«Нам би миру – все відновимо»: як Малинівська громада долає виклики війни

Малинівська громада Харківської області сильно постраждала від ворожих обстрілів. Тут відновили світло у найбільш потерпілому селі Мосьпанове та працюють над відновленням будинків. Ремонтують і ліцеї, утім деякі з них можуть зачиниться через нестачу школярів. Як живе громада, читайте в матеріалі.

Під час повномасштабної війни у Малинівській громаді сильно постраждали всі населені пункти. Перші пів року були найважчими, улітку 2022-го обстріли були ледь не щодня. У Малинівці часто не було світла, у Мосьпановому понад рік люди жили без електроенергії. Жителі виїздили з громади у пошуках більш безпечного та комфортного місця.

Під обстрілами часто перебували й заводи громади, які забезпечували робочі місця жителям і наповнювали місцевий бюджет на 70 %.

– У нас не працює лікеро-горілчаний завод PRIME, і наразі вони повертатися не збираються. Не працює трубний завод «ТіПіБієС Продакшн». Вони також виїхали, нещодавно був сильний приліт туди – цеху немає взагалі. Не кажуть, що не повернуться зовсім, але й планів на відкриття заводів наразі не мають. Залишився працювати Малинівський склозавод та аграрії, – розповідає начальник Малинівської селищної військової адміністрації Микола Семер'янов.

Також під ворожим вогнем були й інші об’єкти – 26 соціальної сфери, близько 400 будинків, а також військова частина. 

– У неї було п’ять чи шість прильотів, вона не працює. Там залишилися багатоквартирні будинки. Тож складним питанням є майбутнє цих квартир. Звернулися до відповідних інстанцій, що ми готові їх прийняти у власність громади, але з усією інфраструктурою. Поки що немає відповіді від Міноборони. Нині в нас є проблема з житловим фондом. 20 % ВПО взагалі ніде жити, тому ми й думаємо над таким варіантом рішення, – каже очільник Малинівської громади.

У Малинівці розташовано два ліцеї, які постраждали від ворожих обстрілів. Нині наслідків ударів не видно, адже завдяки партнерам і власними силами тут все вдалося відновити.

Малинівський ліцей № 2 розташований майже на околиці селища у приватному секторі. У дворі видніється величезна конструкція ще недобудованої споруди. Нас зустрічає директор ліцею.

– Ось це в нас мала бути велика спортивна зала. Почали її будувати саме до повномасштабної війни, але окупанти все це зупинили. Дуже шкода. У Малинівці немає нормальної спортивної зали. Такої масштабної, щоб можна було займатися по-справжньому баскетболом, волейболом, мініфутболом. Тож вона була б найбільшої в селищі, – розповідає директор Малинівського ліцею № 2 Василь Назаренко.

Навчалося в ліцеї 280 дітей. Унаслідок ворожих обстрілів тут повилітали вікна. Та й дах був не в належному стані. Наразі все це відновлено.

– А ще нам замінили опалення – сучасні батареї скрізь стоять, не те що було раніше. Якби зараз ще по класах зробити хоча б невеликий ремонт, було б дуже добре. Я думаю, як закінчиться війна, ми це все зробимо, – зазначає Василь Назаренко.

Біля ліцею чимало жінок у робочій формі. Вони фарбують фасад і прибирають територію закладу. Та й сам директор долучився до роботи.

– Відпустка у мене закінчилась, а тут ремонт потрібно в ліцеї робити. Ось тягав будівельні ліси. Дарма тягав, вони не знадобилися. А так ставлю дівчатам завдання, що потрібно фарбувати. Працюємо, одним словом, – каже він.

На початок нового навчального року проблем з учителями не буде, зазначає Назаренко. Усі вакансії закриті, утім не всі педагоги наразі живуть у громаді – хтось на заході країни, хтось за кордоном.

– Одна наша вчителька, здається, в Німеччині, вона дуже сильний фізик. Спочатку працювала у нас, потім пішла у Харківський ліцей. І ось нам вдалося її повернути, але вже в дистанційному режимі працює. Є вчителі, які звільнилися, але ми вже знайшли їм заміну – молодих спеціалістів, – зазначає директор Малинівського ліцею № 2.

Прошу пана Василя зробити фото, він показує на вказівник зі знаковими містами світу.

– Я побачив таку річ і подумав, що треба нам біля ліцею встановити вказівник. Щоб діти бачили напрямок до таких знаменних міст і відстань до них. Давайте на його тлі сфотографуємося, – посміхається він.

Від Малинівки прямуємо до другого населеного пункту, що входить до складу громади, – Старої Гнилиці. Одразу на в’їзді в село бачу декілька зруйнованих хат. Обстріл стався на початку повномасштабної війни, приблизно в перший тиждень. Літаки скинули бомбу на газопровід, тоді все село залишилося без блакитного палива та світла.

– Люди повертаються, але не дуже охоче, – здебільшого пенсіонери, а жителі працездатного віку вже познаходили собі роботу в інших регіонах і країнах. Наразі в нас живе приблизно 500 людей, а до повномасштабного було близько тисячі. Намагаюся підтримувати з усіма зв’язок, частина з тих, хто виїхав, каже, що не повернеться, – ділиться староста Старої Гнилиці Валерій Дерека.

Великих руйнувань у селі не було, утім обстріли околиць відбувалися ледь не щодня. Окупанти поставили свої блокпости за 10 кілометрів від населеного пункту. Дивом ні для кого не буде те, що цілив ворог і по місцевій гімназії. Обійшлося лише вибитими вікнами, наразі їх установили за кошти обласного бюджету. Утім, у закладу є інша, не менш важлива проблема.

– Гімназія може навіть не запрацювати, не вистачає нам дітей. До війни багато було, понад 100 школярів. А зараз є несформований клас, навіть до п’яти учнів набрати не можемо. Але чекатимемо, директора звільняти не будемо, може, ще повернуться сім’ї з дітьми, – каже Валерій Дерека.

За час повномасштабного вторгнення через ворожі обстріли в селі загинуло двоє людей. Прямим влучанням знищено 12 домівок, ще чимало будинків пошкоджено. 

– Сертифікати в нас люди ще не отримували, у багатьох немає правовстановлювальних або інших важливих документів. Люди ж не переймалися цим, жили роками в будинку і не оформлювали їх як власність. Працюють тут аграрії та фермери. Утім не вистачає людей для сезонних робіт. Запрошували працювати людей з Ізюмського, Куп’янського районів, – зазначає він.

У Старій Гнилиці в магазині, де продають побутові товари, заводжу розмову з місцевою продавчинею Мариною Харківською.

– 24 лютого, звісно, шокуючим було. Хто куди подався, ми ото наварили їжі й сиділи по 15 людей у підвалі, – розповідає про початок повномасштабного вторгнення пані Марина.

Одного дня трапилося так, що жінка потрапила під обстріл, коли йшла відчиняти магазин. Довелося лежати на дорозі та просто вірити в диво. 

– Десь на другий-третій день війни зникли світло та газ. Складно було, страшно, але ж ми впоралися, ми сильні та непереможні. Люди деякі повернулися, городи садять, хати відновлюють. Можете написати, що тяжко нам без дороги? – запитує пані Марина.

За її словами, дорога до села – біль кожного жителя. Багато місцевих їздять скуплятися до Чугуєва, а таксі звідти коштує тисячу гривень. 

– А через те, що дорога погана, постачальники дуже підвищують ціни на товари. Усе впирається у гроші, а які ж тут гроші в селі? Якщо молодь ще якось впорається, то літні люди як зі своїми пенсіями? Дуже важко, підвищення цін у селі – це жах, – говорить вона.

Про дорогу до Старої Гнилиці «Слобідський край» писав і влітку минулого року, проблема досі не рушила з місця. Громада зверталася до різних інстанцій з цим питанням, утім поки що ніякого рішення немає. 

– Дороги немає, це дуже погано. Нам відмовили в її ремонті. До повномасштабної війни їздив автобус тричі на день до Чугуєва. А тепер тільки один раз на день, – зазначає Валерій Дерека.

До села Мосьпанове зі Старої Гнилиці можна потрапити звичайною дорогою та короткою – полями. Наразі ці поля розміновані, утім Анастасія, яка супроводжує нас, навідріз відмовляється показувати дорогу полями.

– Я там дуже давно була, мені лячно, не дай Боже натрапимо на щось. Можемо й заблукати, краще нормальною дорогою поїдемо, – каже вона.

Тоді нам знаходять ще одного провідника, який знає ці поля як свої п’ять пальців. 

Мальовничі поля, всіяні соняшником та кукурудзою, різко змінюються похиленими та обстріляними будинками – ми нарешті прибули. Біля приміщення старостату нас зустрічає староста села Іван Шаульський та одразу запрошує до знищеного окупантами ліцею. Поки прямуємо до нього, чоловік каже, що росіяни зайшли до села в березні 2022 року та пробули тут близько дев’яти днів. 

– Ось це наш ліцей, гарненький, відремонтований… Був… Тут я пропрацював понад 20 років, директором був. Багато чого ми відновили, багато нового зробили, а от що ці барбоси (окупанти. – Прим. ред.) нам накоїли, – каже він і показує пряме влучання російських снарядів у будівлю. – Сидів у них у полоні в цій школі. Так що все було гаразд.

Здивовано перепитую пана Івана: «Все було гаразд?»

– Та звичайно. Мені було легше, бо я в рідній школі був, – сміється він і буденно продовжує розповідати історію села.

Запах у ліцеї стоїть неприємний, від вибуху тут була пожежа, через дощ гнили дерев’яні підлоги. Зі стін бачу коричневі підтоки, під ногами сміття разом із залишками будматеріалів. У будівлю було три влучання. 

– У будь-який момент це все може впасти, – попереджає Шаульський.

На партах досі лежать підручники та дитячі дрібні вироби. У роздягальні перед спортивною залою на гачках висять дитяче взуття та одежа. Час тут ніби зупинився. 

– Барбоси, які зайшли сюди, забрали все у нас, – констатує староста.

У грудні 2021 року в ліцеї тільки-но відкрили комп’ютерний клас. Окупанти викрали обладнання, мультимедійні дошки, комп’ютери – все, що могли винести. Крім того, зі стіни на другому поверсі ліцею росіяни зняли дошку з біографіями воїнів АТО. Де вона зараз – ніхто не знає.

Для Мосьпанівського ліцею вже зробили проєктно-кошторисну документацію. Аварійне відновлення закладу коштуватиме 6,5 мільйона гривень. А до цієї суми слід додати й ремонтні роботи.

– Як староста, я маю бути оптимістом. Думати, що все буде добре і людям показувати це. Але ми розуміємо, що немає в нас дітей. У нас у цьому році народилася одна дитина. Сьогодні в нас є близько 40 школярів. Сам ліцей ще існуватиме як структура, але все ж онлайн. А щодо відновлення – держава каже, будемо відновлювати там, де кількість дітей значно більша. Ці кошти просто непід’ємні для нашої громади. Тут лише чекати на спонсорів або допомогу держави, – констатує староста Мосьпанового.

З ліцею прямуємо далі селом. Повз проїжджає чоловік на велосипеді.

– Ось це в нас дядько Михайло, він встиг виїхати з окупації. Усі обличчя в селі знайомі, кожного знаю та питаю, як справи. Наразі в нас залишається близько 400 осіб. За час війни нас покинуло десь 200 людей. Хтось знаходить можливості, працює, відновлюється, городи саджає, – каже Іван Шаульський.

Староста розповідає і про страшний день, коли окупанти озвіріли та почали сильно гатити по селу. У той день загинуло троє місцевих жителів – усіх він називає на імена.

– Я тоді з Мосьпанового до Старої Гнилиці вивозив одного пораненого. Їхати можна було лише через поля, бо нормальна дорога була зайнята росіянами. Хлопчина був дуже важким, доїхати до села ми встигли, але він помер просто на моїх руках. Інших двох поранених тоді ще вивезли, вони слава Богу, залишилися живими. Один з них працює, інший воює, – ділиться староста села.

Наступного дня після цієї трагедії на Мосьпанове стався авіаналіт. Тоді із села виїхала найбільша кількість людей, бо боялися, що буде зачистка. Саме в той час було пошкоджено багато будинків, дитячий садок, сільський будинок культури, ліцей і будівля старостату. 

– Пошкодили багато підприємств наших. Згорів склад, де зберігався соняшник. Близько півтора місяця він горів, сморід такий стояв, що дихати нічим було, – згадує Іван Шаульський.

Нині в селі відновлюють 72 будинки за програмою «єВідновлення». Деякі власники знищеного житла навіть встигли придбати нові будинки за сертифікатами. Допомагають у відновленні хат і міжнародні організації, але й тут є проблема з документами на власність.

Прямую до одного з магазинів, розташованих у центрі Мосьпанового, – асортимент товарів тут великий. Бачу двох продавчинь і питаю в них, як живеться в селі. 

– Я виїжджала звідси на пів року, а потім, як повернулася, світла ще рік не було в селі. Влучили в будинок, просто в підлозі стирчала ракета. Усе довелося відновлювати – і дах, і підлогу. Я не знаю, як у мене собака вижив, бо все було в уламках, – каже Наталія Колісник.

Нині в будинку вдалося відновити не все. У кухні тече дах. Відновлювалися за програмою «єВідновлення», але цих коштів не вистачило на повний ремонт.

– У нас теж вибухи у дворі, за двором були. Дах підняло, вікна вибило. Уламків було дуже багато в хаті. Нічого не залишилося, було шість свиней, свиноматка. Просили людей, щоб вони повідчиняли їх та випустили. Ми ж думали, на пару днів виїдемо до іншого села, а виявилося ось так. Ми ще нічого не відновлювали в будинку, були деякі проблеми з документами, – ділиться друга жителька села Олена Бабіч.

Після розмови з ними повертаюся до автівки. Помічаю дітей, які їздять на самокатах. Ставлю останнє запитання старості села: «А що б ви хотіли зараз відновити в першу чергу?»

– Миру хочу. Будемо живі – зробимо все, тільки миру треба. У нас є потужні спонсори. У нас люди працьовиті, якщо ми звернемося, вони прийдуть, допоможуть. Усе зробимо, відновимо, знайдемо підтримку, – переконаний Іван Шаульський.

P.s  Після публікації матеріалу про виклики філії Старогнилицька гімназія КЗ Малинівський опорний ліцей №1 до редакції медіа «Слобідський край» звернувся начальник відділу освіти культури, спорту та молоді Малинівської селищної ради Сергій Бєлов. Він зазначив, що наразі заклад у селі Стара Гнилиця закривати не збираються.

– Директора закладу освіти ніхто не звільняє та й сама гімназія не закривається. Навіть якщо у гімназії не буде сформовано один чи два класи, ми будемо самостійно доставляти дітей в опорний заклад громади – Малинівський ліцей № 1. Звичайно, за умов, що закінчиться війна та нам дозволять повернути дітей за парти. Якщо будуть діти, які живуть саме на території села Стара Гнилиця, і в них буде повноцінний клас, то вони будуть обов'язково вчитися у рідній гімназії. Наразі заклад працює, він не закривається, – зазначив Сергій Бєлов.

Ми створили цей матеріал як учасник мережі «Вікно Відновлення». Все про відновлення постраждалих регіонів України дізнавайтеся на єдиній платформі recovery.win.