Харківські пасічниці розкрили секрети смачного меду (ФОТО)
Пасічники, про яких йтиметься в цій статті, – жінки. Обране ними заняття – бджільництво – ламає всі стереотипи й упередження, а причини, чому вони стали пасічницями, вражають своїм невигаданим трагікомізмом.
Розмова з бджолами врятувала
– Я не знала, чим різняться оса і бджола, непритомніла від одного тільки укусу цих комах, чоловік, за освітою медик, рятував мене багато разів – то трубку вставляв у горло, то уколи «гарячі» робив, – розповідає Тетяна Чухрай.
Важко повірити, що цими спогади ділиться пасічник з 30-річним стажем, на рахунку якого – книги з бджільництва та всілякі винаходи. Але справі життя передував шлях боротьби із собою та, звісно, із «бджолиним» страхом.
Тетяна Михайлівна приїхала до Харкова з Полтавщини та закохалась у пасічника. Чоловік замість компліментів і пропозиції руки та серця увесь час розмовляв про бджіл.
– Він мені якось подарував незвичні квіти. Я кажу: «Які гарні квіти!» Він узяв букет, подивився на нього уважно та повернув мені зі словами: «Нічого корисного в цих квітах немає – ні пилку, ні нектару». Я була приголомшена практицизмом бджоляра.
Протягом десяти років жінка потерпала від пасіки чоловіка, проте опановувала ази бджільництва. Одного разу жінка вийшла на подвір’я, і на неї напав рій бджіл. Тетяна дуже злякалася та не знала, що робити. Від безпорадності жінка почала розмовляти з комахами й тихесенько їх струшувати.
– Мене тоді жодна бджола не вкусила, мабуть. пройшов той психологічний страх, – розповідає Тетяна Михайлівна. – Потім на мене ще був напад, чоловік прибігав рятувати зі своїми трубками, але зі мною вже було все гаразд. І після цього я почала ходити до пасіки.
Тетяна разом з чоловіком не уявляють життя без пасіки, а вона в них чимала – 380 вуликів. До сімейної справи вони долучили сина. До пасіки родини Чухраїв сьогодні стоїть черга охочих потрапити туди, адже тут проводиться унікальна апітерапія. У власноруч зробленому скляному вулику можна спостерігати за процесом життєдіяльності комах. Ті, що сміливіші, можуть «полежати» на бджолах у прямому сенсі слова за допомогою вулика-лежака.
«Контрабандний» мед
А Оксані Фомиченко з Дергачівщини пасіка залишилась у спадок. Через похилий вік її батько не зміг і далі займатися бджолярством, тому 27-річна жінка вирішила спробувати, на свій страх і ризик, долучитися до цієї справи. За словами Оксани, було дуже важко, незважаючи на те, що спочатку вуликів було мало. Але робота, як кажуть, затягла жінку, бо кожен день на пасіці готував цікаві відкриття.
– Мене, наприклад, здивувало те, що матка відкладає яйця, а подальшу стать личинки визначають через декілька днів бджілки-працівниці, коли наповнюють молочком чарунки, – розповідає молода бджолярка.
Пасіка Оксани розташована в Золочеві. Кожен день родина Фомиченків працює на своїй пасіці, де зараз 170 вуликів, отриманий мед вони жартома називають «контрабандним».
– Пасіка – на кордоні з Росією, тому наші бджоли летять в іншу країну, а звідти приносять іноземний мед, – сміється Оксана.
Своїм «міжнародним» медом Оксана Фомиченко пишається. За його допомогою вона вилікувала доньку, коли та була маленькою, від безсоння, а унікальна лікувальна мазь на основі воску є панацею для всіх родичів і друзів жінки. Рецепт мазі жінка привезла з монастиря.
– Я називаю цей винахід маззю Фур’є. Рецепт дуже простий: беремо віск, додаємо прополісу, домашню соняшникову олію та секретний інгредієнт, – таємничо посміхається жінка, не розкриваючи до кінця таємницю диво-мазі.
Творчий тандем пасічника й аспірантки
Пасіка Володимира Моісеєнка, пасічника у сьомому поколінні із Вовчанського району, завжди була однією з перспективних в області. Чоловік сьогодні тримає близько 300 бджолиних родин, і на сировині, отриманій від них, виробляє багато різноманітної продукції: пилок, маточне молочко, медовуху, а також займається виведенням бджолиної матки.
– Ми часто беремо участь у конкурсах, які проводить Гільдія медоварів. Цього року, наприклад, ми отримали золоту медаль у номінації «Варений мед із додаванням соків», – гордовито розповідає Володимир Миколайович.
Пасіка в пана Моісеєнка кочова: вулики пересуваються на спеціальних платформах. Цього року через ранню весну вулики вивезли на проліски вже у квітні. П’ять-шість виїздів за сезон, підйоми о п’ятій ранку, життя у пересувному фургоні – такі умови не кожен чоловік витримає, не кажучи вже про жінок. Але саме жінка стала діловим партнером Володимира у бджільництві.
Молодший науковий співробітник Інститут тваринництва Національної академії аграрних наук України Наталія Ємельянова займається проблемою якості меду. Сьогодні жінка пише дисертаційну роботу саме за цією темою. Щодо практичної її частини, Наталії гріх скаржитись, адже пасіка Володимира Моісеєнка – унікальне місце для наукових досліджень.
– На такій величезній пасіці зібрано декілька систем утримання бджіл: це і лежаки, і багатокорпусні та напівкорпусні вулики, а також маленькі вулики Роже Делона, які ми застосовуємо для виведення маток, – ділиться Наталія. – Усі ці системи дозволяють порівнювати якість меду та досліджувати процес його вироблення.
Сьогодні тандем пасічника та науковця працює не покладаючи рук: Володимир сподівається на небувалий збір цього року, а Наталія – на успішне завершення дисертації.
«Бджолині» традиції викладача
Пенсіонерка Світлана Шевченко, у минулому викладач Карачівського сільськогосподарського технікуму, а нині – пасічниця, бджільництвом займається з дитинства. У технікумі вона викладала плодоовочівництво, але останні три роки викладацької діяльності вирішила впровадити в навчальну програму предмет «Бджільництво».
– Усі свої практичні навички я зуміла оформити в систему, тому тепер я професійно знаю всю технологію бджільництва, – розповідає Світлана Пилипівна.
У жінки невелика – усього 25 бджолиних родин – пасіка, розташована на кордоні трьох районів: Первомайського, Зміївського та Валківського. Та й вулики, за словами жінки, в неї неперспективні – лежаки старого зразку, але батьківський спадок вона міняти не хоче, навіть на новітні моделі. Адже, на думку Світлани Пилипівни, бджолам добре не там, де нові вулики, а там, де добрі пасічники.
– Нещодавно ми качали останній мед, і побачили, що з поля до нас прилетів рій бджіл. Годину, дві вони сидять на дереві й не відлітають, – розповідає Світлана Пилипівна. – І ми вирішили поставити жердину, на неї прибили рамку і зняли цей рій. Тепер подивимось, як вони перезимують, може, буде запасна матка на наступний рік.
70-річній жінці сьогодні може позаздрити будь-який молодий пасічник. Світлана Шевченко веде активне життя: читає літературу, цікавиться новаціями у бджільництві, відвідує збори бджолярів. Працювати протягом усього року та читати літературу – основні поради Світлани Шевченко.
Катерина Терещенко, матеріал з газети "Слобідський край" №99 від 20.08.2013
