Росія вбила на Ізюмщині всю родину, вижив лише чотирирічний Микитка
На початку війни ізюмчанка Людмила Чібіс разом зі своєю семирічною донечкою Кариною і чотирирічним синочком Микитою вирішила перебратися до села Оскіл, де проживали її батьки. Жінка надіялася, що там буде безпечніше. 27 березня 2022 року батьківську хату струснув потужний вибух, вилетіли вікна, впала стіна. Всі п’ятеро прожогом вискочили на подвір’я, де за мить їх настигнув черговий прильот. Загинули всі, окрім маленького Микитки, який зазнав осколкових поранень.
«І як тепер мені жити?»
Заступник Ізюмського міського голови Володимир Мацокін розповідає, що на хлопчика наткнулися сторонні люди. Він, накульгуючи через поранення, ходив по завалах.
– Подробиці трагедії, що сталася, переповіли сусіди загиблих уже після звільнення Ізюмщини. Розповідають, що хлопчик був притомний і, на жаль, бачив убитими своїх рідних. Не плакав, довго зберігав мовчанку. Перші слова, які малий Микита видав після пережитого, перевернули не одну людську душу: «І як тепер мені жити?», – каже заступник мера.
Пан Володимир розповідає, що родина проживала по вулиці Хлібозаводській у центрі Ізюма. Місцеві, коли говорять про цей будинок, неодмінно зазначають, що він поряд із першою гімназією і пішохідним мостом, а тепер – ще й із п’ятиповерхівкою, під завалами якої внаслідок авіаудару одночасно загинули понад п’ятдесят осіб. Багатоповерхівка, в якій проживали Чібіси, теж зазнала значних ушкоджень, але, за висновком експертної комісії, підлягає відновленню.
– Квартира родини Чібісів уціліла, за винятком вирваних вибуховою хвилею вхідних дверей і вікон, але це не проблема. Головне, що за хлопчиком збереглося житло, – зазначає заступник міського голови.
Виїжджали в села, щоб урятуватися
На початку повномасштабного вторгнення рф, як згадує Володимир Мацокін, більшість жителів Ізюма міркувала так, як Людмила Чібіс. Люди думали, що за кілька днів усе минеться, а небезпеку краще перечекати в сільській місцевості.
– Ізюм чинив шалений опір. Росіяни довго не могли увійти до міста, намагаючись із різних точок «нащупати» слабке місце для прориву. Попри те, що ворог великими силами сунув на нас із Куп’янська, взяти місто в облогу зопалу в нього не виходило. Тоді на підмогу окупанту прийшла авіація: кожні сорок хвилин на Ізюм з бєлгородщини одночасно налітали два ворожі літаки і скидали на нього бомби, – розповідає Володимир Мацокін.
Люди вираховували сорок хвилин відносної тиші між нальотами авіації і поспіхом готували якусь їжу, виконували іншу невідкладну роботу. Виживати за таких умов, навіть у підвалах та погребах, було дуже складно. Тому городяни перебиралися або на міські околиці, або до найближчих сіл, де сподівалися опинитися в безпеці, та, на жаль, теж потрапляли під обстріли.
На сьогодні в Ізюмській громаді ще не встановлена точна цифра загиблих упродовж півроку, коли місто безперервно обстрілювалось із різних видів зброї і перебувало в окупації – з березня по вересень 2022 року.
– Тільки на виявленому масовому похованні по вулиці Шекспіра ексгумували 449 тіл, частину з яких не можуть упізнати і досі. Велика кількість людей загинула внаслідок авіаударів, бомбардувань і обстрілів. Чимало містян померли через відсутність будь-якої медичної допомоги, терапії хронічних захорювань чи реабілітації. За приблизними підрахунками жертв російської агресії серед жителів Ізюмської громади не менше тисячі, оскільки й досі тривають ексгумаційні й ідентифікаційні заходи. Не виключено, що ми ще довго будемо натикатися на не виявлені раніше локальні поховання, – зазначає заступник міського голови Ізюма.
За інформацією Володимира Мацокіна, до війни в Ізюмській громаді проживали 50 тисяч людей, наразі майже вдвічі менше – 27 тисяч осіб.
Доглядала як за рідним
Жителька Оскола Ольга Шамайда спершу не зважилася виїхати із села, а потім уже не мала такої можливості через підірвані дамбу і міст через річку.
– Люди, в яких були надувні човни, переправлялись на них. Та якби й був такий плавзасіб у моєму розпорядженні, все одно б не ризикнула: можу під обстріл серед річки з двома дітьми потрапити, може човен перекинутися. До того ж не хотілося виїжджати без чоловіка, який за день до війни заступив на зміну (працював у сусідній Донецькій області), а додому вже не зміг повернутися – потрапив в окупацію, – розповідає жінка.
Бабуся й дідусь маленького Микитки Чібіса, Віра і Володимир Сердюченки, жили на віддалі від пані Ольги. Та коли до неї дійшла звістка про трагедію, вона поспішила туди на допомогу.
Ольга Шамайда із сином і Микиткою
– На подвір’ї вже були найближчі сусіди і чоловіки з територіальної оборони. Хлопчик отримав поранення. Кров проступила крізь одяг. З його рідних поблизу не було нікого. Я вирішила забрати його до себе і виходжувати, – згадує пані Ольга.
На той час у селі ще працювала зруйнована пізніше амбулаторія, залишалася на місці фельдшерка Наталія Глуходід. Знайшлися й антибіотики в ін’єкціях. У перші дні після поранення стан хлопчика був важким, трималася висока температура. Рятували Микитку й лікарі з Ізюма, які опинилися в Осколі, шукаючи безпеки.
– Медики висловлювали побоювання, що без госпіталізації не обійтися, та до Ізюма дорога була заказана, а пробиратися до Слов’янська під обстрілами з трьома дітьми, один з яких поранений, я не ризикнула, – розповідає Ольга Шамайда.
«А ти всіх рідних урятувала б?..»
Близько місяця перев’язки робили лікарі, а потім Ольга змінювала бинти вже сама. Уколи вона вміла робити ще до війни.
Спершу хлопчик тільки лежав, та поступово сили поверталися. Настав день, коли він підвівся з ліжка, але ходити було ще важко: боліла нога. Якось до Шамайдів зайшла сусідська бабуся. Побачила, що хлопчикові нелегко ходити, і принесла йому свою палицю. Спираючись на неї, він швидко наддав у ходьбі.
Лікарі, побачивши це, попросили Ольгу поступово відібрати в хлопчика палицю, щоб не звикся з нею. Та цього робити не довелося, бо Микитка доволі швидко сам її відкинув.
Час від часу хлопчик впадав у задуму. Якось він видав: «А якби маму і всіх моїх рідних ти знайшла б раніше за мене, ти б їх урятувала?»
– Не знаю, – відверто відповіла жінка.
– А я знаю, що врятувала б, я ж живий, – упевнено сказав Микитка.
Із рідних у хлопчика залишалася тільки бабуся по батькові в селі Вірнопілля, яке опинилося на лінії вогню. В один із днів їй удалося вийти на зв’язок з Ольгою. Жінка вже знала, що втратила сватів, невістку й онуку, і просила не відпускати від себе Микитку, обіцяючи забрати його за найменшої можливості.
З Ольгою неодноразово зв’язувались і волонтери, пропонували вивезти хлопчика до рідної тітки в Польщі. Та жінка побоялася, як сама говорить, передати його в чужі руки.
Наприкінці серпня, незадовго до деокупації, до Оскола із Польщі дісталася тітка Микитки. Він був із нею до середини літа минулого року, а потім возз’єднався з бабусею вже на безпечній території.
У гуртожитку на Полтавщині
64-річна бабуся Микитки Надія Чібіс зі свого рідного села Вірнопілля виїхала майже останньою.
– Допомогли наші військові. Зайшли до підвалу, в якому я перебувала разом із подружньою сусідською парою, і сказали, що треба виїжджати. У відповідь я тільки розплакалася, що немає на чому. Мене разом із сусідами вони вивезли своїм транспортом до Барвінкового, а вже звідти потягом ми вкупі дісталися Полтавщини, – розповідає пані Надія.
Жінка опинилася в гуртожитку в селі Хомутець, що за сімнадцять кілометрів від Миргорода. Невдовзі рідна сестра її невістки туди й привезла Микитку. Від липня минулого року бабуся з онуком проживають у гуртожитку.
Микитка з бабусею
– Я оформила опіку над ним. Для цього проводилася процедура ексгумації, адже не було свідоцтва про смерть його матері, на підставі якого я могла стати його опікуном, – каже Надія Чібіс.
Пані Надія згадує, що спершу хлопчик не спав, часто плакав. Усе чекав маму, сестричку, діда з бабцею. З ним працювали психологи, лікарі призначали заспокійливе. Бабуся, щоб якось заспокоїти онука, говорила, що і мама, і всі рідні, яких немає поруч, постійно спостерігають за ним із неба і особливо радіють його успіхам у навчанні.
– Онук навчається у першому класі. Заняття проходять офлайн, тому я рада, що він має друзів серед ровесників. У гуртожитку переважно живуть літні люди, дітей мало. У Польщі він ходив на танці, навіть медаль має за перемогу в конкурсі. Записала його і тут у танцювальний гурток. Трохи походив, а потім почав скаржитись на біль у ніжці. У нього помітний шрам на руці, а на нозі – дуже великий. На зміну погоди, буває, скаржиться, що болить, – розповідає жінка.
«Можна я тебе мамою називатиму?»
Повертатися пані Надії немає куди, хіба що до квартири онука в Ізюмі, але їй треба дати лад. Від домівки жінки, як і від усього обійстя з надвірними забудовами, залишилася тільки купа цегли. Щоб зайнятися оформленням державної допомоги за програмою «єВідновлення», їй треба поїхати додому. Пані Надія, якщо дозволить безпекова ситуація, планує це зробити влітку.
У гуртожитку бабуся з онуком проживають безкоштовно. Благодійний фонд «Світло надії» до початку навчального року передав Микитці письмовий стіл, крісло до нього, обігрівач.
– Усе б нічого, та дуже вже за мамою скучає. Як не стараюся балувати його смаколиками, іграшками, та маму все одно не заміню. Якось він запитав: «Можна я тебе мамою називатиму?». Якщо так йому легше на світі ведеться, то вже хай, – каже пані Надія.
…Війна ще не закінчилася, та горе, яке вона принесла українцям, уже безмірне. Постраждало багато дітей. У медичній картці шестирічного Микитки Чібіса є запис про осколкове поранення. Також він має статус «Дитина війни».
Раніше ми писали, як живе і вчиться малеча у прикордонні. Хоча багато родин з дітьми виїжджають із прикордонних громад, усе одно діти залишаються на небезпечних територіях.
Також нагадаємо, що у Великому Бурлуці знайшли тіла матері та доньки.
