До 81-річної  лікарки з Краснокутської громади утворюються черги з пацієнтів

До 81-річної Катерини Мандровської, сімейної лікарки з Краснокутської громади Харківської області, завжди черга – щодня щонайменше двадцять осіб. У медицині жінка більше п’ятдесяти років. Пацієнти кажуть, що поставлені лікаркою діагнози завжди згодом підтверджуються лабораторно. Тому просять її залишатись у професії якнайдовше. Для самої лікарки робота – це сенс життя.

У медицину привели проблеми зі здоров’ям

Свою медичну кар’єру пані Катерина розпочинала дільничним терапевтом. Це сьогодні налагоджена робота екстреної медичної допомоги, а півстоліття тому вона зі своєю лікарською валізкою не розлучалася ні вдень, ні вночі. Люди чекали на неї у сподіванні на полегшення болю – і вона їх ніколи не підводила. Сьогодні Катерина Мандровська не тільки практикуюча лікарка, а й завідувачка амбулаторії загальної практики – сімейної медицини села Дублянка Краснокутської громади Богодухівського району.

До речі, в медицину жінку привели особисті проблеми зі здоров’ям. Пані Катерина народилася на Краснокутщині у простій родині. Її батьки були рядовими колгоспниками. Вона була п’ятою наймолодшою дитиною і мала вроджену патологію – вивих тазостегнового суглоба.

– В одинадцять років мене поклали на лікування до Харківського інституту ортопедії і травматології. Чотири роки я стояла в черзі, аби туди потрапити. Лікування було серйозним – витяжка, оперативне втручання, гіпс по пояс – і затягнулося на цілий рік. Десять місяців постільного режиму, два місяці реабілітації, жодного відвідування домівки. Лікарів, які боролися з моїм недугом, я сприймала як небожителів, урівнювала їх з богами. Відтоді в мені й зародилося нездоланне прагнення стати медиком, – розповідає лікарка.

Катерина, хоча й не була відмінницею, проте добре навчалась у школі. Особливо їй давалися природничі й точні науки, необхідні для вступу до медичного. І перша, і друга спроба підкорити Харківський медичний інститут видалися провальними. Але дівчина не відступала. На третій рік її наполегливість увінчалась успіхом.

– Пам’ятаю, як мама відмовляла мене від задуманого, ставлячи за приклад дочку голови колгоспу, яка, на її думку, вочевидь мала більше шансів вступити до медичного, та зась. Я гаряче заступалась за себе: «Дочка голови не поступила, а я зможу. Ось побачите!» – згадує пані Катерина.

Студентка з Краснокутщини відразу ввійшла до числа кращих на курсі. Вона отримувала підвищену стипендію, але на життя їй усе одно не вистачало. Тоді вона стала брати нічні чергування як медсестра в одній з обласних лікарень. На зароблені гроші одягалась, ще й примудрялася відкласти якусь копійку. Розраховувати на батьків не могла, бо вони самі мали більш ніж скромні заробітки.

– Та я на батьків ніскілечки не була в образі. Вони дали мені головне – твердий характер, завдяки якому я підкорила омріяний виш, – розповідає лікарка Мандровська.

Виш Катерина закінчила з «червоним» дипломом і була направлена на роботу до залізничної лікарні в Слов’янську Донецької області. Вона відпрацювала всього два роки з трьох обов’язкових, як заслабли батьки і почали настирливо кликати її додому. Для того, аби домогтися вільного працевлаштування, молода лікарка наважилась звернутися до міністерства охорони здоров’я союзу. Її прохання задовольнили. Так Катерина знову опинилася вдома, де відразу ж працевлаштувалась і отримала квартиру як молодий спеціаліст.

– Восени вже буде 54 роки, як я працюю на одному місці. Через мої руки проходить третє покоління краснокутців. Медалей та орденів за свою роботу не маю, проте маю Грамоту Верховної Ради України. Та не в нагородах справа, а в тому, що я так залюблена у свою роботу, що навіть коли пишу заяву на відпустку, то завжди кадровикові говорю: «Напишу на весь термін, та вийду, мабуть, раніше», – каже Катерина Мандровська.

Як кожний справжній лікар, пані Катерина у своїй роботі на перше місце виносить золоте правило: не нашкодь.

– До мене якось звернувся пацієнт зі скаргами на сильний біль у попереково-крижовому відділі хребта. Почала «розкручувати» його хворобу і з’ясувалося, що біль – то вже метастази, які пішли у внутрішні органи. До речі, таких епізодів у моїй практиці було чимало. Правильний діагноз – половина, якщо не дві третіх успішного лікування, – зазначає лікарка.

Сьогодні у Краснокутській громаді 12 сімейних лікарів. Вони закривають потребу в наданні первинної медичної допомоги. Проблема полягає в тому, що переважна більшість – медики пенсійного віку.

– У нашій громаді молодих спеціалістів заохочують і матеріально, і житлом, проте вони не хочуть залишатися в сільській місцевості. Як на мене, випускники медичних вишів тягнуться до міських переваг, до створення приватної медичної практики у великому місті. Пояснити таке налаштування молоді можна, от тільки до кого звертатимуться люди у невеличких містах і селах, коли пенсіонери відійдуть від медичної практики, невідомо, – переймається Катерина Мандровська.

Врятувала відразу двох

Сергій Моцик – сусід пані Катерини. Їхні квартири розташовані на одному сходовому майданчику заводської, як говорить пан Сергій, двоповерхівки.

На початку сімдесятих будинок переважно заселили молоді спеціалісти, які працювали на Дублянському спиртзаводі Краснокутщини. Серед них були і батьки пана Сергія, а також молода терапевтка Катерина Мандровська. Сусіди відразу подружилися.

– Пані Катерина – справжня лікарка. Для неї не існує ні дня, ні ночі, коли йдеться про допомогу людині. Вона завжди відповідає на дзвінки, терпляче вислуховує скарги і ніколи не посилається на зайнятість, коли її чекає пацієнт, – розповідає пан Сергій.

Чоловік згадує епізод із власного життя. Трапилось це на початку дев’яностих. Тяжка невиліковна хвороба прикувала його батька до ліжка. Він із мамою розділив догляд за рідною людиною. Бувало, що цілодобово не відходили від ліжка. Змучилися душевно, виснажилися фізично. Якоїсь миті мама знепритомніла і сповзла на підлогу. Сергій кинувся до сусідської квартири і щосили почав молотити кулаками по дверях. Уже за мить лікарка Мандровська зробила укол, поставила крапельницю мамі Сергія. Жінка швидко опритомніла.

Усі разом кинулися до лежачого. Він уже не дихав. Усвідомлення, що батько помер, вирвало двадцятирічного юнака з реальності. Коли він розплющив очі, то побачив над собою два стривожених жіночих обличчя – мами і пані Катерини.

З віком чоловік нажив високий тиск. Лікарка Мандровська прочитала його кардіограму і на її підставі призначила йому лікування з рекомендацією обстежитися у вузькопрофільних спеціалістів в обласному центрі.

– Харківські лікарі мені призначили ті ж препарати, що і пані Катерина тільки на підставі кардіограми. Рівень довіри до неї, як до спеціаліста, дуже високий. І це не тільки моя думка. Ви будь-кого у нас запитайте про Катерину Мандровську, не інакше як про місцеву легенду від медицини про неї ніхто і говорити не стане. Нещодавно забігав до аптеки, так дівчата-провізори, знаючи, що я її сусід, переказували їй вітання, – каже пан Сергій.

Завідувачка на своєму місці

Директорка Центру первинної медико-санітарної допомоги Краснокутської селищної ради Валентина Лісняк говорить, що в неї душа за Дублянську амбулаторію спокійна, бо Катерина Мандровська – не тільки лікарка від Бога, а ще й відповідальна завідувачка.

– Директорую я всього шість років, а пані Катерину знаю майже тридцять, відтоді, як тільки починала працювати в медицині. Що мені найбільше імпонує в цій жінці? Уся медична документація в ідеальному порядку, кожен папірець на своєму місці. Незважаючи на вік, у неї феноменальна пам’ять. Вона пам’ятає усіх своїх пацієнтів, а сьогодні це близько двох тисяч осіб. Саме стільки людей власне з Дублянки, а також ще з п’яти населених пунктів підписали з нею декларацію на обслуговування. Їх було б і більше, але частина сіл –невеличкі хутірці, де жителів і до десяти не набереться, – розповідає Валентина Лісняк.

Бути завідувачкою амбулаторії – означає брати на себе клопіт і за господарську частину.

– Коли треба щось підмурувати, підмазати, підлатати, лікарка Мандровська не стане мене кликати без крайньої нужди. Вона сама знайде і матеріали, і робочих. Ось нещодавно дах амбулаторії дав в одному місці протічку, так вона тільки й сказала: «Ви мені тільки шифер дайте, а все решта, то вже мій клопіт», – з повагою відгукується про свою старшу колегу пані Валентина.

Через війну на Краснокутщині опинилася велика кількість переселенців. Збільшилося навантаження і на лікарку Мандровську, на яке вона реагує так:

– Немає для мене більшого тягаря, як залишитися поза медициною. Я не безсрібниця. Так склалося життя, що заробляю на нього сама. Але ніколи гроші не були для мене первинними. Може, прозвучить пафосно, але без роботи я не можу.

Пані Катерина має сина, трьох онучок. Середня в цьому році закінчила школу і мріє бути лікарем, як бабуся.

  Оперативні новини читайте в нашому Telegram