «Зараз я очікую на прийом у невропатолога. До цього проходила курс лікування у травматолога», – каже пані Олена.

Як розповів в. о. директора Дмитро Шведов, із травня 2022 року Рубіжне перебуває в окупації, тож лікарня була змушена змінити дислокацію. В липні заклад евакуювали на територію Дніпра, а із серпня 2023 року, згідно з розпорядженням начальника Рубіжанської міської ВА Андрія Юрченка, рубіжани почали облаштовуватись у Харкові.

За майже рік роботи в Харкові підшукали приміщення неподалік однієї зі станцій метро. Зберегли кадри, за допомогою Рубіжанської міської ВА, коштів НСЗУ, міжнародних партнерів, різних благодійних фондів закупили обладнання, відкрили поліклінічне відділення, почали надавати амбулаторну, реабілітаційну та паліативну допомогу. На сьогодні в лікарні працюють 26 лікарів з 18 спеціальностей.

На базі структурного підрозділу медзакладу створена мультидисциплінарна команда з надання реабілітації для дорослих. За шість місяців амбулаторно отримали допомогу 256 пацієнтів.

Також створено мобільну медичну бригаду, яка надає спеціалізовану допомогу в місцях компактного проживання ВПО та виїжджає у віддалені населені пункти Харківщини, де у людей обмежений доступ до медицини. У її складі – офтальмолог, кардіолог, спеціаліст з УЗД (сонолог), хірург, ендокринолог, дерматовенеролог, лікар з ФРМ та паліативної допомоги, медичні сестри, водій.

За шість місяців спеціалістами мобільної медичної бригади надано понад 600 консультацій. Проведено обстеження на вірусний гепатит В і С, взято клінічні та біохімічні аналізи крові.

Кожен з лікарів, який тут працює, має за плечима чималий досвід роботи в умовах війни. І в кожного своя історія, як, попри надскладні умови, продовжували виконувати свою роботу й допомагати тим, хто цього потребує. Зараз вони в Харкові, але понад усе мріють повернутися додому.

Акушер-гінеколог Світлана Голубцова на момент повномасштабного вторгнення працювала заступницею медичного директора з акушерства, гінекології та педіатрії у Лисичанській лікарні. Вона вела щоденник, щоб розповісти про ті страшні часи.

24 лютого, в перший день війни, у пологовому відділенні ніхто не народився. В місті на 30 діб було введено комендантську годину – з 17.00 до 07.00.

– Перші дні в місті було тихо. Ми підготували підвал у пологовому відділенні для прийняття пологів. Заготовили свічки, питну воду, суху їжу, поставили обігрівачі. Всі вважали, що це на тиждень, можливо, на два, – згадує лікарка.

Після перших обстрілів з Лисичанська почали виїжджати люди. Припинив роботу міський транспорт. Через відсутність бензину перестали їздити таксі. У магазинах зникли продукти. На околицях міста перебили газопровід, зникли світло, вода.

Пологове відділення у підвалі використовували ще як бомбосховище. Там постійно мешкали 14 співробітників, вагітні, породіллі.

Центральна кухня в лікарні не могла забезпечити їжею всіх, тож видавали дві буханки хліба на добу і суп з макаронами на воді.

– Я попросила привезти продукти. Лікар-педіатр, одна волонтерка, священник та батьки вагітних почали возити нам макарони, крупи, картоплю, цибулю. Тут же, в пологовому, ми готували їжу, – ділиться спогадами Світлана Голубцова.

В перший день весни народилось двоє хлопчиків. Місто вже активно обстрілювали з важкої артилерії. Лікарі та медперсонал почали рятувати свої сім’ї та виїжджати.

– А потім було 7 березня – день, коли в Маріуполі скинули бомбу на пологове відділення. Тоді ми зрозуміли, що для окупантів не існує нічого святого, і наш підвал – це зовсім не фортеця. А ми були останнім пологовим відділенням у Луганській області, яке ще функціонувало, – розповіла пані Світлана.

Вона пригадує, як вперше після початку війни їхала додому 8 березня і везла матусі тюльпани, подаровані вдячними пацієнтами. Але так і не довезла – віддала квіти для матері волонтера-водія, котрий підвозив додому, ризикуючи життям. Квіти на той момент були найдорожчим подарунком…

Сьогодні Світлана Голубцова працює заступницею директора Рубіжанської центральної міської лікарні, акушером-гінекологом.

– Ми віримо в Збройні Сили України, віримо в Перемогу і в те, що повернемось до наших міст на Луганщині, – каже пані Світлана.

Луганський медичний університет, де сім років працювала викладачем лікар-ендокринолог Марія Криворучко, 2014-го був переміщений у місто Рубіжне. Після повномасштабного вторгнення військ рф довелося покинути і його. Близько двох років пані Марія разом із чоловіком та улюбленцем родини котом Пушком прожила на Львівщині.

– Свого часу я давала інтерв’ю в Рубіжному, журналісти питали, як почуваюся в такому маленькому містечку після великого обласного центру. На це відповіла, що почуваюся добре всюди, де є український прапор та інтернет. Мене ніхто не виштовхував з Луганська – поїхала звідти сама. І туди, допоки там все окуповано, повертатися не збираюсь. Це виключено, – каже пані Марія.

Зараз вона мешкає в Харкові та працює у Центрі відновного лікування і реабілітації. Бо, хай там що, люди потребують медичної допомоги, а обов’язок лікаря – її надати.

Завідувач поліклінічного відділення Центру відновного лікування та реабілітації, лікар-стоматолог Олексій Бурцев каже, що війна змінила життя докорінно.

– Кожна людина зробила для себе певний вибір. Деякі фахівці виїхали за кордон. А я вважаю, що про свою країну слід пам’ятати не тільки в добрі часи, але й у сумні, коли на твої знання та допомогу розраховують, – каже Олексій Бурцев.

У Рубіжному він лишався до середини березня 2022 року. Тоді вже щоденно летіли снаряди, заходили диверсійно-розвідувальні групи. Не було зв’язку, опалення. Але лікарі продовжували надавати професійну допомогу пацієнтам.

– Це були і мінно-вибухові поранення, і просто невідкладна допомога. У середині березня, коли стало надто небезпечно лишатися в місті, виїхав на захід України, – згадує лікар.

Згодом він переїхав до Києва, спробував відновити приватний бізнес, який втратив через війну. Та це було дуже непросто.

– Для себе вирішив, що, поки триває війна, моєю місією буде допомога людям. Моя зброя – це мої знання, і вони зараз мають бути спрямовані на користь іншим, – каже Олексій Бурцев.

У листопаді 2022 року він приїхав до деокупованого Ізюма як лікар-волонтер. Там працював чотири місяці, поки в місті не з’явилась достатня кількість лікарів. Каже, важко було дивитися на колись квітуче, а нині сплюндроване окупантами місто.

– Бачив, як на 15-градусному морозі люди стояли в довжелезній черзі, щоб потрапити до терапевта-стоматолога, який приймав у пересувній стоматологічно-мобільній машині. Якщо йшлося про хірургічні втручання, то рекомендували їхати в Харків, а це понад 100 кілометрів. Ми розуміли, що саме в Ізюмі потрібно зробити щось, аби покращити людям життя, – ділиться спогадами стоматолог.

Каже, працювали майже без вихідних. За цей час прийняли понад 1000 пацієнтів. Це були як консультації та надання невідкладної допомоги, так і планове лікування.

Сьогодні Олексій Бурцев надає допомогу мешканцям Харківщини в пересувному мобільному стоматологічному кабінеті. Проєкт реалізується завдяки благодійним фондам.

У складі Рубіжанської центральної міської лікарні діє бригада мобільної паліативної допомоги для виїзду за місцем проживання пацієнтів.

– У нас є терапевт, хірург, травматолог, офтальмолог, кардіолог, логопед, психолог, медична сестра. Надаємо допомогу харків’янам і внутрішньо переміщеним особам. Наразі під нашою опікою 135 пацієнтів, – розповідає лікарка паліативної допомоги Антоніна Клочкова.

Для того, щоб стати паліативним пацієнтом лікарні, людині достатньо лише направлення від сімейного лікаря будь-якої поліклініки.

– Наші пацієнти маломобільні, тож ми намагаємося зробити їхнє життя більш комфортним. Як кажуть, паліативна допомога – це не про смерть, а про життя. Також вчимо людей, які опікуються хворим, правильному догляду за ним, – каже лікарка.

Також медики виїжджають у хоспіси та пансіонати. Відвідують хворих чотири рази на місяць, а інколи й частіше.

– Ми виїжджаємо кожен день і в різні місця. У розпорядженні лікарні – дві машини швидкої допомоги, – пояснює Антоніна Клочкова.

Фахівці бригади обстежують пацієнтів (виміряють артеріальний тиск, пульс, роблять ЕКГ та необхідні аналізи). Також надають хворим у користування милиці, інвалідні крісла тощо.

– Нещодавно привезли вертикалізатор молодому хлопцеві у хоспіс – у нього спинальна травма. За допомогою вертикалізатора він зможе стояти, а не тільки лежати у ліжку, – розповідає лікарка паліативної допомоги.

На кожному виїзді присутній психолог, адже дуже часто пацієнтам потрібна його допомога.

– Наразі ми відвідуємо 44-річну жінку. В неї маленька дитина, і вона хоче повноцінно жити та щоб дитина лишилася з нею. Також серед пацієнтів є молодий хлопець зі спінальною травмою. Він вважає, що життя для нього закінчилося і він нікому не потрібен. От такі моменти пропускати крізь себе досить важко, – зазначає Антоніна Клочкова.

До того як влаштуватися в Рубіжанську лікарню, Аліна Давиденко надавала психологічну допомогу мешканцям на деокупованих територіях.

– Разом з благодійним фондом їздили на Куп’янщину. Надавали допомогу в підвалах, у лікарнях – у всіх можливих приміщеннях, де було більш-менш безпечно. Консультувала як дорослих, так і дітей, – розповідає Аліна.

Каже, що основним завданням було сприяти, щоб сім’ї з дітьми виїхали з небезпечних районів.

У лікарні роботи в Аліни Давиденко не поменшало. Її допомога потрібна як молоді та підліткам, які зараз через онлайн-навчання почуваються відірваними від колективу, так і воїнам, які повертаються з війни та їм важко адаптуватися, а також їхнім родинам.

Відвідує психологиня й вимушених переселенців. Каже, людям, особливо похилого віку, важко змиритися з тим, що в них більше немає власного дому. Іноді, коли розуміє, що пацієнтові потрібен медикаментозний супровід, працює в тандемі з психіатром. Також входить до складу паліативної та реабілітаційної команди.

– Мрію, щоб швидше закінчилась війна. Це, мабуть, найзаповітніша мрія. І щоб люди, які зараз перебувають десь далеко і сумують за своєю країною, своїми домівками, нарешті повернулись. А сім’ї, які розділилися вимушено, об’єднались, – говорить Аліна Давиденко.

Протягом першого півріччя 2024 року Рубіжанська міська лікарня надала 22 736 консультацій. Амбулаторно-поліклінічне відділення відвідали 12 903 особи. 

Ми створили цей матеріал як учасник мережі «Вікно Відновлення». Все про відновлення постраждалих регіонів України дізнавайтеся на єдиній платформі recovery.win.