Пів року під вогнем: як відновлюється село в Балаклійській громаді

Село Асіївка Балаклійської громади, що на Ізюмщині, не було в окупації. Пів року ворог обстрілював його з різної зброї, «крив» авіабомбами. Знищені школа, тракторна бригада, пошкоджені магазини і житлові будинки. У селі залишилася третина від довоєнної кількості жителів.

Безкоштовно і з комфортом

Від адмінцентру громади до Асіївки – близько тридцяти кілометрів. Щовівторка опівдні до села вирушає соціальний автобус. У його очікуванні мимоволі дослухаюся до людей, у більшості знайомих між собою, з якими мені по дорозі.

– Почім брала? – питає запнута легенькою хусткою жінка в другої, що з габаритним ящиком, в якому пищать курчата.

– По тридцять п’ять, – відповідає.

До розмови приєднується третя жінка:

– Бройлери, мабуть?

– Хіба за такою ціною бройлерів виторгуєш? Звичайні.

Транспорт з’являється точно за графіком. Люди хапаються за оклунки, відра, ящики і швидко проштовхуються всередину автобуса. Душно. Одна з пасажирок хвацько роздає всім, хто в автобусі, воду від Гуманітарної місії «Проліска». Виявляється, що «Проліска» разом із соціальним транспортом ще й питну воду для пасажирів передбачила.

Найбільша руїна –сільська школа

Асіївка зустрічає двома рядами хат, які ведуть до центральної садиби. Поміж будинків з новенькими дахами і вікнами погляд мимоволі зупиняється на тих, що зберігають сліди обстрілів. Та найбільша руїна – сільська школа, перетворена ворогом на купу цегли. Поруч – зруйнований магазин. Йому пощастило більше, однак для ведення торгівлі приміщення не придатне.

– Школа була знищена в перші дні війни. Ворог прицільно скинув авіабомбу на освітній заклад. Зачепило магазин, дві двоповерхівки поруч. Одна вже повністю відремонтована. До нас зайшла релігійна організація «Ангели спасіння», вона і взяла на себе клопіт з її відновлення. Жильці вже повернулися до своїх квартир, – розповідає староста Асіївського старостинського округу Віталій Красиля.

Йдемо до однієї з двоповерхівок з ознаками недавнього ремонту: новий дах, нові вікна, завішані свіженькими занавісками. У кожному під’їзді – масивні металеві двері. На дитячому майданчику перед будинком малеча залишила в пісочниці іграшки.

– На сьогодні кожен, хто хотів, оформив державну допомогу «єВідновлення» і відремонтував своє житло. Багато асіївців скористалися фінансовою підтримкою від БО «Медейр». Пошкоджені хати належать власникам, які виїхали через бойові дії і досі не повернулися. Без них ми нічого не можемо зробити, оскільки будь-яке відновлення починається з оформлення документів, – говорить староста.

Залишилися, бо корова тільна

Нині в Асіївському старостинському окрузі проживають 405 людей – третина від довоєнної кількості, 25 із них – діти до 18 років. Найбільш населеними є Асіївка і Слобожанське.

– Ми не були окуповані, проте нас постійно обстрілювали упродовж пів року, найбільшого страху наганяла авіація. Люди не витримували і виїжджали. Діловод нашого старостинського округу живе в ста п’ятдесяти метрах від школи. Того ж дня, коли школи не стало, вона спакувала речі і виїхала зі своїм чотирирічним синочком до Черкас. Я тільки схвалив її рішення. «Неначе під землю провалилися», – так вона охарактеризувала свій стан, коли поруч розірвалася авіабомба і на цеглинки рознесла школу, – розповідає Віталій Красиля.

Постійно в Асіївці залишалися 60 людей. Багатьох тримала не тільки хата, а й живність на подвір’ї. Нелегко зачинити за собою двері, коли знаєш, що у сараї стоїть корова, кувікають поросята, гелгочуть гуси.

Просто посеред вулиці зустрічаємо місцеву жительку. Ірина Єфремова разом із чоловіком не виїжджали з дому, аж поки снаряди не розірвалися довкруж їхньої садиби. Жили в погребі, а потім виїхали до Лозовеньки, сусіднього села. Хоча «виїхали» – не зовсім правильно. Щодня о дев’ятій вечора подружжя прямувало до Лозовеньки, а тільки на світ благословлялось – поверталися додому.

– Було дуже страшно, проте як усе напризволяще кинеш, коли живемо з власного господарства? Я без роботи, чоловік за місяць до повномасштабного вторгнення потрапив під скорочення. Ще до війни купили трактор, агрегати різні, помічні у роботі на землі і коло худоби. На все свої кровні витратили. Шкода ж! А тут ще батьки подруги виїхали. Збиралися поспіхом, бо дуже вже обстріли допекли. Вдома у них тільна корова залишилася. Проходжу повз, а вона мукає, аж душу виймає. За тиждень після того, як ми її забрали, вона дала поповнення і заслабла. Місяць на ноги не спиналася. Лебідкою підважували, щоб подоїти, – розказує пані Ірина.

Після повернення корову сусіди забрали, на знак вдячності за клопіт залишивши Єфремовим бичка від неї. Сьогодні подружжя вже має двох власних корів, не рахуючи дрібнішої живності. Про те, що довкола хати рвалися снаряди, нагадують хіба що невеличкі відмітини від осколків на її стінах. Вікна й дах господарі вже давно полагодили, скориставшись допомогою від «Медейр».

«Від свого двору ні на крок»

Серед шістдесяти асіївців, які постійно залишались удома, була і вісімдесятирічна Анна Стремоухова.

– Тільки зайшла до літньої кухні, а снаряд у стіну як дав, що за мить тільки стовп пилюки і купа битої цегли. Похапцем обмацала себе – наче ціла, тільки коліно осколком сіконуло та лоба над бровою трохи розрізало. А ще після того на одне вухо стала погано чути. Зміряла стіну – вісім метрів вийшло. Кинулася до хати, а там дверей немає, вікна всі з рамами повисмикувало, дах потрощило. Тільки й чую, як шматки шиферу хрумтять під ногами. І сараям теж дісталось, – емоційно розповідає пенсіонерка.

Місцеві чоловіки швидко виклали їй розбиту стіну. Всередині будови впоралася сама.

– У мене виходу не було. В хаті вітер гуляв, дах протікав, а в літній кухні я жила і від обстрілів ховалася. Погріб є, та я в нього не спускалася. Накидаю на себе простирадл і гаряче молюся.Тепер усе добре. Невдовзі до хати переберуся. Держава допомогла – 129 тисяч дала мені і на дах, і на вікна, і на двері. Війна ще йде, скільки нужди на фронті, а вона про таких страждальців, як я, не забуває. А це, бачте, новий піджак одягла. На пошту ходила. Знову якийсь фонд півтори тисячі на харчі видав. Ні, жити можна. Син до себе у Харків кликав. Та що я забула на тих поверхах? Я від свого двору ні на крок, – розмірковує Анна Стремоухова.

У Галини Татькової теж була можливість виїхати, та з батьківської хати не хотілося нікуди. Тривожно було й за сорокарічного сина, який залишався єдиним на село професійним електриком. Дроти обстрілами перебивалися часто, тож Олександр брав своє спорядження і поспішав усунути неполадку. Односельці-чоловіки йому допомагали.

– Діждеться відносної тиші, прихопить усе що треба – і з дому, бо всім потрібне світло. Щоправда, було й так: наче тільки за хвіртку вийшов – і вже на порозі. Каже, що староста зі стовпа нагнав, бо безперестанку стріляють, – розповідає Галина Татькова.

Пенсіонерка каже, що в них усе необхідне є: і дрова на зиму завозили, і грошову допомогу видавали, і лікарі з Харкова кожні два тижні приїжджають.

– Тиск мені докучає, особливо на зміну погоди. Такі молодесенькі медики приїжджають, та, з усього видно, толкові. Пігулки підібрали, як приймати, усе розписали, – говорить пані Галина.

Кабінет в Асіївці для медика виділили, от тільки медика поки що не вдається залучити до роботи у селі. Але один день на тиждень у населеному пункті працює фельдшер.

– З медициною в нас непогано. От якби соціальний автобус курсував не один день на тиждень, а два. Нам пропонували суботу, та це аж ніяк не підходящий день: банки й інші установи не працюють, – розповідає пані Галина.

Урятувала стара шовковиця

В Асіївці працюють два магазини, в яких продаються продукти і товари першої необхідності. Діє комунальне підприємство, про його роботу наочно свідчать викошені бур’яни, доглянуті узбіччя доріг. Сьогодні в селі є газ, світло, вода, Інтернет.

Газу через обстріли в селі не було п’ять місяців. Ворог постійно «вибивав» світло. Тож люди пристосувалися готувати їжу і на вогнищі, і на «буржуйках».

– «Буржуйка» була в мене з незапам’ятних часів. Про всяк випадок запаслася, і ось він трапився. Навіть огірки на ній стерилізувала. З тими огірками пов’язана окрема історія. Закатала я дві баночки і тільки спустилася з ними у погріб, як почався обстріл. Прилетіло прямісінько туди. Коли опритомніла, зрозуміла, що заблокована і самостійно не виберусь. Але одразу почула голоси. Коли мене вивели з погреба, то довкола були сусіди, медики, наш староста, – згадує місцева жителька Ніна Стецюра.

Жінка переконана, що від загибелі її врятувала стара шовковиця за два-три метри від погреба, яка прийняла на себе основний удар. Її посікло на друзки. Нині про дерево нагадує стовбур заввишки два метри. Тоді ж розкрило й хату пані Ніни, винесло всі вікна, та зараз ніщо не нагадує про тодішні пошкодження. Новий погріб чекає на закрутки нинішнього врожаю.

Відродити можна все

На тракторному дворі від величезного ангара залишився тільки остов: складські приміщення розбиті під фундамент, через купи цегли проросла трава. Дісталося й сусіднім господарчим приміщенням: вони «подзьобані» осколками, шибки вибиті. На території тракторного двору стоять дві фури.

– Аграрії, які тут господарювали, поступово вивозять усе, що ще має якусь цінність. Сільськогосподарські угіддя на території села знаходяться в обробітку, оскільки окупації не було, земля не мінувалася. Нічого, відродити все можна. Поступово життя налагоджується. От тільки подолаємо ворога – і все буде добре, – говорить староста Віталій Красиля.