Медики екстреної допомоги: На межі життя і смерті людина стає сама собою

26.06.2023 13:51 Близнюки

Медики на війні важливі не менш за військових. Людське горе та страждання вони бачать кожного дня. Про те, як працюють бригади ЕМД у Близнюківській громаді, та про людей, з якими звела доля на війні, розповіла Марія Звягінцева, старша фельдшерка КНП «Центр екстреної медичної допомоги ХОР та МК».

– 24 лютого 2022 року я закінчувала свою нічну зміну. Чула, як з 3-ї до 5-ї години ранку гули літаки, а потім і диспетчер повідомив, що почалася війна, можливі порушення зв’язку через обстріли Харкова. Я розуміла, що відчувають люди, бо й саму накривала паніка, але розпускатися не можна було. Тож зателефонувала у відділення швидкої допомоги Близнюківщини, заспокоїла працівників і наголосила, що наша робота сьогодні ще важливіша, ніж раніше, – згадує Марія Звягінцева.

Напруга зростала, медичні працівники, як і всі, хвилювалися за своїх рідних, але роботу виконували на відмінно. Виклики були традиційні для кінця зими та початку весни: гіпертонія, ковід, піднялася температура тощо. Їздити було страшно, бо не знали, куди прилетить, але необхідно. Тож брали волю в кулак і прямували до пацієнтів. Уже в березні в Харків почали перевозити військових, а місто щодня бомбили вороги.

– Лютий – квітень 2022 року, мабуть, найстрашніші часи. Душа рвалася на дрібні шматочки. У Сумах знаходилися мої рідні, і серце було з ними. У Близнюківській громаді – колектив, який під час кожного виїзду піддавався небезпеці, а ще – наші пацієнти, мужні та відважні воїни, яких вивозили із зони бойових дій. Чого тільки не було за цей час, але я вдячна всім працівникам бригад ЕМД, які працюють на території Близнюківської громади, за їхню роботу та витримку. Що вже у кожного було на душі, можу тільки здогадуватися, але, зціпивши зуби, всі вправно виконували свої професійні обов’язки, – розповідає фельдшерка. 

Виїжджали на виклик за 2 хвилини

Коли йшли бої за Ізюм, було сформовано колону із бригад ЕМД, щоб забирати військових і цивільних поранених, серед яких було багато дітей. Автівки були оснащені необхідними медичними апаратами та ліками, а супроводжувати пацієнтів узялися медики з Близнюківщини, Лозівщини та інших районів.

– Наші дві бригади та лозівчани стояли в режимі очікування перед селом Мечебиловим дуже довго, але вороги так і не дозволили вивезти поранених. Ми тоді навіть думки не допускали, що в колону може поцілити снаряд або що може миттєво навалитися дуже багато роботи. Ми були готові надавати медичну допомогу всім, скільки б часу це не забрало. Але сталося так, як сталося, – пригадує Марія Звягінцева.

Коли розпочалися бойові дії в Барвінковому, то їхню станцію швидкої допомоги евакуювали в Лозову, а близнюківські бригади ЕМД почали обслуговувати і ту територію, бо станція базування була найближчою до Барвінківщини. У працівників «швидких» є наказ – виїжджати на виклик протягом 2 хвилин. Вони так і робили, незважаючи на небезпеку. До всього, як зазначає старша фельдшерка Звягінцева, відмов від виїздів не було жодного разу.

Бригада ЕМД у Близнюківській громаді Харківської області

Виклики були різного характеру і складності. Доводилося вивозити з Гусарівки породіллю, з інших сіл Барвінківщини – дітей з високою температурою, людей похилого віку з інфарктами та інсультами тощо. Було й таке, що під обстрілами добиралися до пацієнтів, щоб надати першу допомогу та вивезти у безпечне місце, але, отримавши допомогу, люди категорично відмовлялися евакуюватися. Це наражало медпрацівників на ще більшу небезпеку, бо поверталися вночі польовими дорогами, не знаючи, заміновані вони чи ні.

Часто виклики були вночі. Заїжджають у незнайоме село, треба швидко знайти необхідний будинок, а в пітьмі, та ще й без табличок з назвою вулиць та номерів будинків, зробити це дуже важко. Тож медпрацівники просили людей на воротах крейдою писати нумерацію. 

Зв’язувалися з хворими навіть без зв’язку

– Наразі наші бригади екстреної медичної допомоги вже укомплектовані для роботи в зоні бойових дій. Маємо бронежилети, каски, достатню кількість турнікетів, бандажів, запас для інфузії різного об’єму, а також возимо із собою укомплектований наплічник, де є достатня кількість декомпресійних голок, турнікетів, оклюзійних пов’язок, перев’язувального матеріалу, знеболюючих тощо. Користуючись нагодою, хочу подякувати директору Харківського центру екстреної медичної допомоги та медицини катастроф Віктору Забашті, а також диспетчерам, які працюють в обласному центрі. Харків постійно був під обстрілами, але диспетчери примудрялися коригувати роботу всіх бригад області. Звичайно, дякую і працівникам Близнюківського відділення ЕМД, адже, коли не було Інтернету, вони примудрялися знайти мережу або зв’язатися будь-яким чином з хворими.

Окремо хочу сказати про фельдшерку Анжелу Сокол. Вона першою відгукувалася, коли набирали бригади, щоб вивозити поранених з місць бойових дій. Анжела – мама двох професійних військових, тож і сама вирішила підписати контракт та зараз працює в кардіологічному відділенні військового шпиталю, – розповідає Марія Звягінцева. 

«Важкопоранені ще й нас заспокоювали»

Військовими, яких перевозили медики, вони захоплюються. Кажуть, це надзвичайні люди.

– Кожен солдат, якого ми вивозили, – це окрема історія. Скажу відверто: таких мужніх та гідних людей я не зустрічала за все своє попереднє життя. Незважаючи на важкі поранення і неймовірний біль, телефонуючи рідним, вони приховували свій справжній стан і намагалися заспокоїти дорогих людей. Навіть більше, якщо були у свідомості, допомагали й нам, ще й заспокоювали. А ще кожен мріяв про майбутнє.

Майже марячи, адже поранення були різні, захисники розказували, як житимуть після війни, як розвиватимуть бізнес чи виховуватимуть дітей, як радітимуть урожаям та незначним дрібничкам, які й є складовими щастя. Такі неординарні, сильні духом люди – це стрижень українського народу, – впевнена Марія Звягінцева. 

Відмовився від сім’ї, яка підтримала рф

Серед перших пацієнтів-військових фельдшерки був Віталій, який відмовився від своєї сім’ї ще у 2014 році, бо його батьки та дружина підтримували росію. Отримавши поранення, військовий телефонував дядькові. У більшості випадків поранені потрапляли до медиків без телефонів, тож набирали номери рідних з девайсів фельдшера чи медичної сестри. Таким чином номери медпрацівників залишалися єдиною ланкою, що зв’язувала сім’ї.

– Історія Віталія дуже запала мені в душу, – каже Звягінцева. – Його мати дізналася мій номер і намагалася через мене передати сину ліки. Я зробила все можливе, щоб він їх прийняв, але його рішення щодо розриву з рідними було непохитним. Віталій мав дуже важке поранення, грішним ділом, я й не думала, що він виживе. Але в цього чоловіка таке шалене бажання вигнати ворогів з України, що він одужав, став на ноги і зараз воює на Бахмутському напрямку. 

Молитва врятувала життя

Марія згадує, як одного разу, коли вони перевозили захисників, ті розповіли дивовижну історію.

Почався бій, русня насипала артилерією так, що неможливо було голову підняти. У наших хлопців закінчилися боєприпаси, і відповісти ворогам вони не могли. Лягли в окопі, міцно стиснувши автомати. І один з них почав читати «Отче наш». Пізніше згадували, що чули лише гуркіт і молитву, яку подумки повторювали інші.

Обстріл тривав дуже довго, а коли закінчився, над окопом було близько 20 сантиметрів землі. Один із хлопців піднявся на повний зріст зовсім сивим. Усі тоді залишилися неушкодженими.

Після того, як почула цю історію, Звягінцева, проїжджаючи повз храми, намагається зайти і замовити Сорокоуст за захисників. Бо впевнена, що сила віри допомагає в найскрутніших ситуаціях. 

На захисті світу

Якось близнюківські екстреники перевозили до шпиталю поранених іспанця та угорця. Української мови військові не знали зовсім, а на своїй щось говорили. Медики почали вмикати на телефонах перекладачі і спілкуватися через них, та ще мова жестів допомагала.

На запитання, чому стали на бік України, іноземці відповіли: «Ви, українці, зараз захищаєте весь світ, тож ми повинні допомогти в боротьбі зі злом». 

Став батьком 24 лютого 2022 року

Перевозили медики пораненого фармацевта з Білої Церкви Антона. 24 лютого, коли почалося повномасштабне вторгнення, чоловік відвіз у пологове відділення свою дружину, бо в неї почалися перейми, а сам пішов до військового комісаріату. Він жодного разу ще не тримав на руках сина, який народився в день вторгнення.

Фронтові дороги вели молодого батька через Київ, Бучу та Гостомель, які він разом з побратимами чистив від орків. Поранило Антона в боях за Ізюм, звідки й забрала його бригада ЕМД. 

Танкіст, який втратив 4 танки

Був серед важкопоранених танкіст із Чернігівської області. Йому за 50 років, виважений та серйозний чоловік. У реанімобілі розповідав, як втратив 4 танки, де загинули його побратими, а його доля берегла.

– У Бучі я на руках виносив з катівні отих 16 жінок, над якими знущалися російські нелюди. Бачив ті тендітні знівечені тіла і порожні очі, в яких ледь тепліло життя. Забути це не зможу ніколи. І простити теж. Ніколи! – зазначив танкіст.

А ще розповів медикам про Тетяну – жінку-командира танкової бригади, де йому довелося служити: «Коли нам представили Таню, ми, мужики, і злилися, і не вірили, що вона зможе впоратися. Але ця відважна жінка довела, що гідна поваги і є чудовим командиром». 

Щоб знайти тіло брата, розгрібав могилу

Коли почалося вторгнення, тридцятирічний репер із Красного Лиману перевіз родину в Умань, а сам разом зі старшим та молодшим братами пішов на фронт. У 2022 році загинув старший брат, якого поховали в Умані, де тимчасово жили рідні.

З молодшим воювали майже поруч, тож і шеврони купили однакові. В боях під Бахмутом у березні 2023 року молодший теж загинув, а пораненого репера перевозила в шпиталь бригада Близнюківського відділення. Забрати тіло вдень не було можливості через потужні обстріли. Тож він уночі поповз шукати тіло рідної людини і таки знайшов серед 16 мертвих хлопців, впізнавши по шеврону.

Молодшого брата також поховали в Умані – місті, звідки сім’я вже не виїде, бо тут могили найдорожчих чоловіків. Під час перевезення до шпиталю захисник давав медикам слухати свої пісні. Пізніше Марія Звягінцева дізналася, що їх пацієнт нагороджений орденом Богдана Хмельницького. 

Історія двох Андріїв

– Одного разу ми перевозили солдата Андрія, який розповів про свого командира, теж Андрія. Врізалася історія в пам’ять ще й тому, що його день народження збігався з днем народження мого сина, який теж Андрій.

Був сильний бій під Ізюмом, і солдата Андрія поранило в обидві ноги. Хлопці відступали, а він лежав в окопі, стікаючи кров’ю, і вже й не чекав на порятунок. Прикриваючи побратимів, останнім відходив кремезний командир – тезка пораненого солдата. Помітивши, що солдат живий, командир перекинув його через плече і поніс, примовляючи: «Як мені пощастило, що ти такий худенький. Ось несу тебе – і не важко мені. А коли мене поранять, то хлопцям важко доведеться, бо в мені більше ста кілограмів та й зросту під два метри, – каже фельдшерка.

Так командир урятував Андрія. А коли самого теж поранило в ногу, побратими витягнули його з поля бою. 

Батько, син, брат і зять

Наймолодшому із поранених було 19 років, на вигляд – зовсім дитина. Коли прийшов до тями, розповів, що він повнолітній, тож його обов’язок – захищати Батьківщину. Були й ті, кому за 60. Марії Звягінцевій запам’ятався 65-річний офіцер з Дніпропетровської області.

24 лютого до військкомату пішли він, його син, брат і зять. Добровольці гідно воюють, захищаючи кордони рідної землі. Офіцер отримав поранення під час робіт з укріплення бліндажа. Було пряме попадання у вантажівку, де він знаходився. Дуже дивувався, як зміг вижити, але радів, бо не хотів дружину засмучувати. 

Коли ллють дощі, сплять стоячи

– Розкажу, як перевозила хлопців з Барвінкового, коли в лютому цього року були страшні морози, – продовжує медикиня. – Які ж вони були зморені, голодні та замерзлі! І була в них шоколадка – одна, а їх восьмеро. Так вони її мені спочатку запропонували, і лише коли відмовилася, розділили на вісім частин між собою.

Коли трішки зігрілися, почали розповідати, як розрубували лопатою на частинки замерзлу тушонку, щоб хоч посмоктати щось поживне. А ще так спокійно додали: «Найгірше, коли грязюка, тоді в окопі не приляжеш. Але ми пристосувалися: прихилялися один до одного і по черзі стоячи спали хвилин по 10–15…» 

Намагаються не плакати, хоча душу рве

Таких історій у пам’яті працівників бригад ЕМД безліч. Марія Звягінцева каже: «Розумієте, коли людина знаходиться на межі життя і смерті, вона стає сама собою – такою, як її створив Господь. Чистою, чесною та відвертою. Всі, кого ми перевозили, надзвичайні люди, і я це повторюватиму мільйон разів.

Хлопці моляться, у них є браслети, іконки, обереги від дітей та коханих, які вони нам показують з такою любов’ю і довірою, що це не може не викликати емоцій. А ми намагаємось не плакати, хоча душу рве на шматки. Дехто із захисників носить із собою якісь речі своїх дітей. Вони їх нюхають – і їм здається, що відчувають аромат рідного дому. У кожного військового є свій безцінний оберіг, я ще не зустріла жодного, хто б сказав, що його не має».

Обласне медіа «Слобідський край» частково об'єднало свої зусилля та майданчики з «Новим життям» (Близнюки), «Обріями Ізюмщини», «Куп'янськ.City» («Вісник Куп'янщини») та іншими ЗМІ регіону, щоб сприяти широкому розповсюдженню інформації про події на Харківщині.