Історії сільського життя Харківщини. Про пошту, раків та енергонезалежну дулю путіну
– Драстуйте, Фанасівна.
– Драстуйте, Степановна.
– З празником!
– Вас тож. З Пресвятой. Це ж такий день і на все село.
– Еге. А шо це ви така роздьоргана, таке, наче аж глаз тіпаєцця.
– Та оце ж заходю в Нову Пошту, Оксанці у Львів передать лоточок яєць домашненьких. Три десятки.
– І шо?
– А Микитовна, на касі там робе, то й пита у мене: «Яка ціна відправки?»
– А ви шо?
– Прищурилась. Думаю: «Шо це вона таке рішила перепитать!». Ага. Тиша неприятна воцарилась в оддєлєніі. Чути було аж як муха дзинька головой об стікло. Та так б’єцця, наче минуту назад у неї тіки питали, скіки стоє її посилка, і вона продешевила.
– Та і шо?
– Та я от недопетраю, чого це Микитовна рішила уточнить, скіки домашні яйця можуть стоїть, та при сьоднішній ситуації, та ще ж зозулясті несуцця.
– Еге. Дійствітєльно.
– Та таке! Оце я їй й сказала ціну. Кажу: «Це Оксанці, кровинці моїй! Ставте галочки навпроти безценне!»
– А я учора від Марусі Чикрижихи посилку получала з Охтирки.
– О! Це ж ваша свістя по папкові?
– Еге.
– І шо передала.
– Та я ж не розпаковувала в оддєлєніі. Бо фатило мені прошлого разу: одкриваю там на підвіконні – а в коробці малохольні гірки трилітрова банка. Тріснута. То мені тоді Микитовна вставляла по перше число. Воно ж пахущще. Слина у всіх робітників три дні текла. Так хотілось закусить. А не понятно звідки тягне.
– Оце да!
– Ага! Так ту торбину від Марусі ледве доперла. І воно ж чуєцця, шо шось ворушиться всередині.
– Хай бог милує? Шо ж то було? Уп’єть кошенята на розвід, як в прошлом году?
– Та ні. Раки.
– Раки?
– Еге. І такі здорові, шо клешні скотчем позамотувані. Видно, шоб почтальйонів не роздерли.
– Та чи у нас раків нема, шоб ото передавать?
– Ліда, та там такі здорові – ше б трохи більші і можна городи орати.
– Та ви шо?
– Ну канєшно. Воно ж весной стіки росіян в тих річках на Сумщині потопилося. Конєшно ж, там цей год і раків – сракою їж.
– То ви вже наварили?
– Та заходьте соння увечері, якраз попразнИкуємо. Вони ж вже виварились з укропчиком. Красні – як комуніст на перше мая.
– Харашо.
– А я оце вчора сижу попід сінником. Шож я таке робила? А! Цибулю перебирала. А воно понад самісінькою стріхою самольот як пролетить. Ледь не здійняло.
– Тавишо?
– Еге. І я ж схопила за спідницю, бо я бачила, шо воно в хвільмах робе той вітер. Від гріха подалі.
– Так а шо за самальот?
– Та обичний. Цим, шо росіян січас чихвостять.
– А чого то він над вашой хатою шниряв?
– В мене така мисль, шо то зять мій старший.
– Це той, шо на Херсонщині служе?
– Еге.
– Та де ж та Херсонщина галасвіта, а де ми?
– Та а шо? Він всігда так. Хоп – і в гості. Мамі тещі здєлать подарок.
– Ну, мо, й так. Тіки це ж через пів України летіть.
– Та, канєшно, він. Ну хто б ще ото знав, що я якраз зі сторони городу люблю цибулю перебирать під сінником?
– А сьонні погода яка сонячна і тееепло.
– Ну то ж значить, шо і зима тепла буде.
– Ви бачите, шо робицця?
– Шо?
– Навіть Покрова нам допомагає. Он яку енергонезалежну дулю путіну зкрутила.
– Оце точно!
Пішли обидві на свій куток зі Слободи. У Фанасівни в руці довга бумажняна полоска квитанції. Шелестить на белебні, намагається вирватись.
Шр-шр-шр-шр!
Шр-шр-шр-шр!
Випада зпід пальців, вітер підхоплює й летить вверх, Фанасівна кричить тій «білій паразітці» услід. Один зліт, другий, два куберти, бочка і мертва петля. Вилітає на перехрестя й прилипа до лобового стікла золотистих «жигулів» Віктора Григоровича.
«Шльоп!»Листочок по діагоналі розпростігся стіклом. І краєчком тексту попав в очі здивованому ситуацією водітілю.
Тексту з написаним капслоком, тоєсть горобцями: «ВСЕ БУДЕ ПЕРЕМОГА!»
