Завжди разом: кохання, що зародилося на війні
Сергій та Світлана вдягнули однострій з різницею у рік ще до повномасштабного вторгнення. Але саме у найстрашніші моменти вони об’єднали серця, відчувши опору і підтримку одне в одному. За цей час їм удалося врятувати десятки життів, а найголовніша нагорода, кажуть, побачити своїх пацієнтів здоровими.
Історію військовослужбовців пресслужба 92-ї ОШБр виклала на своїй сторінці у Facebook, повідомляє медіа «Слобідський край».
Світлана – санітарний інструктор 92-ї ОШБр, жінка родом із селища Шевченкове, 23 роки вона працювала медичною сестрою у місцевій лікарні. А у 2019 році долучилася до лав ЗСУ, підписавши контракт. Сергій – старший бойовий медик роти 92-ї ОШБр, до армії потрапив у 2020 році. До того часу чоловік не працював у медицині, професію отримав уже на службі. Познайомилося подружжя ще до повномасштабного вторгнення.
– Я була старшим бойовим медиком 9-ї роти, і прийшов до нас хлопчина на співбесіду. Я не скажу, що це любов з першого погляду, але щось мене у ньому зачепило. Ми довго не перетиналися, бо то він на навчанні, то я. А історія нашого кохання почалася уже під час великої війни, – каже жінка.
На початку великої війни їм доводилося виконувати різні завдання, спати тоді доводилося у підвалі, а надворі було -20.
– Пам’ятаю, як волонтери привезли нам пледи теплі, бо було дуже холодно, і я взяв один спеціально для неї, щоб вона не мерзла. А коли ми на блокпості були у Харкові, Світлана до мене приїжджала й привозила потрібні ліки та медикаменти. А я тоді їй дзвонив та просив, щоб вона щось привезла з однією метою – аби тільки її побачити. З того все й почалося, – згадує чоловік.
Відтоді девізом Сергія та Світлани стала фраза «Завжди разом». Разом вони евакуювали поранених та лікували їх.
– Нам доводилося надавати домедичну допомогу при прямій наводці танка, ми працювали разом. Але працювали мовчки, бо був у нас хлопчик, і біля нього за 2-3 метри міна лягла. Він був повністю в осколках, це були множинні поранення. І ми в чотири руки, але без слів, мовчки, працювали, бо розуміли й так одне одного. Доводилося нам евакуювати бійців «дорогою життя», як ми її назвали. Ми повзли не по основній дорозі, а по городах та полях. І от ми повзли, а по полю працював міномет, але ми не могли відступати, бо ми знали, що у нас є поранені й нам їх потрібно звідти витягнути та врятувати. Нам не потрібні медалі та ордени, адже коли ти бачиш ту людину, якій ти надав допомогу, здоровою, то ти радієш, бо вона жива, – ділиться Сергій.
Весілля подружжя не святкувало, кажуть, вдалося лише розписатися. А на каблучках в обох – напис «Завжди разом».
– Ми планували розписатися у вересні, але тоді ми пішли у контрнаступ й нам не до весілля було, а потім Сергій запропонував на мій День народження розписатися. Ну я кажу, що якщо зірки зійдуться, то давай. Ми були удвох, туди й назад нас відпустили. У нас навіть фотографій немає, – говорить Світлана.
Після війни подружжя мріє одягти вишиванки та повінчатися. А зараз, кажуть, робитимуть усе, щоб наблизити перемогу.
Раніше ми писали про Андрія з позивним Чикаго, якому 54 роки, він військовослужбовець 5-ї Слобожанської бригади НГУ, старший лейтенант, командир роти одного з бойових батальйонів. Він офіцер, для якого підлеглі це не особовий склад та бойові одиниці, а побратими, що складають родину.
А також про Віталія на псевдо Ведмедик – механіка-водія бронетранспортера М113 у 15-му мобільному прикордонному загоні «Сталевий кордон». Його розрахунок виконував бойові завдання на Вовчанському та Куп'янському напрямках.
Та про Андрія – хірурга стабілізаційного пункту медслужби першого батальйону Інтернаціонального легіону, який функціонував у складі 92-ї ОШБр. Цілодобово разом з однодумцями він рятує захисників з різних підрозділів Збройних сил України.
