Житель окупованих Липець проїхав кілька країн, аби зустрітися з рідними

(Імена та деякі подробиці місцеперебування змінені з міркувань безпеки. З цих самих причин у тексті відсутні фотографії героїв)

Дружина Віктора з донькою та онуком на початку війни перебувала у Харкові на лікуванні. Тож чоловік залишився в Липцях сам. Сім’я Віктора змогла покинути Харків 1 березня на евакуаційному потязі. Після цього вони завжди були на зв’язку з чоловіком та думали, як його можна витягти з окупації.

– Коли почалася війна, мама проходила хіміотерапію у Харкові. Можна сказати, що завдяки цьому вона не опинилась на окупованій території. Батько також проходив лікування, буквально 23 лютого він був виписаний з Липецької лікарні. Там дуже хороша лікарня… Була… Її розграбували та розкомплектували окупанти. У нього високий тиск та інші проблеми зі здоров’ям. Ми дуже хвилювалися за нього, просили, аби він телефонував за першої нагоди, – розповідає донька Віктора Ксенія.

Такий вигляд мала Липецька лікарня до початку війни.

Війна для чоловіка почалася навіть не з вибухів, а з телефонного дзвінка дружини. 

 – Була п’ята година ранку. Зателефонувала дружина і сказала, що треба збирати речі, ховатися, тікати. А я нічого не чув, ніяких вибухів – наш будинок був збудований ще моїм дідом, після Другої світової війни. Тут стіни мають таку звукоізоляцію, що взагалі нічого не чутно. Коли я вийшов на вулицю, була ще темрява, світла в селі вже не було. І от я виходжу, чую вибухи, танки гатять, усюди гуркіт стоїть. На вулиці були сусіди, обговорювали, що сталося. Тоді ніхто не мав ніякої уяви, всі були у здогадках, не знали, що робити, куди йти. Радіо не працювало, електрики не було. Всі почали розходитися по домівках, нести харчі до підвалів, ми не очікували, що таке може бути, – згадує Віктор.

У багатьох жителів Липець були якісь запаси їжі, але не було води. Сусіди між собою ділилися потрібними продуктами.

Три доби поспіль селом їхали ворожі колони техніки, стояв гусеничний лязкіт. На Харків окупанти їхали з трьох напрямків, усі сходилися в Липцях.

– На третій день війни вирішив вийти в центр села, подивитися, що робиться в рідних Липцях. Усі магазини були розбиті, навколо валялося скло. Ходили занепокоєні люди. Ми всі не знали, що робити, постояли та пішли по домівках, – розповідає Віктор.

Знайомтеся – «новий голова»

2 березня в Липцях прой­шли «збори» під головуванням окупантів. Про них місцеві дізнавалися по «сарафанному радіо». До людей звернувся російський офіцер.

– Він агітував нас, аби ми підтримали їхню владу. Казав, що тут незабаром буде росія. На площі було десь сім десятків людей. Як зараз пам’ятаю, була 17-та година дня. Офіцер представив нам «нового голову» сільради Вадима Кудікова. Всі його знали, це була людина, яка давно хотіла замінити нашого голову. Олексій Слабченко (Липецький сільський голова) – авторитетна людина, відродив багато сіл, допомагав людям. А Вадим мріяв стати на його місце. На зборах він нам обіцяв, що в найближчі три доби в селі буде світло та вода, будемо нормально жити. Але ми розуміли, що це тільки слова, вони нічого робити не будуть, – каже чоловік.

Наступного дня в Липці привезли гуманітарну допомогу. Її могли доставити тільки з росії. Видавали на одну домівку відро картоплі, незалежно скільки людей там живе. Десь жило восьмеро людей, десь одна людина – але давали тільки одне відро на один будинок. Ще давали трохи гречки, пшона та два кілограми борошна. Про те, що у Липцях будуть видавати «гуманітарку», люди також дізнавалися одне від одного.

– Нам казали, коли привезуть продукти. Або люди в центр ходили й бачили, що їдуть КамАЗи – значить, незабаром будуть видавати. Вони облаштувалися в шкільній спортивній залі, там розвантажу­вали. Люди також допомагали розвантажувати «гуманітарку», – розповідає Віктор.

«В’яжіть білі стрічки на руки»

Окупанти одразу почали встановлювати свої порядки у Липцях. Сказали, щоб не бачили в селі людей напідпитку. Патрулювали вулиці, аби у комендантську годину всі сиділи вдома.

– Вони сказали: «Щоб ми не ходили по домівках та не виламували двері – вішайте на свої будинки білі стрічки. Якщо виходите на вулицю, також в’яжіть на руки білі або червоні стрічки», – згадує Віктор.

Місцеві спостерігали постійні ротації ворога, кожного тижня до села прибували нові солдати. Щотижня окупанти ходили по всіх домівках з перевірками.

 – Десь два-три вантажні автомобілі заїжджали на вулицю, з них близько 15 солдатів виходили і з початку вулиці заходили по всіх хатах. Якщо в будинку нікого нема або ніхто не відзивається – ламають двері. Перевіряли сараї, погреби, гаражі, усі кімнати, – розповідає чоловік.

На вулиці Віктора під час окупації жило 22 сім’ї, це близько 40 людей. Багато хто виїхав в інші села, де було спокійніше. Вони залишали домівки та своїх тварин в надії, що хтось за ними пригляне. За цю роботу взявся Віктор, у нього були ключі від багатьох покинутих будинків.

– Коли починалися чергові перевірки, я виходив на вулицю та показував рашистам ключі. Вони питають: «Що це?». Пояс­нюю їм, що в цих хатах люди виїхали, там усе зачинено, а я слідкую за їхніми тваринами. І вони тоді не виламували двері, – ділиться чоловік.

Але наприкінці квітня приїхали інші солдати, їм уже було все одно на те, що казав чоловік. Вони вибивали двері у всіх домівках, заходили та перевіряли їх. Утім, нічого не крали.

– Десь з травня приїхали ще одні військові, буряти, мабуть… Ось вони вже робили, що хотіли… Почали забирати покинуті автівки, з домівок виносили все, що подобалось, – згадує Віктор.

Топили сніг, аби приготувати чай

З 24 лютого в Липцях не було ані світла, ані води. Колодязів у селі залишилось небагато – більшість була пошкоджена обстрілами. До найближчого колодязя Віктору треба було добиратися десь пів кіломет­ра. Зробити це було не завжди можливо – йшли обстріли. Тож місцеві топили сніг, аби приготувати їжу та зварити чай. Наприкінці квітня перебило і газопровід, люди почали готувати їжу на вулиці. Збирали дрова, виносили буржуйки, робили пічки.

– Їжі нам вистачало. З тієї картоплі, яку нам давали росіяни, я навіть трошки запаси зробив, аби її потім посадити на городі. Надіявся на те, що незабаром ця війна закінчиться, ми переможемо і треба буде щось їсти. А зараз, коли вдається зв’язатися із сусідами, вони кажуть: «Коли ти був тут, «гуманітарка» була кращою. Запаси закінчуються, їсти нічого», – говорить Віктор.

Окрім неприємного «сусідства», у Липцях ішли постійні обстріли. Чоловік жив недалеко від кінця села.

– Рашисти ставили та маскували в людських домівках свої міномети, гранатомети, танки та інше озброєння і постійно гатили. Там стріляли з усього, не зрозуміло вже було, з чого обстріл здійснювався. Кожну хвилину гепали. Вночі лягаєш спати й Господу молишся, хоч би не прилетіло в хату… Але прильотів було дуже багато, я вийшов на город, там десь з десяток прильотів, усюди воронки. У дворі чотири прильоти: перші два побили дві автівки, наступні повибивали сім вікон, – розповідає про наслідки обстрілів Віктор.

Сусіди витягли з ноги уламок

Десь 7-8 травня Віктор отримав осколкове поранення ноги. У цей день до нього прий­шли сусіди, вони разом приготували їжу і вирішили попити чаю у бесідці.

– Прийшли чайку попити – і почався обстріл. Касетні снаряди… Спочатку чуєш вистріл, потім свист. І ось ми почули свист, я кинувся одразу в бесідку, накрив собою сусідів. Але не встиг прибрати ногу… Дякувати Богу, там поруч росте яблуня – вона взяла на себе більшість уламків, – зауважує чоловік.

Уламок потрапив у ногу Віктора, витягти його допомогли сусіди, лікарів у Липцях не було. Втім чоловік розповідає про своє поранення спокійно, ніби це звичайна справа – витягувати уламки без допомоги медиків.

 – Ліків нема, медиків нема, а до кого можна піти? Тільки до сусідів, вони розрізали ногу, витягли уламок. Обробили самогоном, десь через 10 днів почала рана загоюватися, – згадує чоловік.

Місцеві неодноразово гасили пожежі, що виникали після обстрілів. Одного дня метрів за 700 від будинку Віктора спалахнуло три хати, загасити вдалося лише одну з них.

– Коли закінчилася чергова стрілянина, я вийшов на вулицю і почув, як шифер стріляє. Пішов на сусідський город – бачу горять хати. Побіг туди, прий­шли два сусіди, почали думати, що робити… А що робити: на вулиці спека 25–30 градусів, колодязь десь метрів за 300 від нас – значить, зможемо хоч одну хату спробувати загасити. Іншого сусіда попросив поїхати на велосипеді до пожежної частини, – розповідає про свої будні в окупації Віктор.

Сусід повернувся без вогнеборців. Біля пожежної частини він зустрів окупантів, розповів їм про ситуацію. Вони сказали: «Ось, будь ласка, стоїть машина, вона повністю заправлена: і бензин, і вода є – бери і їдь». Водіїв у Липцях не було.

– Ну а ми тоді відрами носили воду з колодязя, одну хату загасили. Якби була пожежна машина – загасили б й інші дві, – шкодує Віктор.

Батько живий

На початку березня в Липцях почав погано «ловити» мобільний зв’язок. Телефонувати рідним було важко. Ситуа­цію ускладнювала відсутність світла.

– У мене було правило: кожного дня о восьмій годині ранку та вечора я телефонував донькам та доповідав, що живий. Вони дуже хвилювалися, їм була потрібна ця інформація. Доводилося виходити якомога далі в городи, ховатися за деревами та дзвонити. Окупанти за це дуже «ганяли», якщо бачили, що говорять телефоном, – розповідає Віктор.

Те місце, де люди збиралися та телефонували рідним, окупанти почали обстрілювати. Свій та сусідські телефони він заряджав від машини, тоді вона ще була на ходу та не була побита снарядами. Збирав бензин, втім згодом пальне закінчилося.

 – До нас привозили бензин, але мешканці продавали за 100–200 гривень за літр. Я зрозумів, що як пальне можна використовувати газ, тоді ще газопровід не перебило снарядами. Так і заряджалися, – сміється чоловік.

Розкрадали магазини та аптеки

За час окупації Віктор усвідомив, як війна розкрила сутність людей, що його оточують.

– Біда і горе згуртували всіх сусідів. Ми жили як одна сім’я, навчилися виживати разом. Але… Є й такі, що показали себе з найгіршого боку. Раніше я ніколи не міг подумати на тих людей, що вони можуть таке робити… Ми їм вірили, сподівалися на них, вони обіймали керівні посади, це були й люди з сільської ради. Вони керували розподілом «гуманітарки», потім почали для себе багато брати продуктів, а іншим людям не вистачало їжі… Інші виїхали одразу, покинули нас. Деякі місцеві виносили все з розбитих магазинів та аптек… Мішками несли вкрадені продукти та ліки, але вони їм не потрібні були! Хворі люди не знали, що робити, й купували ці препарати в три, п’ять та десять разів дорожче, ніж вони справді коштують. Я не знаю, що спіткає цих людей за такі вчинки, – із сумом зазначає Віктор. 

Треба їхати

Одного разу під час видачі гуманітарної допомоги чоловік зустрів свого знайомого. Він був хворий, прямо на вулиці втратив свідомість. Віктор дотягнув його до своєї домівки.

– У нього хворе серце і шлунок, я запропонував йому пожити в мене. Так і вирішили. Мені телефонували на той час доньки, казали кидати все та евакуюватися… І він тоді мені сказав: «У мене нікого немає, і їхати мені ні до кого. А тебе родина чекає, турбується – тобі треба спробувати втекти звідси». Тоді я і прийняв рішення їхати до дружини, доньки та онука, – розповідає чоловік.

У Липцях, за словами Віктора, немає жодного будинку, що не постраждав би від обстрілів. Касетні снаряди побили всі вулиці, огорожі, дахи.

Найтяжче було виїхати в росію з окупації. Перша складність – доїхати до кордону під постійними обстрілами. Від Липців до Стрілечої, де людей забирав евакуаційний автобус, 15-17 кілометрів.

– На машині їхали молоді люди з дитинкою, у них було вільне місце, і вони запропонували їхати з ними. У Стрілечій чекав військовий евакуаційний автобус, раніше він їздив і до Липців. Але на той час я не хотів їхати, бо дуже добре розумів, що це евакуація до росії. Після нашої перемоги навряд чи тих жителів росіяни випустять в Україну… Я не хотів так… – згадує Віктор.

Зі Стрілечої військовий автобус віз людей у спеціальний табір на фільтрацію. Там служби росії перевіряли майно, яке везуть українці, телефони, всі дзвінки та повідомлення.

Віктор під час окупації записував все, що бачив, у свій планшет. Робив фото та відеофіксацію руйнувань.

– Перед виїздом я витягнув з планшета сім-карту та сховав його у бесідці. Вийшов уночі покурити – бачу, що хтось у мене там ходить у дворі. Побіг до бесідки, речі були розкидані, планшета нема. Це були наші місцеві мародери, – розказує чоловік.

Процедуру з витягуванням сім-карти пройшов і телефон чоловіка. Втім він забув видалити повідомлення з пам’яті пристрою.

– Перед війною виклав оголошення, що продаю машину. На початку березня пише мені чоловік з Хмельницького: «За скільки продаєш машину, де її можна забрати?». Відповідаю щодо вартості та пишу: «Але ти до мене не приїдеш, я на тимчасово окупованій території знаходжусь», – сміється Віктор.

Саме це повідомлення помітили на фільтрації співробітники фсб. Дуже здивувалися, перепитали чоловіка: «Ви що, справді нас окупантами вва­жаєте?!».

– «А ким мені вас вважати?! У мене в росії багато друзів, я їх запрошував до себе в гості. У нас сімейна традиція на вихідні готувати кашу «Сливуху», от я і їх кликав. У нас село жило та розвивалося! Хто ви такі?! Прийшли непрошені на нашу землю, розбиваєте домівки, вбиваєте людей». За це вони мене ще дві години протримали, розпитували… Казали, що вони «асвабадітелі». Ага, бачу, як ви «асвабаділі» моїх сусідів від машин та хат, – розповідає про свою зустріч зі спецслужбами рф Віктор.

Після чотирьох годин фільтрації росіяни відпустили чоловіка. Біля табору чекав автобус, що набирав людей, які прой­шли «відбір», та віз їх далі. Тих, у кого немає родичів або знайомих, до яких можна поїхати в росії, – везли у табір для біженців. Тих, хто має знайо­мих, – підвозили до вокзалу. Віктор домовився з водієм, аби його підвіз до вокзалу, там на нього вже чекали волонтери. З ними чоловік зв’язувався через водія.

За час, прожитий в окупації, Віктор найбільше запам’ятав не вибухи, не російських солдатів і не пожежі, а перший дзвінок рідним після фільтрації.

– Приїжджаю на вокзал, там стоять волонтери й одразу дають мені телефон. Бачу і чую, що там говорить донька… Не пам’ятаю по Вайберу це було чи в Телеграмі. Я навіть сказати нічого не міг, клубок до горла підступив… Сльози самі по собі текли, я такий був радий їх почути та побачити, – ділиться чоловік.

Подальшим рухом батька керували доньки та волонтери. З бєлгорода він поїхав у санкт-петербург, звідти на мікроавтобусі до кордону з Естонією. У Нарві людей також нагодували волонтери, посадили в автобуси до Латвії, а далі в Німеччину.

– «Подорож» зайняла п’ять діб, з 6 по 11 червня їхав. Скільки зусиль для цього знадобилося. Я дуже вдячний волонтерам, які зустрічали нас у кожному місті, країні. Вдячний донькам, які постійно були на зв’язку, – підкреслює Віктор.

Виїхати в Україну неможливо

У перший день, коли танки ще не дійшли до кільцевої  дороги Харкова, люди могли вирватися з Липців. Така можливість була лише у перші дві-три години після початку війни. Далі шлях до села був закритий.

– Ми практично не виходили з домівок. Були поранені, вбиті. У когось ногу відірвало, в когось руку. При мені лише у перший тиждень було вбито трьох людей. Лікарів не було взагалі, а в нас така лікарня була чудова – таку навіть у Харкові важко знайти… У мого сусіда був прильот, він стояв близько чотирьох метрів від нього. Вісім уламків з нього витягнув наш військовий лікар, – згадує чоловік.

У Липцях у Віктора залишилися не тільки сусіди, які стали сім’єю, а й тварини. 

 – Кішечка моя там і німецька вівчарка Граф… За ними зараз дивляться сусіди, коли вдається зв’язатися, вони кажуть, що все добре з улюбленцями, – говорить чоловік.

Віктор розповідає, що тварини неодноразово рятували життя людей у Липцях.

 – Вони відчувають, мабуть, коли почнуться обстріли. Так само, як відчувають близьку смерть хазяїна. Коли був прильот і мене ранило, мій сусід був у хаті, його почала кішка дряпати за ногу. Він до неї нахилився і прямо над головою пролетів уламок, вибив вікно. А сусідка хотіла вийти на вулицю, так її собака кинувся до ніг – не пускав. Жінка його пхає, а той скавчить і не пускає. Сусідка закрила двері – й одразу вибух. Тоді в іншу сусідську хату пряме влучання було, якби вона вийшла в той момент… – розмірковує Віктор. – Для всіх людей, що знаходяться в окупації, я хочу сказати: насамперед бережіть себе! Не нехтуйте правилами безпеки. Якщо є можливість, щоб допомогти нашим ЗСУ, полегшити бойові дії – треба евакуюватися за першої нагоди, – наполягає чоловік.

Вчитися, вчитися і вчитися 

– Мені 65 років, тільки перебуваючи в окупації, люди починають розуміти, яким було їхнє життя. Я навчався в Липецькій середній школі імені народного вчителя Петра Васильовича Щепкіна. Закінчив школу у 1974 році, потім навчався в Харківському автомобільно-дорожньому інституті до 1979 року. Моє навчання проходило за часи радянського союзу. У мене був батько і дід був, я завжди сперечався з ними. Вони мені доказували, що Україна має бути незалежною, а нас комуністична партія вчила, що ми браття з народами росії, Казахстану, Білорусі. Зараз ми в дружніх відносинах з американцями, німцями, литовцями, поляками – ми в доб­рих стосунках з людьми, які хочуть миру і порядку. Я довго сперечався з батьками, а зараз, дивлячись скільки біди й горя нам при­несли наші «брати»... я розумію, що мої батьки були мудрішими та все знали… Нам треба вчитися, наше майбутнє стоїть на плечах нашого минулого! – підсумував Віктор.

Чоловік намагається частіше зв’язуватися з тими, хто залишився в Липцях.

– Я їм дуже рідко сам можу додзвонитися, але вони знають, що можуть телефонувати мені у будь-яку годину – я завжди на зв’язку, – зауважує Віктор.

За його словами, не виїжджають звідти ті, хто похилого віку та хворі. Або ті, що люблять випити, вкрасти, побитися. Ситуація там і досі залишається напруженою, світла, газу та води немає. Люди зі страхом чекають на зиму.