«Не могла сидіти вдома»: як мати дев’ятьох дітей стала військовою медикинею

Сини один за одним йшли на війну

Катерина народилася в Амурській області, за три кілометри від кордону з Китаєм, де працювали її батьки. Пізніше родина повернулася в Україну, оселившись на Дніпропетровщині. У 15 років вона народила первістка, а згодом виховала ще вісьмох дітей, двоє з яких — її племінники, яких вона всиновила після того, як її сестра пішла з життя.

«У нашому будинку завжди було гамірно: діти, господарство, городи. Ми вчили їх допомагати одне одному, підтримувати. Вони у мене чесні, добросовісні й справжні патріоти своєї країни», — розповідає жінка.

Коли у 2014 році почалася війна, першим до війська пішов її чоловік, а згодом — сини. Один за одним вони приєднувалися до ЗСУ, захищаючи Україну в різних гарячих точках, зокрема й на острові Зміїний. Наймолодший син вступив до лав армії, щойно йому виповнилося 18. У березні 2022 року він зник безвісти. Катерина довго шукала інформацію, їздила до лікарень, знаходила свідків і врешті-решт домоглася визнання його статусу як зниклого безвісти.

Я теж маю боротися

Зникнення сина стало для неї переломним моментом. Вона не змогла залишатися осторонь і вирішила сама піти на фронт.

«Спочатку сини просили мене виїхати в безпечне місце. Але я не могла так зробити. Вони воюють, а я сидітиму вдома? У військкоматі мені спочатку відмовили, але я не відступила. Це мій вибір, і я маю на нього право. Підписала контракт, прийняла присягу. Сини, коли дізналися, ображалися, намагалися відмовити. Але згодом прийняли це. Мою родину теж хтось захищає, чому ж я не можу робити те саме?» — ділиться вона.

Спочатку Катерина отримала посаду стрільця, а згодом почала працювати у медпункті, допомагаючи пораненим. Сьогодні вона бойовий медик взводу.

Бойова медикиня Катерина вдосконалює навички стрільби / Фото 113 ТрО

Найважче — вивозити поранених під вогнем

Робота бойового медика — це постійний ризик. Найважче, за словами Катерини, — це моменти, коли доводиться рятувати життя під обстрілами.

«Ти їдеш по пораненого, навколо вибухи, гуркіт артилерії. Часу мало. Треба якомога швидше накласти джгути, зупинити кровотечу, завантажити в машину й довезти до стабілізаційного пункту. І весь цей час відчуваєш його погляд. Він дивиться на тебе й ніби очима каже: «Ти ж мене врятуй, я ще хочу жити». Це відчуття пронизує тебе до кісток», — поділилася жінка.

Катерина зізнається: кожного разу, коли довозить пораненого живим, телефонує, щоб дізнатися, як він: «Головне — щоб вижив. Бо вдома його чекають. А лікарі «підлатають». І ти розумієш: усе було не дарма».

Навчання тактичної медицини / Фото 113 ТрО

На війні немає чужих

Жінка каже, що у війську не важливо, яка у тебе посада.

«Ти можеш бути стрільцем, кухарем чи діловодом — головне триматися разом і допомагати одне одному. Ті, хто тут, розуміють, що ми всі воюємо заради нашого майбутнього», — наголошує медикиня.

Отримала позивний «Мишка» через свою легку ходу та швидкість у роботі. У підрозділі її всі знають як людину, яка завжди допоможе.

«Я ходжу по колу зі своїми синами. Вони воювали в певних населених пунктах, а потім і я там опинилася зі своєю бригадою. Так ми ходимо містами України. Але всюди у мене є хороші знайомі — я ніколи не відмовляю людям у допомозі», — зізналася жінка.

Після війни — допомога ветеранам

Після війни Катерина планує допомагати ветеранам, зокрема працювати в лікарні, адже вже має чималий досвід. Вона бачить своє майбутнє у тому, щоб надавати допомогу тим, хто повернувся з фронту, адже розуміє їхній біль та потреби.

Раніше, ми розповідали про пекарку Галину з позивним «Воля»: яка долучилася до сил ТрО.