Вижив після удару ракети й повернувся у стрій: історія «Потеряшки» з харківської ТрО

Про це повідомляє «Слобідський край» з посиланням на 113-ту окрему бригаду Сил територіальної оборони ЗСУ.

До війни він працював у «Харківгазі» та паралельно займався фермерством — обробляв 26 гектарів землі. Іван мав «бронь» і міг залишитись у тилу, але з першим вибухом зрозумів, що не зможе надалі спокійно жити цивільним життям.

«Я був злий, що вони сюди полізли. Це ж моя земля, моя родина. Я мав піти і провчити ворога. Того ж дня сів на попутку й поїхав у Харків», — каже Іван.

Військкомати були зачинені, чоловік не знав куди йти. Написав повідомлення міському голові Ігорю Терехову, і вже за деякий час отримав контакти — так і потрапив у підрозділ ТрО. Перші реальні бої були на Донеччині.

«Наш взводний був досвідченим, любив підпустити ворога ближче, а потім класти їх одним заходом. А ми з хлопцями ще зелені — стріляли в усе, що рухається», — згадує військовий.

У Бахмуті, як не дивно, Івану було спокійно.

«Було багато укриттів, не те що на полі. Там стався випадок, який запам’ятався мені на все життя. Йшли підвалами багатоповерхівки, розмовляли російською, лише один із них, «Мадяр», говорив українською. З темряви вийшов морський піхотинець і сказав: «Подякуйте тому хлопцеві, що ви досі живі». Мова рятує життя», — говорить чоловік.

Саме в Бахмуті Іван і отримав позивний «Потеряшка».

«Вийшли з другом покурити, а коли повернулись — наших вже й слід простив. Потім рація почала волати: «Потеряшка, ти де?» Так і приклеїлось», — пояснює Іван.

У Кліщіївці він потрапив під удар протитанкової керованої ракети. Ішов першим у групі — ракета розірвалася поруч. Товариші відбулись легкими пораненнями, а Івану вирвало шматок ноги, живіт пробило навиліт. Вийшов самостійно — 1,5 кілометра на адреналіні. На стабпункті бойовий медик почав різати одяг, а Іван кричав: «Що ти робиш, я тільки її купив! Я сам зніму!» Потім знайшов майстра, який зшив ту пошматовану форму, і досі її носить.

На відновлення пішов майже рік, але чоловік все одно повернувся до свого підрозділу. Бо війна для нього — це вже частина життя.

«Як би не закінчилась ця війна — ми вже перемогли. Ми зупинили Орду й зберегли Державу», — додає він.   

Раніше ми писали про Олександра на псевдо «Козак», який присвятив своє життя роботі в столичному спортивному ліцеї. А в 52 роки опинився на Харківщині й витягував з «нуля» поранених бійців. Нині він – бойовий медик 5-ї Слобожанської бригади Нацгвардії. На одній з найважчих ділянок фронту він рятував побратимів.