На чверть втратив працездатність, але знову воює: історія бійця з Балаклійщини

До редакції «Слобідського краю» звернулися земляки Сергія Полупанова, уродженця села Асіївка Балаклійської громади. Люди захотіли розповісти про односільчанина Сергія, який зараз захищає Україну. Молодий чоловік не став прикриватися інвалідністю своїх батьків, коли отримав повістку. Він облишив свою мирну справу і взяв до рук зброю.

Асіївка – село за тридцять кілометрів від адміністративного центру громади – мала батьківщина Сергія Полупанова. Тут минули його дитячі та юнацькі роки. Змалку привчений допомагати батькам по господарству, після школи вирішив освоїти справжню чоловічу спеціальність.

– Іди, сину, в столяри, а хочеш, у муляри. Якщо руки з головою в ладу, то без шматка хліба не сидітимеш. Та й нам з матір’ю допоможеш – на своєму дворі завжди є що підладнати, підтесати, підмурувати, – повчав його батько.

Тож хлопець вивчився в Харкові на столяра-муляра. Працював і в обласному центрі, і в Балаклії, наймався на роботу в інших населених пунктах регіону.

Повномасштабне вторгнення обернулося для Асіївки інтенсивними обстрілами. Село не потрапило в окупацію, але пережило нелегкі часи: ворог безжально нищив інфраструктуру – сільська школа зруйнована під основу, житло. Люди часто залишалися без електропостачання. Знаходилися відчайдухи, які розумілися на електриці і, ризикуючи життям, повертали світло до села. Черговий обстріл зводив нанівець їхні старання, та вони знову бралися за діло. Навіть для того, щоб розвезти людям «гуманітарку», потрібна була відвага. Сергій був серед тих, хто добровільно взяв на себе цю місію.

– На перший погляд, звичайний молодий чоловік за тридцять. Нічим особливим поміж інших не вирізнявся. Та коли на нашу землю прийшла велика біда, Сергій не став ховатися від армії. Відразу пішов до військкомату, коли одного дня йому на блокпосту вручили повістку, – розповідає староста Асіївського старостинського округу Віталій Красиля.

Староста згадує, що Сергій завжди опинявся там, де були потрібні руки, навчені працювати з будівельним інструментом.

– Заходилися ми старостат підлагодити. Зібралася купка ентузіастів, поміж них і Полупанов-молодший. Він так увійшов у роботу, що поки й не стемніло – спини не розігнув. І все зробив, як удома: добросовісно, з віддачею, – нахваляє односельця Віталій Красиля.

Обоє батьків Сергія мають третю групу інвалідності. Мамі важко пересуватися. На початку війни Сергій вирішив вивезти їх на безпечну територію: не зможуть вони швидко спускатися до підвалу і підійматися до хати під час затишшя. Поїздом дорогу вони б не осилили. Тож відвіз батьків на захід України своєю машиною і в такий самий спосіб доправив їх додому, як тільки дозволила безпекова ситуація.

Коли син отримав повістку, рідні стривожилися. Батько першим опанував себе і знайшов потрібні слова: «Мабуть, нам, Полупановим, жереб такий випадає – захищати Батьківщину. Я за чужі спини не ховався, і тобі не личить». Єдине, чим переймався Сергій, так це питанням, як батьки залишаться одні без його допомоги? Молодша сестра, яка проживала в Харкові на Салтівці, виїхала за кордон ще на початку повномасштабного вторгнення. Розвіяла його страхи мама.

– За нас, сину, не хвилюйся. Ми одне одному підтримка, аби тільки в тебе все було добре. Потім ми ж не одні, є друзі, односельці. Допоможуть, – заспокоїла пані Тетяна.

Вона розповідає, що спершу їм було дуже важко, але згодом вони пристосувалися. Жінка щодня молиться за сина і за все українське воїнство. Коли є можливість, разом із чоловіком допомагають ЗСУ.

– Чоловік знову сів на трактор. Дивлюсь, як нелегко йому це дається – і душа обмирає. Та більше наразі нікому, а земля чекати не буде. Тримаємось якось, хоча за дочкою вже так скучила – два роки не бачились. Швидше б уже війна закінчилась, і вся наша родина зібралася докупи, – ділиться пані Тетяна.

Спершу Сергій потрапив до навчального центру. Чоловік уперше у своєму житті зіткнувся з військовою справою – строкову службу він не проходив.

– Тридцять п’ять діб провів в основному на полігоні. Жили в лісі у бліндажах. На такі умови проживання центр перейшов після того, як по ньому стався приліт. Після закінчення «учебки» мене скерували на Львівщину, де я навчався військової медицини. Разом з видачею посвідчення бойового медика розподілили до штурмової бригади механізованої роти, – розповідає військовослужбовець.

Невдовзі Сергій разом зі своїми бойовими побратимами опинився на Донбасі у місті Торецьк. Там у квітні минулого року пройшов бойове хрещення.

Під час виконання наказу командира Сергій отримав мінно-вибухове поранення. Постраждали обидві ноги. Він упав як підкошений і вже не міг підвестися. Медичні навички тепер знадобилися йому самому. Швидко наклав тугі пов’язки, щоб не стекти кров’ю. Біль був сильний, але знеболювальне собі не вводив, щоб не втратити самоконтроль і не допустити кровотечі.

– Крізь вибухи і стрілянину я почув чийсь стогін. Поповз окопною траншеєю і наштовхнувся на пораненого бійця. Допоміг і йому. Так разом і пролежали на голій землі дві години, поки за нами, а також за іншими пораненими не приїхала БМП. У медпункті Дружківки мені видалили поверхневі осколки, потім доправили до госпіталю в Дніпрі, де робили перев’язки. Після Дніпра я опинився аж у Луцьку, там зробили операцію. Через вісім діб після того, як медики мене «залатали», за допомогою милиць зіпнувся на ноги і поїхав додому на реабілітацію, – розказує захисник.

Удома Сергій пробув три тижні. У Балаклії йому зняли шви, і наприкінці червня він уже був у своїй частині. Тамтешній лікар уважно оглянув його і за станом здоров’я знову відправив додому – ще на 27 діб.

Після поранення за висновком медкомісії Сергій визнаний обмежено придатним для проходження військової служби. Він втратив 25 відсотків працездатності. У зв’язку з цим отримав перевід на Сумщину, де був закріплений як бойовий медик при мобільній групі ППО.

– Тепер уже до Перемоги, – говорить чоловік.

Вдома на Сергія, крім батьків, чекає двоюрідна сестра Анастасія Д’ячищенко.

– Коли наша Асіївка опинилася під постійними обстрілами, Сергій не чекав, що хтось відновить постачання газу та води. Першим викликався на ці роботи. Він справжній і дуже сильний. До повномасштабного вторгнення йому робили операцію на колінних суглобах, і знову в ноги уразило. Сергій отримав серйозне поранення, однак продовжив службу. Це в нього від батька, який сказав: «Я служив, і він буде. Ми тікати не збираємося», – розповідає Анастасія.

Нагадаємо, раніше ми писали про бійця 113-ї окремої бригади Сил ТрО з позивним «Воля», а також про кохання та мрії військовослужбовця 5-ї Слобожанської бригади НГУ.