Дружба на фронті — мовчазна та надійна: історія бійця з Харкова

Історію бійця розповіли у відділенні інформації та комунікації Східного територіального управління Національної гвардії України, повідомляє медіа «Слобідський край».

Коли харків’янин Костянтин прийшов добровольцем до війська, позивний обрали швидко — Тибет. Розповідає, що у п'ятдесят років він вперше побував у Тибеті, подолавши за три дні п'ятдесят кілометрів навколо гори Кайлас. У перші дні повномасштабного вторгнення чоловік займався волонтерством – забивали вікна ДСП на Північній Салтівці та у селищі Жуковського.

– Там в той час ми тільки поставили — одразу «прильоти». Мій телефон у людей вже у домашніх чатах був, я вже телефоном заміряв людям вікна. У мене була майстерня в районі одного із заводів, я там ручною паркеткою нарізав ДСП. Люди за це нічого не сплачували, – говорить гвардієць. 

Добровольцем до Національної гвардії Костянтин прийшов у серпні 2022 року. Чоловік розповідає, що під час першого бойового виходу в Кремінній на Луганщині російські військові атакували гвардійців щодня. Тибет тоді був за старшого.

— Вони з шостої ранку починали обстріл мінометами. Зі всього з чого можливо. Потім через пару годин припинявся мінометний обстріл і виїжджали танки — прямою наводкою. Танки та піхота — це все було одночасно. Я був упевнений, що кожен стоятиме, ніхто не відступить і не покине тебе. Для мене було важливо, щоб вийшли всі живі, – пригадує військовий. 

В одному з боїв, згадує гвардієць, ворог вистежив позиції Сил оборони та закидав боєприпасами з дрона. Трьох найважчих поранених чоловік вирішив евакуювати. Пів доби відстрілювались удвох з бойовим побратимом, попри те, що і сам був поранений.

– Барабанні перетинки полопались і ребра були поламані. Вони намагались перевірити живі ми чи ні скидами з дронів і з автоматів. Вони ліворуч і праворуч намагались. Ми відстрілювались, вдвох дочекались зміни і тоді вже планово почали виходити, – каже гвардієць.

Дружба на фронті — мовчазна та надійна, говорить Тибет. У кожному з бойових побратимів він упевнений. Коли під Кліщіївкою у чоловіка не було сил йти далі, товариш потягнув на собі його рюкзак та автомат. Нині воїни товаришують родинами.

– Я подарував родині друга тарілки, дошки для нарізання. Мені подобається дарувати людям те, що я роблю. Я отримую від цього задоволення, – розповідає він.

Зараз, каже чоловік, виснажений більш фізично, ніж морально. Долати кількакілометрові переходи все важче у його віці, але здаватися він не збирається.

– Я не хочу, щоб до мене приходили й диктували умови, як мені жити. Чому вони мають погрожувати моїй родині? Я пам’ятаю переляканих батьків, які у вісімдесят років мали ховатись у підвалі, – каже чоловік. 

Хобі у військового — робити на токарському верстаті вази, тарілки, дошки з деревини. Тож після війни він мріє годинами пропадати у власній невеличкій майстерні. 

Раніше ми писали про Сергія та Світлану, які вдягнули однострій з різницею у рік ще до повномасштабного вторгнення. Але саме у найстрашніші моменти вони об’єднали серця, відчувши опору і підтримку одне в одному. За цей час їм удалося врятувати десятки життів, а найголовніша нагорода, кажуть, побачити своїх пацієнтів здоровими.

Та про Андрія з позивним Чикаго, якому 54 роки, він військовослужбовець 5-ї Слобожанської бригади НГУ, старший лейтенант, командир роти одного з бойових батальйонів. Він офіцер, для якого підлеглі це не особовий склад та бойові одиниці, а побратими, що складають родину.

А також про Віталія на псевдо Ведмедик – механіка-водія бронетранспортера М113 у 15-му мобільному прикордонному загоні «Сталевий кордон». Його розрахунок виконував бойові завдання на Вовчанському та Куп'янському напрямках.