Боєць із Залізної бригади побачив руїни рідної Кам’янки

Про те, як військовий відвідав рідне село, кореспонденту медіа «Слобідський край» розповіли в 3-й танковій бригаді.

Вперше від початку повномасштабної війни Артем повернувся в рідну Кам’янку. Зараз населений пункт безлюдний. Росіяни майже зрівняли його із землею, бо з перших днів били по селу з усіх видів озброєння.

«У селі на горі дуже зручна висота, а в мене у Харкові були хороші знайомі в штабі. Через них я в телефонному режимі корегував вогонь по тій стороні Сіверського Дінця, де стояли росіяни. Тоді я зрозумів, що ворог снарядів не шкодує, бо на територію колишньої тракторної бригади, де я був, а це доволі далеко від села, прилетіло 27 снарядів. Вони намагалися мене дістати, але пощастило, не змогли», – згадує Артем.

Родину йому вдалося вивезти, близькі не постраждали.

«Я вивіз свою сім’ю, слава Богу, всі живі, здорові, але я знав людей, які загинули у Кам’янці. Багато людей. Це дуже страшно – втрачати дім, особливо коли ти вже у серйозному віці, коли ти жив та на щось сподівався, мав плани. У мене двоє малих дітей, і я розумію, що там, де вони зараз, ми будемо обживатися на постійній основі. Тому що діти повинні ходити в школу, а вдома школу, можливо, колись і відбудують, але пройде великий проміжок часу, дуже великий. Діти виростуть, знайдуть себе на новому місці. І я дуже хочу, щоб туди, де вони зараз, війна не дійшла. Для цього ми й воюємо», – каже військовий.

За словами Артема, зараз його рідна Кам’янка вся в руїнах, у селі не залишилося жодної вцілілої будівлі.

«Найстрашніше – авіація. Артилерія б’є доволі прогнозовано, вони починають «відпрацьовувати» квадратами, а коли заходить авіація, то ти не знаєш, куди він кладе. Авіації дуже багато працювало. У селі було фермерське господарство, воно спіймало перший «прихід» ФАБ-500 і фактично було зруйноване з першого попадання. 500 кілограмів вибухівки – це не іграшки», – зазначає чоловік.

Будинок та гараж Артема відбудові не підлягають. Усе, що колись будувалося для щасливого життя, нині розбите.

«Ось за спиною у мене – моя хата, де я виріс, прожив усе життя. Тут була літня кухня, гараж. Це все, що лишилося від хати, думаю, що відновленню не підлягає. Дуже боляче на це дивитися. У сусідів хата була тільки відремонтована, утеплена – і немає нічого. Якщо не хочете мати такі пейзажі, треба воювати, рятувати свою країну, бо війна не питає, куди йти», – говорить боєць.

Щоб війна не зруйнувала кожен український дім, потрібно боронити свою країну, впевнений Артем.

«Це село – моя домівка, де я прожив усе життя, всі свої 40 років. Школа, де я вчився, Будинок культури, всі знайомі, друзі – це все було в цьому селі. Це та причина, яка спонукала мене йти воювати, бо я маю, за що воювати. Ті, хто сподівається, що війна десь далеко, що вона до них не прийде, повинні зрозуміти: якщо ми самі не врятуємо свою країну, такий пейзаж може з’явитися де завгодно. Ворог сам не спиниться, його треба спинити, а щоб спинити, треба братися за зброю та захищати свою державу. По-іншому не вийде», – зазначає військовий.

Раніше ми писали про Ігоря з позивним «Француз», який 23 лютого пішов дізнатися, як потрапити до лав Харківської ТрО, а вже наступного дня росія розпочала повномасштабне вторгнення.

Також ми розповідали про Євгена з позивним «Майкл», який служить у Богодухівському окремому батальйоні територіальної оборони.

Раніше ми розповідали про бійця «Макса», який провів у російському полоні 23 дні.

Головні новини Харківська область читайте на нашому сайті.