Її головна мета – врятувати якомога більше людей: історія медикині з Харківщини

Історію військовослужбовиці медіа «Слобідський край» розповіли у пресслужбі 92-ї ОШБр.

Закінчивши Куп’янський медколедж, юна фельдшерка вдягнула однострій та потрапила у піхоту до Харківської 92-ї бригади. За час проходження служби в районі ООС дівчина навчилася надавати допомогу побратимам у різних умовах, а з початком повномасштабного вторгнення рф в Україну їй довелося вчитися робити такі маніпуляції, про які раніше лише чула. У лютому 2022 року в медикині закінчувався контракт, але побратими запропонували продовжити службу, й Аня залишилася. 

– Пізніше мене підвищили, зараз зі мною такі ж хлопці, але більше відповідальності додалося, бо це вже батальйон, – каже дівчина.

Аня говорить, що з побратимами завжди на зв’язку, навіть коли ті йдуть на завдання.

– Рація постійно працює, ти все чуєш: як хлопці заходять, як отримують поранення, як вони кричать, як хтось гине. Це все дуже тяжко. Але найстрашніше – очікування, бо коли кажуть, що, наприклад, тільки нога або рука, то, як правило, там йде політравма, якісь внутрішні кровотечі. Тобто ти готуєшся до одного, а в тебе людина тяжча, ніж ти розраховував, бо хлопці ж не можуть там на місці роздягнути й подивитися, – розповідає дівчина.

Медикиня говорить, що в такі моменти намагається відволікти бійців. Головна мета – врятувати якомога більше людей, адже вона відчуває особисту відповідальність за кожного, хто потрапляє в евакуаційну машину.

– Я в першу чергу з пораненим тримаю контакт, питаю, як звати, про жінку, дітей, про життя. Коли передаю на наступний етап евакуації, завжди дивлюся виписки, моніторю. Для кожного роблю все, що в моїх силах. Постійно удосконалюю свої навички, щоб я могла робити більше, – ділиться дівчина.

Вдома на неї чекає хвора мама, яка пишається єдиною донечкою та підтримує її в усьому.

– Моя опора – це мама. У неї просто залізні нерви. Я одна в сім’ї, батька у мене немає, а мама – інвалід 2-ї групи, вона діабетик з дитинства. Зараз має проблеми з очима, одне катаракта «з’їла», на іншому робили операцію, але 20 % зору залишилося. Вона зараз переселенка, бо наш дім «зачепило», а мене поряд не було. Мене просто розриває те, що «ділюся» на два фронти. Дуже шкода маму, дуже за неї переживаю, але розумію, що не можу залишити роботу медика, бо я і тут потрібна, – говорить Аня.

За свою роботу дівчина отримала дві медалі – від Президента «За врятоване життя» та нещодавно від Головнокомандувача ЗСУ.

– Мені приємно отримати нагороди, але, якби була можливість, я б замінила їх на життя хлопців. Я дуже рада, що познайомилася з цими людьми, з хлопцями з роти. У мене чудовий медпункт. Перше, що зроблю після Перемоги, поїду до хлопців на кладовище. Розумію, що до всіх не зможу, але, до кого вийде, піду, скажу їм новину, що ми перемогли, – каже медикиня.

Раніше ми писали про Миколу з позивним «Камаз» – військовослужбовця 120-го окремого батальйону 113-ї окремої бригади Сил ТрО. До війни жив у Харкові, був музикантом, працював в оркестрі.

Та про Володимира на псевдо «Мерін», який понад 35 років працював енергетиком. Чоловік обіймав посаду начальника служби підстанцій та спеціалізувався на обслуговуванні великих енергетичних об’єктів. У 2015 році отримав звання почесного енергетика України.

А також про Юрія та Лідію, які з моменту одруження завжди разом – як у мирний час, так і під час війни. Наразі вони захищають Україну в лавах 3-ї окремої танкової Залізної бригади. 24 лютого чоловік був у відрядженні у Харківській області. Саме він повідомив дружині про потужні обстріли та початок повномасштабної війни.