У Козіївці Краснокутської громади живуть три родини ВПО – з Уд Золочівської ТГ та Козачої Лопані на Дергачівщині. Їхні домівки та все, що було нажито роками, знищили окупанти. Про життя вимушених переселенців читайте у матеріалі.

24 лютого 2022 року Козача Лопань Дергачівської громади була окупована росіянами.

– Я була вже на восьмому місяці вагітності, от-от мала народжувати Кирюшу. В окупації провела з десяток днів, а потім наші місцеві медсестри змогли викликати «швидку» і мене зі старшим сином, дев’ятирічним Ярославом, вивезли в Дергачівську лікарню. Ніколи б не подумала, що буду змушена тікати зі своєї домівки з дитиною на руках та під серцем, – розповідає Вікторія Перун.

Згодом лікарня в Дергачах потрапила під обстріл, та й перебувати у прикордонній громаді було вкрай небезпечно. Тоді вагітну Вікторію перевезли у Харків, де вони із сином 15 днів жили у підвалі пологового будинку.

– Усі ці дні ми не бачили ні світла, нічого. Там, у підвалі, і народився Кирюша, – каже жінка.

Тим часом в окупації в Козачій Лопані залишалися її чоловік та 70-річна мати, яка пробула вдома до самого звільнення селища. А в чоловіка росіяни відібрали документи. Ризикуючи життям, він пішки пройшов через зону бойових дій, щоб бути зі своєю родиною.

– Ішов через Золочів на Дергачі. Уже там йому допоміг наш очільник громади Вячеслав Задоренко. Приїхали волонтери і вже разом нас перевезли до Полтави, також у лікарню, – говорить Вікторія.

Ще місяць родина жила в Полтаві, а 25 травня переїхала до Козіївки Краснокутської громади. Тут «мандрівки» завершилися.

У Козіївці родина одразу звернулася до сільської ради, аби їм допомогли знайти хоча б якесь житло.

– Це домоволодіння було занедбане, покинуте. Ми зібрали команду людей, приїхали, вичистили, прибрали та домовилися, щоб родині дали на проживання цю домівку. От вони тут два роки прожили, а тепер знайшлися власники житла, які вирішили оформити документи та вигнати родину. Нічого, ми знайдемо будинок, усе буде нормально. Це ж такі гарні люди, обоє працюють та ще й діток нам народять, – зазначає староста Козіївського старостинського округу Лариса Заєць.

У Козачій Лопані від будинку сім’ї Перунів залишилося три стіни. Тож у Козіївці вони збираються повністю облаштуватися. До речі, уже в селі родина поповнилася ще однією дитиною. Лариса Заєць каже, що тепер малеча носить горду назву «козіяр».

– А куди нам їхати? Треба жити заради дітей. Збираємося подати заяву на компенсацію за знищене житло. Нас забезпечили речами для дітей. Чоловікові вже нікуди свої речі покласти, стільки всього знайшлося для дітей. Також нам допомагають різні благодійні фонди. Утім навіть з їх допомогою не вистачає дитячого харчування та памперсів, – сміється Вікторія.

Вона із чоловіком працюють кожного дня. У цей час за діть­ми доглядає бабуся, яка живе навпроти будинку родини.

Є в Козіївці ще дві родини переселенців, уже з Уд Золочівської громади. Сім’ї Єрмакових та Звєрєвих – родичі, тож з-під обстрілів вибиралися разом. А в Удах вони жили у підвалах.

– Дуже страшно було. Кожна година здавалася останньою в житті. Виїздили звідти також під обстрілами. Покинули абсолютно все, що у нас було – дім, двох корів, двох телят, поросят, гусей та курей. Собаки у нас були, коти – всіх випустили, схопили декілька вцілілих документів та виїхали звідти. Спочатку ми були у Шарівці. Уже потім нам сказали, що в Козіївку можна переїхати, – каже Олена Звєрєва.

Рідна сестра Олени, Валентина, в Удах потрапила під касетний обстріл. Трапилося це, коли жінка йшла за гуманітарною допомогою. Тоді її врятувало лише те, що сусід побачив поранену Валентину, яка лежала на дорозі.

– Вона втратила багато крові, її відвезли у лікарню, прооперували. Декілька місяців перебувала під наглядом лікарів. Документів ніяких не було у Валентини, усе залишилося в Удах, – розповідає Олена.

Староста Лариса Заєць каже, що документи довелося відновлювати, аби поставити жінку на облік як ВПО. Наразі вона отримує допомогу, але цього замало.

– Якби можна було оформити інвалідність, але для цього багато часу треба. У Валентини є тільки виписка з лікарні після уламкового поранення, – говорить Лариса Заєць.

На запитання «Що з вашим будинком?» Олена Звєрєва відповідає: «росіяни його розбили». Вона ще не подала заяву на компенсацію за знищене житло, адже має тільки кнопковий телефон. У ході розмови очільниця Краснокутської громади Ірина Карабут та староста Лариса Заєць домовляються з Оленою, що вона прийде до сільської ради, де їй допоможуть з реєстрацією.

– Це дуже важливо! Обов’язково треба отримати компенсацію. Ви зможете купити будинок побільше і жити спокійно, – зазначає Ірина Карабут.

Наразі в трикімнатному будинку в Козіївці живуть 11 людей. 

– Вони вже два роки кожного дня на роботі. Оформлені як внутрішньо переміщені особи і на громадських роботах працюють. Це хоча б якісь кошти. Уже всі односельці їх знають, вони нам як рідні, – зауважує Лариса Заєць.

На початку повномасштабної війни в Козіївському старостаті кількість людей збільшилася з 2,8 до 4,5 тисячі. Реєстрацією ВПО займалися адміністратори віддалених робочих місць ЦНАПу. Працювали без вихідних та ночами через перебої в роботі реєстру.

До облаштування житла переселенців долучалися працівники шкіл, дитячого садка та старостату. Також до прибирання покинутих домоволодінь приєднувалися люди, які виконували громадські роботи. 

– Дуже багато дітей пішли в Козіївську школу та дитячий садок. Зрозуміло, що це онлайн-заняття, утім у нас збільшилося населення від молодого до пенсійного віку. Наразі залишилося 860 ВПО, наш терцентр надає їм робочі місця. Уже працюють 15 внутрішньо переміщених осіб. Хоча зарплата невелика, але вони мають соціальний пакет та офіційно працевлаштовані, – зазначає староста. 

Також діти ВПО залучені до різних культурних заходів та гуртків. На території Козіївського старостату 150 дітей займаються в танцювальному колективі. 

Крім того, у громаді про­довжують допомагати ВПО продуктами, одягом тощо.

– Наші місцеві надають будинки переселенцям. Їм залишається лише платити за комунальні послуги. У більшості ВПО немає житла, його не можна відновити. Тож вони залишаються у нас, – каже Лариса Заєць.

Наразі у Краснокутській громаді планують створити громадську організацію, яка проводитиме інвентаризацію покинутого житла. Його можна надавати внутрішньо переміщеним особам.

– Якщо спадкоємець протягом року не звернувся за спадщиною, селищна рада має право оголосити це майно безхазяйним. Потім ми можемо взяти житло на баланс громади й надати переселенцям. Ми вже по селах проводимо цю роботу. Але було б доцільним, на мою думку, скоротити цей термін, – говорить очільниця Краснокутської громади Ірина Карабут.

Узагалі у ТГ планують запустити цілий проєкт, який допоможе вирішити питання з житлом для ВПО.