Як професійний кухар став піхотинцем

Історію військовослужбовця медіа «Слобідський край» розповіли у пресслужбі 92-ї ОШБр.

Після повномасштабного вторгнення довелося змінити кухонне приладдя на зброю, проте навіть після повернення з «нульових» позицій він іде готувати для побратимів. Адже саме це приносить Богдану неймовірне задоволення.

Свого часу чоловік закінчив профільний навчальний заклад у Львівській області, а потім усе подальше життя розвивався в цьому напрямі, присвятивши себе кухні. Богдан зізнається, що ще донедавна не уявляв себе в іншій ролі. Проте повномасштабне вторгнення росії повністю все змінило.

– Готувати – це моє життя. Однак, повернувшись в Україну, я вирішив стати на захист Батьківщини. Піхота – це важко. Тільки після третього виходу «на нуль» вгамував страх і почав більш тверезо оцінювати ситуацію. Виснажлива дорога до «точки» – сім кілометрів пішки, потім утримання позицій. Щоб тримати оборону, необхідно знати зброю. Автомат, гранатомет, кулемет – усе потрібно опанувати. Холод, дощ і багнюка – то окрема історія, яка до загальної обстановки, постійних обстрілів та штурмів ворога додає незабутні відчуття. Тому зізнаюсь чесно: коли повертаюся з виходу й стаю до плити, то неймовірна розрада для мене. Залюбки радую побратимів смачною їжею, – ділиться військовослужбовець.

Побратими Богдана кажуть, що він не просто готує, а вкладає душу у свої страви. На кухні завжди смачно пахне, а страви мають вигляд справжніх шедеврів.

– Хлопці ніколи не замовляють мені щось конкретне приготувати, адже знають, що в будь-якому випадку буде смачно. А я хочу їх порадувати, щиро, бо їм дуже важко. Це починаєш усвідомлювати, коли сам побуваєш у тому пеклі. Готую все: борщ, супи – сирний, грибний, вареники, галушки із сиром, рулети, випічку. Коли бачу задоволені обличчя, радію, бо то справжнє щастя для мене. Тут, на війні, я дещо змінив ставлення до людей. Ті, хто зараз поряд, стають твоєю родиною. Хоча і за рідними дуже сумую. Мама з татом телефонують, двоє діток, дві сестрички – люблю всіх. Вони – моя мотивація. Хочу, щоб родина жила в мирі, без тривог та обстрілів, – говорить Богдан.

Раніше ми розповідали як мати розвідника 3-ї окремої танкової Залізної бригади Ігоря Рембача, який загинув на Харківщині у березні 2022 року, придбала побратимам сина два ударні дрони. Таким чином жінка хоче помститися за смерть сина та наблизити перемогу України.

А також про харків’янку Юлію, яка до повномасштабної війни жила в Одесі. 23 лютого 2022 року жінка приїхала у Харків до мами на день народження й, хоча квитки назад були вже куплені, вирішила залишитися у місті та почала займатися волонтерством. А зараз вона сидить в окопах та веде розвідку за ворогом з неба.

Та про бойову медикиню на псевдо «Стрілка», яка служить у бригаді «Спартан». Від самого початку повномасштабного вторгнення дівчина, не вагаючись, узяла до рук зброю та долучилася до лав українського війська.