Щодня виходив зустрічати дружину з окупації

Уже третій рік поспіль у Лозівській громаді працює гуманітарний ХАБ. Через нього пройшли тисячі людей, які опинилися в скруті. У кожного своя історія. Деякі з них не можливо забути: наприклад, історію дідуся, який щодня чекав свою дружину з окупації або родину, в будинок якої влучила ракета, і вони жили у підвалі ХАБу.

Облаштували місце безпеки

На початку великої війни директорка одного з лозівських ліцеїв Валентина Нечвола ініціювала створення гуманітарного ХАБу в громаді, який працює вже третій рік. Лютневі дні 2022 року багатьох лозівчан вибили з колії. Містяни не знали, як їм жити далі.

– Пам’ятаю безлюдні вулиці. Місцеві жителі масово виїжджали. Мені спало на думку, що багатьом тяжко ще й від того, що ніде заховатися в разі небезпеки. Це підштовхнуло мене взятися за розчищення ліцейських підвалів. Колеги дружно підхопили мою ініціативу, – говорить Валентина Нечвола.

Підвали були захаращені побутовим сміттям. Освітянам вивільняти їх від побутового непотребу допомагали жителі навколишніх будинків, які прийняли рішення залишатися в Лозовій. Вони приходили цілими родинами. В одній підвальній кімнаті був шкільний тир, в іншій – зберігалися старі меблі, шкільна наочність. Обидві після генерального прибирання наповнили стільцями, облаштували в них спальні місця. Дуже швидко все це знадобилося.

– Місто Лозова не потрапило в окупацію, не стало воно і територією активних бойових дій. Але страшна війна прийшла до нас потужними ракетними обстрілами. Від лютого 2022 року їх уже було декілька. Поблизу з нашим ліцеєм, який навесні 2023 року був визначений як гуманітарний ХАБ, ворог з різною періодичністю завдавав ракетних ударів по культурно-освітніх об’єктах, і не тільки, – зазначає очільниця ХАБу.

Ракети завдали великої шкоди міському Будинку культури, перетворили на руїни сусідній загальноосвітній заклад, ударили по локаторній станції. Поряд з локаторною станцією стояли черідки людських хат. Профільні служби, які відразу виїхали на місце прильоту, оточили його по периметру і нікого не пускали навіть із власників пошкодженого або зруйнованого житла.

– Того ж дня через соцмережі мене знайшла власниця зруйнованого будинку, який знаходився неподалік від локаторної станції. Вона попросилася пожити в ліцейському підвалі. Жінка відразу попередила, що буде разом із чоловіком і трьома дітьми. Я відповіла згодою. Разом із колежанками ми відгородили їм куток, облаштували спальні місця, зібрали найнеобхідніші побутові речі. У людей не було нічого. Нажите десятиліттями було сховане під купами битої цегли, – згадує пані Валентина.

Упродовж місяця родина, яка залишилася без домівки внаслідок російського обстрілу, жила у підвалі. Їх кликали до себе родичі, та вони не хотіли зловживати їхньою гостинністю. Запрошенням родичів скористалися наполовину: вдень проживали в них, а надвечір поверталися до підвалу.

– Жінка, не приховуючи жалю за нажитим, усе ж почувалася щасливою. Ні її самої, ні її дітей та чоловіка не було вдома, коли окупанти завдали ракетного удару, – каже очільниця Лозівського ХАБу.

Вона – в ізюмському підвалі, він – в евакуації

Також працівники ХАБу назавжди запам’ятали літнього чоловіка, який одного разу звернувся до них по допомогу.

– На вигляд незнайомцеві було 75 років. Він привітався і гірко заплакав. Опанувавши себе, чоловік розповів, що він з Ізюма. З дружиною ховалися в підвалі. У проміжку між обстрілами він піднявся нагору, щоб роздобути води. Чоловік ішов до міської колонки, молячись, аби вона була ціла. Шлях йому перерізав евакуаційний автобус. Цієї ж миті почався сильний обстріл. Волонтери підхопили чоловіка під руки і всадили в автобус. Він просив зупинити, та водій, маневруючи між «прильотами», був глухий до його благань, – розповідає очільниця ХАБу.

Пронизлива історія літнього чоловіка з Ізюма, який на той час потерпав від безкінечних бомбардувань, нікого не залишила байдужим. Жінки-волонтерки, намагаючись втішити ізюмчанина, напоїли його чаєм, підготували для нього продуктовий набір і запросили приходити до ХАБу, якщо йому так буде легше. Чоловік пообіцяв приходити щодня, але тільки після того, як зустріне евакуаційні автобуси.

Поступово в ХАБі звикли до щоденного відвідувача, до його розповідей про дружину, яка і вродлива, і добра, і роботяща. Чоловік ні на мить не втрачав надії зустріти її серед евакуйованих черговим автобусом. Щодня він прямував до «п’ятачка», до якого прибував транспорт з гарячих точок.

– Якогось дня наш ізюмчанин не прийшов. Ми занепокоїлись, чи, бува, не захворів. Та вже наступного ранку він прийшов із дружиною. Він світився від щастя. Чоловік вірив, що знайде її, так і сталося, – переповідає пані Валентина пронизливу історію возз’єднання подружжя з Ізюма.

Третій рік без відпустки

Директорує Валентина Нечвола з 2021 року. Проте в освіті працює три десятиліття. Її добре знають і поважають лозівчани. Тому вони не тільки ночували у підвалах ліцею з «тривожними» валізами, коли було гучно, а й приєднувалися до волонтерського руху, який набирав обертів.

– Чи не з перших днів війни ми плели сітки, маленькі килимки, готували легкозаймисті «коктейлі» для хлопців з нашої тероборони. Також зносилися продуктами і пекли пироги, ліпили вареники, готували для захисників енергетичні батончики. Старшокласники перелущували мішки волоських горіхів, густо здобрювали їх медом, додавали подрібнений чорнослив та курагу і формували батончики. Усім цим ділилися звичайні люди. Хтось приносив банку із салом, а хтось – із медом, – каже пані Валентина.

Невдовзі роботою новоствореного волонтерського центру зацікавився Лозівський міський голова Сергій Зеленський, надавши йому потужну підтримку. До ХАБу почали скеровувати допомогу зі старостинських округів, яку лозівчани на добровільних началах сортували і відправляли на передову. З часом до гуманітарного центру почали приїжджати волонтери, які не тільки відправляли підготовлену допомогу на фронт, а й самі її привозили.

– Ми почали отримувати борошно, цукор, олію. До нас стали надходити спальні мішки, постільна білизна (секонд-хенд, але хорошої якості), засоби особистої гігієни, побутова хімія тощо. Обсяги були вже дуже великі. У березні-квітні 2022 року щодня ми розвантажували дві двадцятитонні фури. Обіг товарів ми почали контролювати через електронну звітність: коли, кому і скільки. Те, що надходило, ми розподіляли між пунктами тимчасового проживання евакуйованих людей. Навесні першого року війни до нас прибуло багато переселенців з окупованих та громад, які опинилися в зоні проведення бойових дій, – згадує Валентина Нечвола.

У цей період міський голова Сергій Зеленський, з огляду на порожні полиці магазинів і високі ціни на товари першої необхідності, приймає рішення підтримати пільгові категорії громадян.

– У ХАБі ми створили електронні списки, до яких увійшли одинокі літні люди, інваліди, діти-інваліди, матері-одиначки, багатодітні матері. Уже пізніше список був розширений за рахунок родин загиблих захисників та ВПО. Ці списки збережені. За потреби кожен, хто до них занесений, може пересвідчитися, коли і якого виду допомогу він отримував, – зазначає пані Валентина.

Щодня, згідно з укладеним списком, у ХАБі обслуговуються в середньому 55 внутрішньо переміщених осіб. На їх обслуговуванні задіяні працівники освіти, які ось уже третій рік поспіль не ходять у відпустку. Це їхній свідомий вибір. У такий спосіб вони наближають нашу Перемогу.

– Я, як керівник гуманітарного ХАБу, періодично відвідую гуманітарний штаб, де йде розподіл благодійної допомоги. Вона надходить до нас по лінії ЮНІСЕФ, Червоного Хреста тощо, а також від окремих волонтерських осередків, які змогли роздобути «гуманітарку» і везуть її до нас. Уся вона обліковується, – підкреслює Валентина Нечвола.

Постійно в ХАБі працюють троє жінок – на видачі і четверо чоловіків – на розвантаженні. Підлітки і діти старшого шкільного віку теж відчувають себе волонтерами, коли в місті організовуються благодійні ярмарки на підтримку ЗСУ. Разом із батьками вони продають домашню випічку, а гроші за неї переказують на потреби захисників.