У Балаклії знайшли другий дім: історія переселенців з Куп’янська

Будинок Світлани та Володимира Мельників із Куп’янська був під обстрілами з перших днів великої війни. Подружжя з-під вогню вивозили волонтери. Через розбиту переправу літню маму Світлани несли на руках. Наразі Мельники проживають у Балаклії, проте Володимир продовжує їздити на роботу в Куп’янськ і допомагає відновлювати газову інфраструктуру міста.

Влаштували інформаційний вакуум

Подружжя Мельників до останнього не вірило, що буде війна. Не вкладалося в голову, що у двадцять першому столітті безжалісно зноситимуться цілі міста, гинутимуть безневинні люди.

– Уже 26 лютого 2022 року прикордонна Куп’янщина була окупована. Вороги розповзлися нашою територією, мов таргани. Повсюди розвішали свої прапори і влаштували нам інформаційний вакуум, – розповідає Світлана.

Життя відразу кардинально змінилося. На роботу вже не викликали, оскільки Куп’янське газове господарство, де Світлана з Володимиром пропрацювали майже по тридцять років, через війну припинило свою діяльність. Діти та онуки Мельників виїхали з окупації за кордон. Їм самим зважитися на переїзд було непросто, бо тримала сліпа і неходяча мама Світлани. Літня жінка категорично відмовлялася залишати свою домівку.

– Вирішили зачекати в надії, що наші хлопці зберуться із силами і поженуть окупантів геть. Про те, що насправді відбувається в Україні і світі, ми могли довідатись тільки тоді, коли пробиралися до міста Сватове Луганської області, що неподалік від нас. Там з’являвся мобільний зв’язок – і ми дзвонили родичам на Хмельниччину. Вони переповідали те, що знали самі. Інформаційний вакуум, який влаштували нам окупанти, тиснув на психіку. Ні тобі телевізора, ні радіо, ні газет, ні зв’язку. Хіба що російські канали з незмінним: «Мы побеждаем», – згадує пані Світлана.

Так тривало пів року.

Вивезли волонтери

На початку вересня 2022 року почалося визволення Куп’янщини. Три тижні Мельники майже безвилазно провели у підвалі. Назовні вибиралися тільки у випадку крайньої необхідності.

– Обстріли були такої щільності, що ми не розуміли, як виживати. Ситуацію ускладнила хвороба чоловіка. Осінь тоді видалася холодною і дощовою. До Володі причепилася складна інфекція: на обличчі з’явилися нагноєння, які дуже дошкуляли. Шрами йому тепер, напевно, доведеться носити довіку, – говорить Світлана.

Надія, що терпіти залишилося недовго, з новою силою зворухнулася у подружжя під час стрімкого наступу ЗСУ. Вони понад усе хотіли залишитись у своєму домі.

– Ми навіть не встигли натішитися ремонтом, який завершили за декілька днів до війни. Все в хаті радувало око. Я вже не кажу про затишний двір, сад, город. А який я виноград вирощував?! Тепер тільки залишається згадувати, – підключається до розмови Володимир.

Тож, коли вже втомилися рахувати вильоти і прильоти, вони почали думати, як вибиратися з Куп’янська. Вже знали, що ворог, відступаючи, підірвав мости. Допомога прийшла несподівано. На Володимира і Світлану наштовхнулись військові і волонтери.

– Військові допомогли чоловікові перетягнути автівку через Оскіл. Волонтери через тимчасову переправу несли на руках мою маму, а я поспішала услід за ними з торбами, до яких закинула документи, гроші і дещо з носильних речей. Обстріли не вщухали ні на секунду. Ми з мамою їхали мікроавтобусом, а чоловік – за кермом нашої машини. У Шевченковому ми об’єдналися, – розповідає Світлана.

На ту хвилину вони їхали в нікуди. Думка про Балаклію виникла спонтанно. Мельники зателефонували друзям, які мали в цьому місті хороших знайомих Пономаренків-Друкальських. Уже за кілька хвилин Володимир і Світлана заручилися словесною згодою абсолютно незнайомих балаклійців прийняти їх у себе.

– Нам дуже пощастило: зустріли як рідних і надали хороший будинок для проживання у центрі міста тільки за комунальні послуги. Майже за два роки ми дуже зріднилися з пані Тетяною Друкальською і її сім’єю. Ділимо і радощі, і біди. Прикметно, що з Тетяною я народилася в один день. Можливо, через це ми дуже добре розуміємо одна одну, – говорить пані Світлана.

«Тікайте! Буде повторний приліт!»

Світлана Мельник не працює, бо доглядає за літньою хворою мамою. Наразі Володимир залишається єдиним годувальником родини. Щотижня в режимі доба/три він у складі аварійно-відновлювальної бригади Куп’янського міськгазу працює слюсарем.

– Ми лагодимо газопровід після ворожих влучань. Усяке траплялося, але поки що Бог милував. Якось приїхали на приліт у приватному секторі. Пожежники вже гасили полум’я, аж враз почали згортати «рукава» і на ходу стрибати в машину. Нам тільки й крикнули: «Тікайте! По рації передали, що зараз буде повторний приліт». Ми так чкурнули з того місця, що тільки курява з-під коліс. Вибухи, які прозвучали услід, нас уже не дістали, – згадує Володимир.

Останнім часом почастішали випадки обстрілів дронами цивільного транспорту і жителів громади. Днями після тривалого лікування в Харкові до роботи повернувся бухгалтер установи, в якій працює Володимир.

– Чоловік ішов на роботу. Коли опинився на переправі через Оскіл, його атакував ворожий дрон. З множинними осколковими ураженнями він потрапив до лікарні. Зараз знову працює, живе в Куп’янську. Родину вивіз на безпечну територію, а сам залишається, бо тримає робота, – розповідає Володимир.

Народилися в сорочці і знайомі пана Володимира, машина яких потрапила під обстріл. Чоловік і дружина отримали серйозні травми. Два місяці провели в лікарні, але повернулися додому, вийшли на роботу.

– Таких людей небагато, але вони є. Поки мають дах і стіни, намагаються триматися за них. Я неодноразово був свідком того, як людей евакуювали до Харкова, а на ранок наступного дня рейсовим автобусом вони поверталися додому. Не в кожного є гроші, щоб винайняти житло, і не кожний може жити в гуртожитку, – каже Володимир.

По лівий бік Осколу, де жили Світлана і Володимир, обстріли майже не припиняються. Будинок дітей знищений повністю, їхній має суттєві пошкодження.

– Куп’янськ залишився без адмінбудівлі, шкіл, дитсадків, автотранспортного технікуму, лікарень. Медучилище поки що стоїть. Дуже постраждав житловий фонд, але громада живе: курсують маршрутки, є сполучення з Харковом, працюють магазини, є газ, світло, вода, Інтернет. У громаді навіть залишаються лікарі, зокрема сімейна лікарка Олександра Лінзякова, яка нікому не відмовляє в допомозі, – розповідає Володимир Мельник.

Він щиро захоплюється і професійною віддачею куп’янських комунальників.

– Попри постійні обстріли, комунальники косять бур’яни, розбирають завали, метуть вулиці. За останній рік від міжнародних партнерів їм надійшло багато нової сучасної техніки на заміну розбитій – і вона вся в ділі. Місто сильно пошкоджене обстрілами, але чисте, – зазначає куп’янчанин.

До своїх – через «сіру» зону

До Балаклії перебралася і куп’янчанка Тетяна Крупєєва, двоюрідна сестра Світлани Мельник. З житлом знову допомогли Пономаренки-Друкальські.

Війна застала жінку в родичів у бєлгороді. Вона не змогла там залишитись, оскільки дуже хотіла додому в Україну.

– Ми із сестрою, яка проживає в бєлгороді, двійнята. Наша молодість припала на роки, коли ще був союз. Сестра отримала розподіл у бєлгород, я – на Волинь. За сімейними обставинами невдовзі повернулася на рідну Куп’янщину, а сестра залишилась у росії, – розповідає пані Тетяна.

Незадовго до війни серйозно занедужав чоловік сестри Тетяни. Вона поїхала допомогти рідній людині.

– Родичі вмовляли мене залишитися, тим паче, що транспортного сполучення між росією та Україною вже не було. Але я знайшла перевізника, який за великі гроші, як на мій гаманець, довіз до пункту перевірки у бєлгороді. Я успішно її пройшла, а тоді мені кажуть: «А тепер ідіть пішки два кілометри «сірою» зоною до своїх». Нав’ючена торбами, здолала два кілометри шляху, всипаного щебнем. Думала, що й не дійду, бо дуже дошкуляло хворе коліно, – згадує пані Тетяна.

У пункті фільтрації жінку ретельно перевіряли з опівдня до шостої вечора. Усе завершилося благополучно, і вже наступного дня вона була в Балаклії.

– Тут я без діла не сиджу. Разом з іншими волонтерками плету для наших хлопців сітки, «кікімори». Не залишаюсь осторонь, коли оголошується грошовий збір на потреби військових. Кошти зі своєї скромної пенсії неодмінно виділяю для них, а ще – молюся, щоб повернулися додому живими і неушкодженими, – розповідає жінка.

Двоповерхівка, в якій вона має квартиру, поки що стоїть. Тетяна вже двічі побувала вдома. А зараз у неї єдина мрія – колись повернутися додому назовсім.