«Наш будинок розстрілювали з БТР»: історія родини з Борівщини, яка дивом уціліла

Подружжя Віктора і Валентини Носик проживало у будинку на вулиці Миру в селі Піски-Радьківські понад 25 років. Родина тримала худобу, був свій транспорт. І тут в їх спокійне нормальне життя втрутилися окупанти, через яких вони все втратили в одну мить.

Валентина Носик згадує, що чутки щодо наступу росіян почалися 13 квітня минулого року. На в’їзді до села підірвали місток, по якому виїжджають на Борову. В селі разом з Вік­тором і Валентиною проживає їх два сини з дружинами та дітьми. Старший мешкає на цій же вулиці через кілька будинків, молодший – в іншому куточку населеного пункту. Коли почалися розмови, що росіяни насуваються на Піски-Радьківські, то вся родина зібралася в будинку Валентини і Віктора, аби бути разом.

– Коли сини з дітьми і невістками приїхали, це було 13 квітня, ми хотіли виїжджати в село Маліївка, яке за кілька кілометрів від Пісків-Радьківських. Це моя батьківщина, – згадує пані Валентина.

Однак, на жаль, виїхати сім’ї так і не вдалося. Того ж дня, за словами жінки, було дуже шумно, вибух за вибухом. У них є льох під літньою кухнею, втім родина вирішила перечекати обстріли в коридорі. Зробили це з двох причин. По-перше, трьом дітям (шість, дев’ять і 16 років) – онукам Валентини – там було б холодно сидіти. А по-друге, як каже сама жителька села, вони й уявити не могли, що відбудеться далі.

Прикривали собою дітей

Ніч проти 14 квітня була неспокійною, нікому з родини так і не довелося нормально поспати. Уранці наступного дня не­вістки вирішили піти на кухню, аби приготувати дітям сніданок. Їх дім розташований по вулиці Миру, а вікна кухні виходять на Садову. Дивляться і бачать, як рухається величезна колона російської техніки.

– Згодом почалося справжнє пекло, коли окупанти почали обстрілювати всю вулицю Миру: горять хати, люди панікують. Під’їжджає російський БТР до нашого будинку і починає стріляти, думали, що не виживемо. Я не можу передати словами те, що ми пережили: онуки плачуть, по хаті літають кулі, від яких дітей собою прикривають сини і чоловік. Окупанти били по вікнах і даху. Хата повна пилюки була, а ми спершу подумали, що це дим, думали, що живцем горітимемо. До нас і сусідка прибігла, каже: «Рятуйте, у брата дім горить». Потім телефонує дівчина з роботи чоловіка, вона теж просить рятувати її хату, а вона не вдома була. Ми кажемо, як рятувати, коли нас обстрілюють. Якщо б тоді вийшли з хати, це стовідсоткова смерть, – згадує Валентина Носик.

Як каже жінка, цей обстріл тривав десь годину-дві, а за її відчуттям – цілу вічність. Потім трохи затихло. Мобільний зв’язок у селі ще був, і родині Носиків сказали, що село окупували, завтра, 15 квітня, будуть ходити росіяни і перевіряти документи. Вони все потрібне понаходили, чекали на цих непрошених гостей. Утім повторився сценарій попереднього дня: не встигли вони поснідати, як знову почався сильний обстріл, цього разу були автоматники.

– Паніка, істерика, діти налякані, одна із невісток не витримала і закричала: «Якщо не піде­мо в погріб, я кинуся під танк». А щоб там опинитися, треба на вулицю виходити, а як тут вийдеш, коли постійна стрілянина. Потім трохи все заспокоїлося, вийшли у двір, дивимося нав­круги: паркан наш увесь постріляний, гараж побитий, вікна побиті, в стінах дірки, у сусідки дірки діаметром з трилітрову банку, – розповідає жінка.

«Сина контузило, мене оглушило»

Згодом родина зуміла перебратися в льох, де, за словами Валентини Носик, було спокійніше, вибухів не так було чутно. Жінка каже, що перед цим наступом вони зарізали двох поросят і залишили у морозильній камері, але вона не працювала, оскільки світло зникло 14 квітня. Родина думала, як рятувати це м’ясо. Почали його солити. Повзком добралися до хати сина, який живе поруч, аби взяти газові пічку і балон, щоб готувати їжу.

– 17 квітня сини з жінками вийшли в кухню, ми з онуками у погребі залишилися. І тут як рвоне. Вибух такий божевільний був. У нас у цей час варився холодець, я не знаю, як не вибухнув газовий балон. Якщо б це трапилося, нас би нікого не було. Дітвора плаче, меншого сина контузило, він втратив свідомість. Мене оглушило, на одне вухо не чула. Як нам казали, то вибухнула машина, яка поля розміновує, – розповідає пані Валентина. – Потім чуємо, що хтось іде до нас. Думали, що це окупанти йдуть, зараз всіх нас і перестріляють. Старший син білу пов’язку почепив, вибіг і каже: «Не стріляйте».

Родина Носиків вилізла наверх, а там – ніде нічого немає, і у них, і у сусідів. Хата зруйнована, стіни тільки залишилися. Машини в гаражі були придавлені, автівка одного із синів розбита вщент.

– Їх було чоловік 15, там і чеченці, і буряти. Підходжу до них, кажу і плачу: «Синку, а де нам тепер жити?». А він: «Ви вибачайте, ми не винні, якби не наш уряд, то нас би тут і не було». Дивлюся навколо: хат немає, сусіди плачуть. Ми такі налякані були. Найбільше страхіття і жахіття пережила саме наша вулиця. Я не знаю, як ми і як сусіди залишилися живими. 14 і 17 квітня це найстрашніші дні нашого життя, – згадує ті страшні миттєвості пані Валентина.

Нічого не залишилося

У той же день, 17 квітня, родину Носиків приютила їх кума. Наступного дня вони хотіли піти забрати з будинку свої речі, втім їх не пустили.

– 19–20 квітня пішли забирати те, що вцілило, а там уже нічого немає, все повивозили. Забрали дві машини і два мотоцикли, витягли насос зі свердловини. Не було ні пральної машинки, ні морозильної камери, ні холодильника. Повиносили взагалі усе, що можна, навіть мої туфлі забрали. Спасибі кумі, що прихистила, і спасибі сусідам, що допомагали нам, адже ми залишилися без нічого, – каже жінка.

Наразі родина Носиків проживає у племінника чоловіка. В їх будинку жити не можна: цегла вся осунулася, стеля впала, даху немає. Але дім можна відновити, і жінка зазначає, що вони мають намір це зробити, тільки питання: за які кошти.

– Наші дві машини окупанти забрали і каталися на них, порозмальовували своєю свастикою. Наразі ці автівки стоять у селі, вони побиті, звідтіля все повитягували. Частенько повз них проходимо, і серце розривається. Стільки роками все наживали, все відбудовували, й в один момент усе пішло у прірву. Де вони взялися? Жили нормально, ніхто й не думав, що так буде. Ми без нічого залишилися. Ми й гадки не мали, що колись будемо так «побиратися». Ми самі людям останнє віддавали, а тепер вони нам, – зі сльозами на очах розповідає Валентина Носик.

Пані Валентина звертається до волонтерів і благодійних організацій по допомогу або коштами на відновлення будинку, або будівельними матеріалами. Якщо є можливість допомогти, телефонуйте за номером: 050­272­04­63, Валентина Носик.

Нагадаємо, жителі селища Борова зможуть отримати нову грошову допомогу. Також нещодавно у Боровій відновили автобусні маршрути. А в кінці минулого місяця у Борівській громаді для захисників насмажили понад 2000 млинців.