Жінка з прифронтового села на Ізюмщині бере на патронат дітей

Інна Григор’єва з прифронтового села Співаківка, що на Ізюмщині, влітку цього року стала патронатною вихователькою. Близькість фронту її не злякала. До цього рішення вона прийшла через власне непросте дитинство: уже в третьому класі заробила свої перші гроші, з чотирнадцяти влаштувалася на роботу.

Інна була старшою з-поміж чотирьох дітей у родині. Їй не було ще й вісімнадцяти, коли трагічний випадок забрав із життя її маму. Невдовзі Інна стала опікуном для наймолодшої з трьох своїх сестер. Цей досвід знадобився знову, коли під час великої війни вона вирішила стати патронатною вихователькою.

 Зі своїм рішенням вона звернулася до Служби у справах дітей та сім’ї Оскільської сільської ради.

– Ми добре знаємо пані Інну. З боку нашої служби до неї ніколи не було жодних претензій. Вони з чоловіком зібрали необхідний пакет документів, пройшли курси, на які ми їх скерували, щоб краще справлялись зі своїми новими обов’язками. Наразі до родини Григор’євих влаштовані троє дітей. Подружжя дає їм раду, – зазначає начальник Служби у справах дітей та сім’ї Оскільської сільської ради Євген Пелих.

Це вже другі діти, які перебувають у патронатній родині Інни та Євгена Григор’євих. Першими були п’ятирічний хлопчик та одинадцятирічна дівчинка, рідні брат і сестра.

– До нашої родини ці діти увійшли наприкінці червня нинішнього року. Вони перебували у складних життєвих обставинах, тому були передані зі своєї сім’ї під наш патронат. Хлопчик, незважаючи на свої п’ять років, тримав у ручці пляшечку з напнутою на неї соскою. У пляшці був компот або просто підсолоджена вода, –згадує пані Інна.

Дуже швидко з’ясувалось, що діти не розуміються на елементарному. Довелося пояснювати, що руки після вулиці, а також перед тим, як сісти за стіл, треба мити. Хлопчик узагалі не вмів користуватися ні ложкою, ні виделкою – поступово освоїв правила поведінки за столом. Акуратно, не поспішаючи, навчили їсти і дівчинку.

– Мені важко судити, як з ними спілкувалися в родині, але напевно недостатньо. У нас своїх двоє дітей та ми з чоловіком, тож спілкування стало більш активним. Я брала хлопчика за руку, і ми прогулювалися нашим садом, де я показувала на фрукти і називала їх. Він добре запам’ятовував. Це стосувалося і домашньої худоби, і городини. Поступово перейшли до елементарної математики. Хлопчик швидко освоїв рахунок у межах десяти, – зазначає Інна Григор’єва.

Відставала в навчанні і дівчинка. Патронатні батьки виділяли час для занять елементарною математикою, незважаючи на літо.

– А взагалі діти є діти. Їм хочеться радості – цікавих іграшок, смаколиків, відпочинку на природі. Ми намагалися все це їм дати, не роблячи різниці між своїми і взятими. Для кожного завжди у вільному доступі морозиво, цукерки, фрукти. Вибиралися і до річки, каталися на човні, є невеличкий у домашньому господарстві, смажили шашлик, – розповідає патронатна вихователька.

Пані Інна говорить, що цим дітям хочеться дати побільше, те, чого в них не було. Дівчинка з радістю потягнулася до біжутерії – сережки, ланцюжки, а також дитячої косметики.

– Мобільний телефон у руках першокласника – сьогодні звична річ. Ми з чоловіком бачили, що їй теж хочеться. Приурочили купівлю мобільного до дня її народження. Вона була рада, а ми – подвійно, – згадує жінка.

За три місяці діти повернулися додому. За цей час їхні біологічні батьки зробили все можливе, щоб повернути дітей у родину.

Наразі Інна з чоловіком опікуються трьома дітьми, теж з однієї сім’ї: півторарічним та восьмирічним хлопчиками і п’ятирічною дівчинкою.

– Наймолодший не злазить з рук. Вік у нього такий. Старший хлопчик мав би навчатись у третьому класі, та довелося записати до першого: ні літер, ні цифр не знає. Ми це не кинули напризволяще. Крім обов’язкових уроків, маємо додаткові заняття з учителькою. Зрозуміло, що в режимі онлайн. А також самі з чоловіком його «підтягуємо», – розповідає Інна.

Патронатні вихователі пояснили хлопчикові, що це його робота, а роботу треба виконувати добросовісно. Результати не забарилися – хлопчик швидко надолужує прогалини у знаннях.

– А дівчинка – наша принцеса, з ляльками вовтузиться, зачіски їм робить, а це вже й мене взялася зачісувати. Не інакше як перукарка росте, – каже пані Григор’єва.

Попри постійну зайнятість, Інна встигає і казочку малечі прочитати, і смаколики приготувати.

– Тільки компотів «закрутила» сімдесят літрів. М’яса, молока, городини – всього вистачить, – зазначає жінка.

Інна виросла в родині, яку переважно «тягла» на собі мама. Грошей постійно не вистачало. Вже в третьому класі дівчинка знайшла підробіток: збирала дорогою до школи гриби, а на зворотному шляху продавала.

У чотирнадцять років Інна вже не знала, що таке літні канікули. Вона працевлаштовувалася до Ізюмського лісгоспу лісокультурницею. На роки лісове господарство стало постійним місцем її роботи. Там вона зустріла і свою долю – вальщика лісу Євгена.

Війна стала справжнім випробуванням для родини Григор’євих: окупація, життя в сусідському підвалі, перевірки й обшуки окупантів.

– Одного разу забралися до нас у підвал. А нас чимало – тринадцятеро людей, наймолодшому з яких і місяця не було від роду. Почали нишпорити закутками, шукати, чи не ховаємо, бува, наших хлопців. Спіймавши облизня, просто так з двору не вийшли – забрали телицю собі на їжу, – згадує пані Інна.

За кордоном, куди на якийсь час удалося виїхати з-під обстрілів, Інна вже на другий день влаштувалася на роботу помічником кухаря. За три місяці їй удалося заробити на пристойну іномарку, яку родина купила вже після повернення в Україну.

– Без машини нам ніяк не можна. В дитинстві я пішки ходила за грибами, а тепер, буває, до 36 відер білих та маслюків збираю. На собі не дотягнеш, потрібні «колеса». Нинішній сезон зовсім не дав виручки з грибів, бо не вродили через засуху. А в перший рік після деокупації за місяць сто тисяч на грибах «підняла», – розповідає жінка.

Також родина утримує п’ятеро корів, має дрібну живність, вирощує на продаж полуницю і сіянку.

– До двох власних три корови односельців додалося. Люди виїхали через війну, а корів вимушені були залишити. По телефону дали згоду, щоб я за ними доглядала. Тепер у корів знову є хлів і їжа. Залишки молочної продукції продаю, – каже Інна.

Жінка не боїться ніякої роботи, аби тільки війна знову до хати не наблизилась. Це сьогодні страшить її найбільше. А за мирних обставин вона всьому і всім дасть раду.

Син ще підліток, а вже сам, як захоче, пиріжків напече. Причому на дріжджах, за всіма правилами. Дочка – перша мамина помічниця – навчається на водія в Петрівському аграрному ліцеї. Чоловік повернувся до роботи в лісництві.

Пані Інна – скромна жінка. Вона навіть словом не обмовилася, що допомагає нашим хлопцям. Про це розповіла її кума Надія Степанян.

Інна відправила до шпиталю десятки банок домашньої «закрутки». А нещодавно жінка шукала колія, щоб заколоти бичка і віддати м’ясо на потреби ЗСУ.

– Інна з тих жінок, які останнє віддадуть. Якось завітала до неї, а малеча, яку вона взяла під свій патронат, на іграшковому електромобілі двором роз’їжджає. А вона від вітру щулиться і говорить: «Треба теплішу куртку купити. Ладно, потім якось. Зате дітвора щаслива. У них такого ніколи не було, їм же хочеться!», – розповідає пані Надія.