Другий рік виживання: доля місцевих газет після 15 місяців війни

06.06.2023 13:50 Суспільство

6 червня журналісти України відзначили своє професійне свято, і сьогодні ми розкажемо, як живуть та виживають місцеві друковані медіа Харківської області, яких залишилося 12 – замість 27, як було до війни.

Повномасштабне вторгнення кардинально змінило життя кожного українця. А ще продемонструвало, наскільки важлива інформація, особливо для тих, хто тривалий час перебував під впливом російської пропаганди, – для мешканців прикордонних територій Харківщини.

6 червня журналісти України відзначили своє професійне свято, і сьогодні ми розкажемо, як живуть та виживають місцеві друковані медіа регіону, яких залишилося 12 – замість 27, як було до війни. 

На інформаційній передовій

Останні місяці продемонстрували, наскільки важливе для людей друковане слово. Це добре розуміли рашисти, тому перше, що вони зробили на окупованих територіях, стали розповсюджувати серед населення «газетку» «Харьков Z», в якій давали населенню «свій варіант» подій: писали, наприклад, що Харків та навіть Київ уже не підконтрольні Україні, що Президент залишив країну тощо.

У тих же громадах, які не були, дякувати Богові, окупованими, населення за рахунок ВПО значно збільшилося, і тим, хто залишив свої домівки, так важливо було мати вісточку з дому…

І журналісти Харківщини з першого дня працювали, щоб заповнити інформаційний простір регіону. Хто мав таку можливість, бо частині колег довелося просто боротися за своє життя в умовах окупації, і не всі на сьогодні знайшли в собі сили повернутися до професії. Але основна кількість робить те, що може і що вважає для себе за найбільш необхідне. Хтось відправився захищати країну, дуже багато хто займається волонтерством, але більшість залишається на інформаційній передовій. 

Ізюм. «А я вас тоді почула»

Костянтин Григоренко, директор медіа «Обрії Ізюмщини», 5 березня 2022 року виїхав до міста Буськ, що на Львівщині, до друга, бо розумів, що залишатися в Ізюмі йому не можна. За день місто вже було частково окуповане. З іншого регіону наповнював сайт «Обріїв» інформацією з окупованої території, яку по крупинках збирав від тих, кому вдалося виїхати, хто зміг поговорити по телефону з близькими, які залишались удома.

Костянтин розумів, що запит на інформацію на окупованих територіях величезний, і намагався докричатися до земляків усіма способами, якими міг. Зокрема, розповідав про ситуацію в Ізюмі провідним українським медіа і звертався до свого земляцтва. Пригадує, що якось сказав «Суспільне» радіо, мабуть, найголовніші для його аудиторії слова: «Не впадайте у відчай, не зневірюйтесь, нас скоро звільнять». А восени, коли Ізюм деокупували і чоловік повернувся додому, до нього підійшла сусідка і подякувала: «А я вас тоді почула і почутим поділилася з кожним, з ким тільки могла».

І Костянтин почав відновлювати роботу редакції у повному обсязі, бо потрібно було нести правду людям. Колектив був налаштований на плідну роботу, але самого приміщення редакції в них більше не було: адмінбудівля в центрі міста, в якій воно знаходилося, перетворилася на руїни.

Харківська область, будівля редакції Ізюмської газети «Обрії Ізюмщини»

– Ми орендували приміщення в одній із найстаріших будівель Ізюма. Її історія нараховує 104 роки. Нараховувала, поки ворог не знищив. Шістдесят років там розміщувалася редакція. Незадовго до повномасштабного вторгнення ми зробили хороший ремонт, технічно вдосконалилися, – розповідає Григоренко.

На 9 квадратних метрах в одній з уцілілих адмінбудівель редакція «Обріїв» розпочала роботу. Спершу був один ноутбук на п’ятьох. Але з необхідною технікою почали допомагати українські та іноземні колеги і латвійське місто Тукумс, побратим Ізюма.

Перший номер «Обріїв» деокупована Ізюмщина побачила 16 вересня 2022 року. Він вийшов накладом 5 тисяч примірників завдяки підтримці Національної спілки журналістів України, Держкомтелерадіо та зв’язку і колег-львів’ян. Наклад розраховувався, виходячи з кількості людей, які на той час перебували в Ізюмі. Згідно з офіційною інформацією, в першій половині вересня в місті було від десяти до дванадцяти тисяч жителів. У той час у місті не було ні радіо, ні телебачення, ні зв’язку. Люди перебували в інформаційній ізоляції, тож перший номер «Обріїв» ставив за мету донести ізюмчанам правдиву актуальну інформацію про події.

До розповсюдження газети долучилися волонтери, місцеві підприємці. Свіжий примірник газети люди буквально вихоплювали з рук. «Ми першими прийшли на звільнену територію Ізюмщини  з українським словом», – констатує Григоренко.

Сьогодні свіжий номер газети виходить щочетверга завдяки підтримці вітчизняних і міжнародних організацій. Те, що заробляють ізюмські газетярі, покриває лише виробничі витрати. Та вони не скаржаться, бо знають, що на інформацію від них чекають уже 22 тисячі ізюмчан із 50 тисяч, які проживали в місті до війни. 

Балаклія. Редакцію перетворили на катівню

24 лютого о п’ятій ранку Балаклія вже чула вибухи. Добре пам’ятаючи події 2017-го на військовому арсеналі, багато людей перебиралося за місто. Майже кожен думав, що за два-три дні повернеться додому. Колектив «Вістей Балаклійщини» теж вирішив виїхати подалі від небезпечного місця.

Арсенал бомбили вже на другий день війни, а 2 березня місто було окуповане. Поки залишався зв’язок, журналісти спілкувалися між собою, згодом росіяни зв’язок заглушили. Хтось з колективу «Вістей Балаклійщини» опинився в окупації, хтось – під обстрілами в навколишніх селах, хтось виїхав за кордон.

Улітку з окупованої Балаклії дійшла інформація, що до приміщення видавничого будинку «Балдрук», з яким редакція перебувала під одним дахом, вдерлися росіяни. Вони зробили тут собі гуртожиток, а ще – катівню.

Місцеві жителі, які мешкають поруч, розповідають про страшні звуки, які під час окупації Балаклії доносилися з приміщення редакції. Але навіть виглянути у вікно люди не могли – окупанти одразу пускали автоматні черги.

Коли журналісти вперше після звільнення переступили поріг своєї редакції, побачили, що все розграбовано: і техніка, і меблі.

Зараз медіа «Вісті Балаклійщини» не працює. Журналісти знайшли себе в інших видах діяльності. А журналістка Тетяна Чмут, авторка цього допису, після того, як змогла з родиною вирватися з окупації, працює в «Слобідському краї» і знов пише про рідну громаду. 

Золочів. «Нас обстрілювали – і не раз»

Золочівська громада розташована на кордоні з росією. Є села, які від країни-агресора знаходяться на відстані чотири-п’ять кілометрів, тож ворог їх постійно обстрілює. В таких умовах працюють редактор золочівської «Зорі» Василь Мірошник і його невеличкий колектив.

– Нас обстрілювали – і не раз. Було два прямих «прильоти». Дах перекрив, вибиті вікна «залатав». Приміщення, в якому перебуваємо, нараховує 135 років, воно належало одному з місцевих купців. Мабуть, добре йшов у нього торг, бо стіни вигнав із мореного дуба. Так цегла під обстрілами відпадає, розкришується, а дуб неначе відпружинює, тільки вм’ятина залишається. От хороша штука! – розповідає Василь Мірошник.

Харківська область, будівля редакції Золочівської газети «Зоря»

Щоб не ризикувати, співробітники «Зорі» працюють удома. Сам же редактор удома всидіти не може. Він хоче донести правду про злочини, які вчиняє росія.

– Є в нас село Макарове. Відстань до кордону переплюнути можна, верхівки будинків їхніх видно. У цьому селі жив один чоловік, здоровань два метри двадцять сантиметрів зросту. Окупанти-кадирівці, які в тому селі стояли, спершу під погрозою розправи змусили його бичка зарізати, бо свинину Аллах не схвалює. Повирізали філейні частини, а решту бродячим собакам на поживу залишили. Дядько вже додому йшов, як три кулі звалили його на землю… Ось таку правду ми розповідаємо в нашій газеті. Головне – людям потрібна газета, вони самі мені про це сказали. І вона виходить щотижня на восьми шпальтах, – розповідає Василь Мірошник.

Але скромно мовчить про те, що з перших днів війни робить прямі відеовключення у соцмережах з найгарячіших куточків громади і що не раз побував під обстрілами. 

Куп’янськ. Газета знов пішла у люди

Окупація Куп’янська змусила директорку місцевого видання «Вісник Куп’янщини» Ольгу Полтавець через Печенізьку дамбу перебратися до Зачепилівки Красноградського району. Було це на початку серпня. На новому місці вона зайнялася справою, далекою від журналістики. Вона вже вирішила для себе, що не повернеться до професії, настільки тяжкий період довелося їй пережити.

Невдовзі їй зателефонувала головна редакторка «Слобідського краю» Лариса Гнатченко і коротко запитала: «Ти чого мовчиш?». Саме вона підвела пані Ольгу до того, що треба організовувати свій сайт. Ольга звернулася до однієї з журналістських мереж, і за два місяці сайт Куп’янська вже працював.

– Так збіглося у часі, що сайт народився майже одночасно з визволенням Куп’янщини, – пригадує Ольга.

Куп’янське медіа почали підтримувати українські та міжнародні організації, і зараз колектив з трьох осіб працює.

Харківська область, Ольга Полтавець, редактор «Вістей Куп’янщини»

Перші газети завдяки підтримці змогли зробити великим накладом у січні та лютому. Як згадує Ольга, газета «пішла в люди», очільники громад та волонтери допомагали її розповсюджувати. Тепер видання газети – один раз на місяць на чотирьох шпальтах – прив’язане до конкретної громади. Один випуск – одна громада.

Зараз Куп’янський район – найбільш «гарячий» у регіоні, пошта практично ніде не працює, але редакція знаходить можливості донести газету до людей. 

Барвінкове. Редакція у квартирі

Барвінківщина півроку знаходилась у зоні дуже активних бойових дій. Це змусило редакційний колектив «Вістей Барвінківщини» припинити свою діяльність та евакуюватися. Відновили роботу восени 2022 року, бо раніше стати до роботи не було жодної можливості – не працювали ані друкарня, ані пошта. Ситуація ускладнювалася ще й тим, що кошти від передплати, а це чимала сума, були на рахунку в банку, який збанкрутів. Тобто на початок війни працівники редакції залишилися зовсім без грошей.

І знов на виручку барвінківським медійникам прийшли українські та міжнародні організації. Завдяки їх допомозі після вимушеної перерви у листопаді 2022 року вийшов перший номер газети, і зараз двічі на місяць на чотирьох шпальтах друкуються «Вісті Барвінківщини». Колектив працює дистанційно і тільки на планерки збирається у квартирі заступника редактора. Люди знайшли такий вихід із ситуації, оскільки будівля, яку вони орендували під редакцію, отримала значні пошкодження. 

Богодухів. Вектор – на волонтерство

У лютому 2022 року в богодухівській редакції готували 92-й, святковий, випуск районки «Маяк». Але надрукувати не встигли. Почалася війна. Редакторка Тетяна Лучинська оголосила колективу про тимчасове припинення діяльності.

За лічені дні кількість населення у Богодухові збільшилась у рази – люди тікали від обстрілів та вибухів. Тоді пані Тетяна на своїй сторінці в соцмережах стала розміщувати звернення до місцевих жителів відгукнутися на потреби переселенців. Так редакція перетворилась на волонтерський пункт.

З часом у неї народилась ідея записувати відеозвернення на тлі газетного банера, щоб люди не забували про свій «Маяк». Услід за цією ідеєю реалізувала ще одну. На кольоровому принтері форматом А-4 (з обох боків) зробила інформаційний випуск у кількості 200 примірників і розповсюдила його через голів громад та очільників старостинських округів. Інформаційний вісник виходив ще двічі «тиражем» 300 і 400 примірників.

Перший «справжній» номер «Маяка» воєнного часу вийшов у травні 2022 року, коли почали працювати відділення Укрпошти.

– Я зрозуміла, що на 8–12 шпальтах, як раніше, нам газету не витягти. З травня по грудень видавалися на чотирьох шпальтах. Наприкінці року партнери виділили нам гроші, і ми зробили кольорову газету на восьми шпальтах, – розповідає Тетяна Лучинська.

Читачі «Маяка» вже звикли до того, що тричі на місяць отримують газету у звичному кольоровому вирішенні на чотирьох шпальтах і один раз – кольорову на восьми шпальтах за рахунок фінансової підтримки партнерів. 

Харків. Головне – донести всюди українську пресу

Колектив медіа «Слобідський край» ні на день не припиняв свою діяльність. У перші дні російського вторгнення працювали тільки в соцмережах.

– Сиділи під обстрілами у підвалах, у коридорах і працювали з різних місць Харківщини, бо колектив мешкав по всій області: Чугуїв, Балаклія, Харків… Потім частині колективу довелося евакуюватися, але це дало змогу запустити сайт. 8 березня 2022 року на сайті з’явилася перша новина воєнного часу, а поставив її журналіст «СК», який у перший день війни добровольцем пішов на фронт, – згадує головна редакторка видання Лариса Гнатченко.

Із самого початку війни колектив «СК» розумів: потрібно розповідати світу про те, що відбувається на Харківщині: на окупованих територіях – у Великому Бурлуці, Дворічній, Куп’янську, Вовчанську, Ізюмі, Циркунах, Балаклії та інших населених пунктах. Так виникла ідея випускати електронну газету, раз не було можливості робити та розповсюджувати паперову. У березні 2022 року з’явився перший «Воєнний спецвипуск».

А з 1 червня 2022 року «Слобідський край» відновив друк і газети. Пані Лариса розповідає, що тоді важко було передбачити, куди «піде» газета, скільки поштових відділень працюватиме тощо, але колектив розумів, наскільки це важливо – давати людям українську пресу.

Харківська область, «Слобідський край» на деокупованих територіях

Сьогодні на газетних лотках Харкова із суспільно-політичних місцевих газет є лише «Слобідський край». У багатьох населених пунктах Харківщини українських газет немає взагалі, тому що багато місцевих медіа припинили роботу, поштові відділення працюють далеко не всюди.

– Саме тому наша головна місія зараз – зробити так, щоб усі мешканці Харківщини мали доступ до українських газет. І особлива наша увага – тим територіям, куди дістає російське мовлення, але неможливо розповсюджувати українську пресу через пошту. Ми бачимо своїми очима наслідки російської пропаганди, у тому числі й те, що коїться в головах деяких наших земляків. Тому шукаємо можливості доставити газети в громади будь-яким способом, – зазначає пані Лариса.

У співпраці Міністерства культури та інформаційної політики, міжнародної організації, Харківської обласної військової адміністрації та «Слобідського краю» регулярно виходять спецвипуски для деокупованих територій та розповсюджуються в «найгарячіші» куточки Харківщини за допомогою тих, хто може в ці куточки добратися.

Колектив редакції «Слобідський край» вітає всіх колег з професійним святом і дякує за ту взаємопідтримку, яку локальні медійники регіону демонструють з першого дня війни.

Автор:
Тетяна Чмут