Квіти як порятунок від війни: проникливі історії жителів Балаклійської громади

Анна Федосова і пан Олександр із Балаклійської громади об’єднані не тільки земляцтвом. Вони займаються садівництвом і квітникарством. Через війну жінка залишилася без дачі, де тридцять років насаджувала дерева і квіти. А чоловік втратив двісті унікальних рослин із своєї півтисячної колекції.

«Бажаю вам пережити війну»

Балаклійчанка Анна Федосова незадовго до війни переживала один із найскладніших періодів у своєму житті. Вона розривалася між лікарнею у Харкові, де після складної операції проходив лікування чоловік, і доглядом за лежачою свекрухою. Коли чоловік був уже вдома і вони разом поралися біля його матері, та несподівано видала:

– Бажаю вам пережити війну.

Тоді ці слова списали на стан хворої жінки і розвивати тему, звісно, не стали.

– Було це щонайбільше за двадцять днів до повномасштабного вторгнення. І коли о пів на п’яту ранку 24 лютого я почула вибухи з боку Ізюма, то усвідомила істинний зміст слів моєї свекрухи. Вона була мудрою жінкою, відчувала, що війна невідворотна, і бажала нам сил пережити її.

На другий день війни свекрухи не стало. Коли її поховали, пані Анна спробувала переключитися на дачні клопоти. На підвіконнях піднімалася розсада перцю і помідорів. Жінка, як завжди, планувала свою дачну весну.

Пряме влучання у дачний будиночок

Тридцять років подружжя Анни і Віктора Федосових мало дачну ділянку на площі шість соток у селі Щурівка. Свого часу звели там двоповерховий будиночок, підвели всі комунікації, поставили альтанку, розробили грядки, насадили фруктових дерев, кущів і квітів.

– Ми обоє пенсіонери. Щороку з березня по листопад включно жили на дачі і хазяйнували там. Місцина прекрасна: на березі річки, закільцьована у хвойний ліс. Хто ж знав, що Щурівка, яка входить до Новогусарівського старостинського округу, опиниться на лінії вогню, – розповідає Анна Федосова.

Чимало людей, хто мав там будиночки, прийняли рішення пересидіти в них війну. Коли міст підірвали, а обстріли стали нестерпними, люди вибиралися із Щурівки вбрід.

– Ми б теж там були, але чоловік ще не зовсім добре почувався після операції, тому залишалися вдома у Балаклії. Пригадую, як сиділи в підвалі, а поруч не знаходила собі місця сусідка. Її дорослий онук повинен був подолати річку вбрід і прийти до неї у Балаклію. Зв’язку не було, як дізнаєшся, де хлопець? Коли сусідчин онук прийшов, то приніс їй скромний букетик з пролісків. Бабуся – в плач. То цілує онука, то притискає до грудей проліски, – говорить пані Анна.

У перші дні, як тільки починався обстріл, Федосови спускались у підвал. Обстріли були постійними, але з третього поверху у віці за сімдесят не набігаєшся. Тож стали ховатись у ванній.

– Одного літнього дня все-таки спустились у підвал. Коли все вщухло, пішли додому. Щойно почали підніматися сходами, як зовсім близько розірвався снаряд. Він вибухнув біля вхідних дверей до під’їзду. Секунди врятували нам життя, – згадує жінка.

Уже після деокупації міста друг родини і сусід по дачі побував у Щурівці. Він і розповів Федосовим, що було пряме влучання, і від їхнього будинку нічого не залишилося.

– У мене там росли десятки кущів троянд, півоній, маків. Я вже не кажу про груші з яблунями. Спершу була думка поїхати і викопати хоча б троянди з півоніями, але село щільно заміноване. Не хочеться наражати себе на небезпеку, хоча серце за тією красою болить, – говорить пані Анна.

Клумба біля будинку

Сидіти склавши руки не в правилах пані Анни. Вона засадила квітами клумби біля свого під’їзду. Нарциси, тюльпани, троянди, юка, чорнобривці і ще багато різних квітів ростуть на клумбі, над якою вона, як сама говорить, оформила шефство.

– Ще й яблуньку посадила. Може, Бог дасть, діждуся з неї і плодів, – мріє жінка.

Її чоловік, який знається на роботі з деревом, огородив клумбу низеньким парканчиком. На клумбі немає й бур’янинки, бо за нею дбайливо доглядає садівниця.

– Уже третій рік як знайомі віддали нам половину свого городу. Ми з чоловіком маємо пенсію, могли б купити собі овочів. Та не можу я без роботи на землі, люблю, коли вона квітує, радує плодами. Однак найбільше люблю за те, що відволікає від теми війни, дарує задоволення від праці, – пояснює Анна Федосова.

Столітні груші

Пан Олександр живе в селі Балаклійської громади. На подвір’ї, яке засаджене фруктовими і декоративними деревами та рясно заквітчане, найстарішими є дві груші.

– Любов до всього, що проростає із землі, мені передалася від діда та прадіда по батьківській лінії. Вони займалися землеробством і садівництвом. У прадіда і землі були в обробітку, і садок, який займав узвишшя над ставком. Він був не лише заможним, а й освіченим чоловіком. За сімейними переказами, незадовго до початку Першої світової війни прадід у своїх комерційних справах відправився до Грузії. Звідти привіз не тільки рецепт справжнього вина, а й два саджанці груші. Вони добре укоренилися на нашому дворі. Тим грушам уже більше ста років, але вони й досі плодоносять, –розповідає Олександр.

Свого часу він закінчив хіміко-біологічний факультет Харківського педагогічного університету імені Сковороди, працював в обласному центрі у ботанічному саду. На початку двохтисячних виїхав до Криму, де займався ландшафтним дизайном. У 2014 році, через неприйняття російської окупаційної влади, повернувся в рідне село і зайнявся вчителюванням.

– Наші долі з прадідом багато в чому схожі. Він теж був учителем, хоча й без університетського диплома. Прадід навчав сільських хлопчаків чоботарській справі. Узимку, коли роботи на землі не було, діставав з горища дерев’яні колодки і шив чоботи на замовлення. Старші родичі розповідали, що сам Григорій Данилевський, письменник, який мав садибу в сусідньому селі Пришиб, замовляв йому взуття. Секрети ремесла, яким володів досконало, передавав сільській дітворі. Плати не брав, за науку вони у сезон допомагали йому в садку. Ті колодки зберігаються на нашому обійсті як родинна реліквія, – каже пан Олександр.

Чоловік із задоволенням згадує, що малим його дуже дивував персик, який ріс у саду вже його діда.

– Сьогодні персиковим деревом нікого не здивуєш, а наприкінці сімдесятих років минулого століття мало хто в нашій місцевості міг похвалитися його плодами. Яблуні, сливи, груші були в кожному дворі, а от персик, мабуть, ріс тільки у нас. Я теж люблю рідкісні дерева, але перевагу надаю не фруктовим, а декоративним, – ділиться спогадами дитинства пан Олександр.

Замовляв кактуси з Оклахоми

Уже у п’ятому класі малий Сашко вважав себе прихильником флори, і не тільки через те, що засвоїв більшу частину п’ятитомного видання «Життя рослин». На той час він уже мав у своїй бібліотеці книги про кактуси, першу з яких йому подарувала вчителька біології Людмила Кривоніс.

– Це була дивовижна жінка. На заняттях вона постійно розкривала перед нами якісь дива з життя рослин, передплачувала різні наукові посібники з біології, двічі на літо влаштовувала нам подорожі до різних куточків тоді ще радянського союзу. Так, у Сухумі перша наша екскурсія була до ботанічного саду. Її любов до рослин передалася і мені. Дуже швидко всі підвіконня батьківського будинку були рясно заставлені кактусами. Вони стали предметом мого поклоніння, – розповідає Олександр.

Незадовго до війни колекція кактусів пана Олександра нараховувала півтисячі екземплярів. Він замовляв насіння рослин навіть у штаті Оклахома. Всього вісім днів – і посилка вже отримана. Війна внесла свої корективи в життя чоловіка: через постійний стрес загострилась давня хвороба, він подовгу бував у лікарні і не міг доглядати за своїми рослинами.

- Із 500 кактусів сьогодні у кращому випадку нараховується 300. Мені дуже шкода, та на них здоров’я майже не залишається. Хоча кактуси, а також півонії, не дали мені згинути в окупацію. Думки про те, що треба щодня підійматися і доглядати за рослинами, додавали мені сил, – каже Олександр.

Перетворити Балаклію на місто-сад

Є у пана Олександра мрія, яка з’явилася через спостереження за природою Балаклії.

– За декілька років до війни я посадив у себе на подвір’ї субтропічне декоративне дерево павловнію. Саджанець прижився, але пізні весняні приморозки згубили його. А в друга у Балаклії павловнія перетворилася на красиве ошатне дерево. Це наштовхнуло мене на думку, що там після війни можна створити місто-сад, – розповідає чоловік.

За спостереженнями пана Олександра, у Балаклії особливий мікроклімат. Імовірніше за все, його створюють міські комунікації, багатоповерхівки, географічне розташування міста. Друг Олександра виїхав із родиною з окупації, тож за деревами ніхто не доглядає, а вони знай собі ростуть.

– Війна забирає у людей у нашій прифронтовій громаді багато сил, тож енергетична перезарядка обов’язкова. Після перемоги неодмінно знайдуться професіонали-ентузіасти, які візьмуться за справу перетворення Балаклії на місто-сад. Ще зовсім недавно вдивовижу були магнолії, а сьогодні ними вже нікого не здивуєш. Навесні, коли вони квітують у центральному парку Балаклії, люди радо влаштовують біля них фотосесії, роблять селфі, – каже Олександр.

  Оперативні новини читайте в нашому Telegram