Здобував освіту в неймовірних умовах: історія юнака з Ізюмського району

Ярослав Здоровець – випускник Ізюмського ліцею № 3. Останні півтора року хлопець приєднувався до онлайн-уроків із розбитого вщент рідного села Кам’янка. Інтернет «ловив» у закутку горища пошкодженої бабусиної хати. 

Більшість будинків знищені під фундамент

У Кам’янці другий рік поспіль триває розмінування. У селі немає світла. Енергетики наразі працюють над відновленням високовольтної лінії електропередач, яка веде до населеного пункту. Центром цивілізації в селі, де «під корінь» знищені магазини, клуб, школа, медпункт, кафе, будинки, залишається мобільна амбулаторія, оснащена Старлінком і генератором. Місцеві вважають її пунктом незламності. Сто вісім жителів села уже отримали сертифікати за знищене житло, розповів у прямому ефірі «Обріїв Ізюмщини» очільник Ізюмської громади Валерій Марченко.

У таких умовах у селі на постійній основі проживають близько сімдесяти людей. Серед них і родина Ярослава Здоровця – батьки, рідний дядько, бабуся.

– Зараз набагато легше, бо є автобусне сполучення з Ізюмом. З квітня цього року я зі старшим братом, який отримав інвалідність через бойове поранення, винаймаємо квартиру в Ізюмі. Наші батьки й бабуся залишаються у Кам’янці. Усі живуть у бабусиній хаті, яка хоча й зазнала пошкоджень, але встояла. Батьківська хата, на жаль, як і більшість будинків односельців, знищена під фундамент, – розповідає Ярослав.

Час від часу до села приїздять дачники, які вивільнили свої земельні ділянки від небезпечних предметів, засадили їх городиною, а тепер доглядають за нею.

– Щоразу, коли приїжджаю до села, помічаю зміни: новенькі дахи, вікна, паркани. Люди, які наважилися повернутись на свої зруйновані дворища, поступово повертаються до мирного життя. Мої батьки теж подали документи на отримання сертифіката на зруйноване житло, – ділиться хлопець останніми новинами з життя Кам’янки.

Ворог активізувався – кам’янці виїхали

Справжнє пекло для Ярослава і його рідних почалося 2 березня 2022 року. Того дня ворог скинув на тракторний двір авіабомбу. Вибух був такої сили, що здригнулося все село: хати «підскочили», ті, що розташовані поблизу, залишилися без дахів. У хаті Здоровців, яка знаходиться на віддалі від місця влучання, повикручувало віконні рами. На вулиці стояла мінусова температура. Газу вже не було. Усі Здоровці зібралися у бабусиній хаті.

– Приблизно з 8 березня почалися постійні мінометні обстріли, а за тиждень активізувалася російська авіація. У бабусиній хаті відразу посипалися шибки. Але ми ще вперто залишались у хаті, щоранку забиваючи віконні пройми дошками. Так тривало днів зо п’ять, та обстріли тільки посилювались – і ми вимушені були спуститися у підвал. Коли несподівано западала тиша, батьки пробирались на наше обійстя, щоб урятувати хоч якісь речі, – розповідає Ярослав.

Одного дня, коли вщухли обстріли, хлопець вибрався назовні. Те, що він побачив, приголомшило: розбиті хати, чорні зіниці вікон. Селом, збиті в одну купу, брели корови, свині, кози, поміж них сновигали собаки і коти.

– Людей не було, хоча до війни наша Кам’янка налічувала близько півтори тисячі жителів. Вони виїхали так швидко, що встигли тільки відв’язати своїх тварин. Над селом навис височенний стовп пилу, спричинений обстрілами. Закінчувався перший місяць війни. Двадцять третього березня окупанти взяли село в облогу, – згадує юнак.

Мішки на голови – і на допит

Двері до підвалу прочинилися - і в дверному отворі замаячили двоє російських військових. Усім чоловікам наказали вийти і роздягнутися.

– Вони прискіпливо видивлялися на нас патріотичні татуювання, злобно кидали в обличчя, що ми навідники. До мого рідного дядька присікалися через те, що знайшли серед його речей мисливську одежу, подібну до військового обмундирування хіба що кольором. Ми видались їм підозрілими, нам накинули мішки на голови, пов’язали за спиною руки і повели до гімназії. У школі вони швидко розгорнули свій штаб, – розповідає про життя під окупацією хлопець.

Ярослав завжди мав доросліший вигляд за свої роки. Таким задався від природи, а ще «накачав» тіло постійними спортивними тренуваннями. Тому коли до рук їхнього «старшого» потрапив паспорт Ярослава, той відразу припустив, що хлопець викрав документ.

– Навіть прикладом у щелепу двинув і почав погрожувати віддати на розправу своїм «людоїдам». «Людоїдами» він називав військові угруповання, які першими увійшли до Ізюма. Допиту в сільській школі для них виявилося замало, тому нас трьох, як мішки з картоплею, закинули до машини і повезли далі. Через мішковину я розгледів, що ми в Ізюмі. Там нас теж допитали і, не знайшовши на наші голови «компромату», відпустили, – говорить хлопець.

Чоловіки родини Здоровців опинилися поблизу собору Піщанської ікони Божої матері. Жінки, служниці храму, нагодували і забезпечили їм нічліг. На ранок вони пішки вирушили додому за 10 кілометрів крізь обстріли і численні блокпости. Дісталися без пригод.

– Мені важко дібрати слів, щоб описати нашу зустріч з мамою і бабусею. Це були сльози і особливі емоції. Нас не було вдома всього добу, а здалося – вічність. Про те, щоб подзвонити, не йшлося: перше, що зробили окупанти – відібрали мобільні, начебто на перевірку. Звісно, ніхто нам їх не повернув, та й зв’язку вже не було, – каже Ярослав.

Пережите змусило замислитися про виїзд. Але через постійні обстріли їхати було небезпечно, а на додаток через холод і сирість у підвалі захворіла бабуся.

– Її мучили надсадний кашель, страшенна слабкість. Ну куди в дорогу з літньою кволою людиною? Так і залишились, – говорить юнак.

Усю окупацію Здоровці думали, що вони одні в селі. Тільки після визволення дізналися, що на іншому кутку залишалися ще троє односельців.

Прочитав близько ста книжок

Родина Здоровців опинилася в абсолютному інформаційному вакуумі. Не могли навіть установити, котра година збігає.

– У годинниках вийшли з ладу батарейки, а де розживешся новими? Батько згадав про пісочний. За ним і орієнтувалися, а ще – за руськими гарматами. Перші залпи вони випускали щодоби близько третьої ночі. Дні тижня ми відмічали в настінному календарі хрестиком. Коли через обстріли або інші проблеми пропускали день-два, колегіально починали встановлювати, який же сьогодні день, – згадує Ярослав про тодішнє своє життя.

Юнак постійно шукав, чим зайнятися, щоб відволіктися від нестерпної реальності.

– У вісімдесятих-дев’яностих роках минулого століття моя бабуся передплачувала журнал «Здоров’я». Я надибав у неї на горищі понад п’ятдесят примірників – і всі їх перечитав. Після журналів приступив до художньої літератури. Свого часу мій батько зібрав велику бібліотеку. Він захоплювався пригодницькою літературою і фантастикою. Я з головою пірнув у читання, навіть перестав зважати на обстріли. За пів року прочитав близько ста книжок, – розповідає Ярослав.

Хлопець також не припиняв займатися спортом. До активного способу життя, загартування свого тіла його залучив батько. Разом вони і починали кожен новий день з тренування, а ще – зі щирої молитви Богу за те, що допомагає їм пройти непрості випробування.

– Коли 24 березня розбили нашу церкву, мої батьки попри небезпеку пішли на її руїни. Вони намагалися врятувати ікони, підсвічники, старовинні молитовники, інше церковне начиння. Настане той день, коли в Кам’янці збудують новий храм. Тоді це все і знадобиться, – розмірковує юнак.

Визволення села та мрії

З 5 на 6 вересня 2022 року окупанти помітно пожвавилися. Селом одна за одною проносилися їхні машини. Окупанти кидали все і тікали.

– За добу в селі їх уже не було. Різні здогадки не давали нам спокою, та звідки ж було дізнатися про те, що наші вже беруть гору і дають їм «прикурити»? Сьомого, може, восьмого вересня до села почала заїжджати техніка, зусібіч заходили військові з блакитними пов’язками. Наші! Дочекалися! – пригадує Ярослав.

Уже в листопаді він зареєструвався учнем Ізюмського ліцею № 3. Старший брат подарував мобільний. У закутку бабусиного горища хлопець «ловив» Інтернет. Щоб не мерзнути, кутався у теплі ковдри. Сигнал був слабким, його вистачало, аби отримати від учителів завдання і відправити їм виконане. Повноцінно підключитися до онлайн-уроків він не міг.

У вільний від занять час Ярослав разом з батьком підрядився лагодити сусідські дахи, паркани, прибирати від побитої цегли двори. За гроші, виручені за роботу, вони купили модем: інтернет-сигнал посилився, але тільки вночі. Хлопець став робити уроки вночі.

Та все це не стало перешкодою: Ярослав добре впорався із НМТ і мріє стати хірургом. Нічого дивного: з його міцним характером та бажанням бути корисним іншим він стане хорошим лікарем та зможе повернути здоров’я багатьом людям.

  Оперативні новини читайте в нашому Telegram.