Історія слідчої з Харківщини, яка працює у «найгарячіших» місцях області

Історію поліцейської розповів начальник Слідчого управління ГУ НП України в Харківській області Сергій Болвінов, повідомляє «Слобідський край».

У Марії троє дітей, два сини та донька, молодшій дев’ять років. Їх вона не бачила вже майже рік. Разом із бабусею вони досі в евакуації. Вивезти їх, каже Марія, вирішила для того, щоб зосередитися на роботі. Говорить, тоді з нею ніхто не сперечався, діти зрозуміли, підтримали та погодилися на довгу розлуку.

«Це було рішення, яке навіть не обговорювалося – завтра я вас виводжу з міста, тому що це небезпечно. І мені ще важко було з ними лишатися. Вони могли жити в підвалі, але це на мене було навантаження, у мене були зв’язані руки. Коли я їх вивезла, мені стало значно легше, в моральному плані, що я відповідаю лише за себе. Взагалі такого питання не було – це моє місто, моя територія, ну як це. Діти все зрозуміли. Ніхто не вмовляв, вони ж знають – я все життя працювала в поліції, для них це звично, треба – значить треба», - розповідає жінка.

В перші місяці після вторгнення вона взяла на себе збір інформації про поранених та загиблих по всій області –  до неї надходили всі дані, а вона передавала їх далі. Кілька днів робила це з підвалу, але більше всидіти не змогла – вже на початку березня слідча почала їздити по всьому місту та окрім своєї роботи, допомагала людям.

«Добували десь їжу, навіть мої друзі з-за кордону одного разу відправили нам цілу фуру продуктів. Ми її доправили з Полтави до Харкова, а у мене було 50-60 постійних людей, які потребували допомоги, це літні батьки подруг, які тоді виїхали, також люди, які жили в одному з нами підвалі», - згадує Марія.

Одного разу з-під обстрілів їй довелося вивозити недоношене немовля. За кілька днів до початку війни вчителька її доньки народила дівчинку, набагато раніше терміну. Породіллю спочатку перевезли з пологового на Салтівці до більш безпечного. Але невдовзі стало неможливо лишатися і там.

«Їх евакуювали з четвертого пологового будинку до шостого, на ХТЗ, потім і там почалися обстріли, там вимкнули світло, зникло опалення і вони сиділи в підвалі. Лікарі казали – виїжджати. Ми заправили машину і я її вивезла – дитинка була п’ять тижнів, 1700 вага. Дитинка, яку навіть не могла пристебнути в люльку дитячу, вона така маленька, закутана в цю ковдрочку і їдемо по трасі. Але вивезла, повернулася до комендантської години», - говорить поліцейська.

Восени, після того як наші війська почали звільняти окуповані території на Харківщині, Марія однією з перших поїхала на ексгумацію масових поховань до Ізюма. А після того вже сама попросилася працювати у щойно деокупованих населених пунктах.

Спочатку це був Великий Бурлук. На той момент з сорока п’яти поліцейських там залишилося п’ятеро. Жодних нормальних умов для роботи та й просто життя, до того ж постійні обстріли.

«Там не було ні опалення, ні світла, ні води, ні газу, ні зв’язку, взагалі нічого. На роботі був генератор і «Старлінк» – все. На той час до кінця листопада», - зазначає слідча.

Будівлю, в якій Марія працювала на посаді т.в.о. начальника слідчого відділення, росіяни вже знищили шахедами. На цій посаді вона заміняла Олексія Єчина, який вирвався з окупації, удавши з себе таксиста.

«Це була, я так вважаю, найважча робота в моєму житті, тому що я приїздила на роботу о 8:30 і їхала десь о десятій вчора. Тому що відпрацьовувати треба було всі катівні, всіх закатованих, це було 30-40 проваджень щотижня, я особисто відпрацьовувала. Колаборантів ми тоді дуже багато задокументували, кого встигали схопити, хто не втік на російську територію», - каже Марія.

Згодом жінка повернулася до Харкова, де була налагоджена більш спокійна, в порівнянні з деокупованою територією, робота. Але вона сама попросилася до звільненого Куп’янська. Її не лякають ані обстріли, ані непідйомні обсяги роботи.

«Коли росіяни відійшли кілометрів на п’ять-шість від Куп’янська, і тоді почалися дуже сильні обстріли, дуже багато цивільних тут загинуло, багато безвісти зниклими вважаються, на ексгумації», - згадує жінка.

Саме місто, околиці та найближчі села до Куп’янська під постійними ворожими ударами й нині. На них Марія не зважає, натомість розшукує ще й зниклих безвісти військових. Адже родичі та близькі цих воїнів пишуть заяви саме до поліції.

«Їхня кількість збільшується. Є вже алгоритми у нас, відібрання ДНК, призначення експертиз, направляємо запити в усі можливі організації. Це велика категорія проваджень і ми повинні зробити все, щоби відшукати. Багатьох ми знаходимо по ДНК, коли росіяни передають наших військових на обмін тілами. Але є і полонені, і звільнені з полону, іноді навіть підтверджується перебування в полоні тією стороною», - говорить поліцейська.

В такому режимі вона працює вже понад чотири місяці. Безпосереднє керівництво чекає на неї у Харкові, на її посаді старшого слідчого. Але Марія невблаганна – максимум, що вирішила собі дозволити, це коротку відпустку для зустрічі з сім’єю. А після того каже, повернеться назад до Куп’янська.

«Поки моя родина не в Україні, у мене розв’язані руки, життя змінилося. Мені подобається моя робота, планувала і планую працювати до пенсії. І навіть після пенсії», - зазначає слідча.

Раніше ми писали про 28-річного слідчого Ігоря Харченка, який півтора місяця був в окупації у Вовчанську. За цей час його двічі допитували, погрожували розправою над батьками, але він знайшов спосіб повернутися, оминувши більшість ворожих блокпостів.

А також про поліцейську Юлію Гончаренко з Вовчанська, яка зуміла разом з родиною виїхати з окупації, а після звільнення населеного пункту повернулася на роботу.

Головні новини Харківська область читайте на нашому сайті.