Художниця з Бахмута створила патріотичні мурали в деокупованих Савинцях

Художниця з Бахмута рік прожила у селищі Савинці Ізюмського району. За цей час вона розмалювала в патріотичному стилі одинадцять місцевих зупинок громадського транспорту і два укриття. Її роботи зробили громаду яскравішою.

Бахмутський аграрний технікум через повномасштабне вторгнення росії релокувався до селища Савинці Ізюмського району. У цьому навчальному закладі три останніх роки Катерина Радченко працювала викладачем малювання на відділенні живопису. Першого червня минулого року жінка отримала запрошення від начальниці Савинської селищної військової адміністрації Оксани Супрун провести майстер-клас з малювання для місцевої дітвори. Тоді вперше після деокупації громади дорослі з урахуванням усіх безпекових умов влаштували для дітей справжнє свято.

Пані Катерина на майстер-клас до Савинців приїхала з Івано-Франківська, куди втекла від війни, яка застала її в рідному Бахмуті. Втікаючи з дому, прихопила тільки найнеобхідніше. Картини, які створювала упродовж пів століття, тільки що поглядом обвела – всього в руки не візьмеш. Шкода було залишати і дерев’яні скульптури покійного чоловіка, за життя знатного різьбяра. Закинула до сумки декілька, та вони так відважували руку, що від цієї затії теж довелося відмовитися.

– Тоді, наприкінці квітня 2022 року, я була наснажена подіями у Києві і довкола столиці. З’явилася впевненість, що влітку ЗСУ потіснять ворога і від Бахмута. Виїжджаючи, провертала ключа в замковій щілині і не сумнівалась, що максимум за два місяці відмикатиму цим самим ключем двері своєї квартири. Давно достеменно знаю, що моєї домівки вже немає. Та все ж надіюся дожити до того дня, коли бодай краєчком ока погляну на Бахмут. Може, там, серед суцільних руїн і випаленої землі, все ж знайду могилку свого чоловіка, з яким у злагоді прожила пів віку, – каже пані Катерина.

Після майстер-класу художниця залишилася у громаді. Майже рік вона навчала савинських дітей малювати. У селищній раді їй запропонували офіційне працевлаштування – взяти на себе обов’язки керівника художнього гуртка при Савинському будинку культури. Жінка погодилася. Разом із роботою вона отримала і житло.

– Мене все влаштовувало. Я жила в дуже комфортних умовах – у будинку однієї із співробітниць селищної ради. Працювала офлайн, що теж було на користь і мені, і моїм учням. Навіть не уявляю, як можна навчити малювати в режимі онлайн. У Савинцях організували безпечний простір, куди діти приходили на заняття, – розповідає художниця.

Знову до Івано-Франківська Катерина Радченко повернулася тільки місяць тому, коли ворог активізувався на Харківському напрямку.

– Якщо з Бахмута виїздила вже в паніці, то цього разу вирішила не випробовувати долю. В Івано-Франківську залишаються мої дочка із зятем, це вже друге моє повернення до них. До цього вони також жили у Бахмуті. Тут почуваюся набагато безпечніше, проте залишилася без улюбленої справи. Так, мені сімдесят два роки. Багато хто в моєму віці вже давно облишив думати про роботу. Однак саме вона дає мені відчуття повноти життя, відволікає від важких думок, – ділиться жінка.

Пані Катерина не може пригадати, коли почала малювати. Тому про власні здібності до живопису говорить з часткою доброї іронії.

– Я народилася з пензлем у руці. З малих років малюю. Діти різних забаганок просили у батьків, а я – фарбу та великі аркуші білого паперу. До того ж мою творчість підживлювала неповторна краса міста Ізяслав на Хмельниччині, де пройшли дитячі та юнацькі роки. Тож після закінчення школи я не стояла перед вибором, куди піти навчатися. Крім малювання, я, як більшість жінок, люблю гарне вбрання. Спеціальність модельєр-конструктор, яку обрала у Вижницькому училищі прикладного мистецтва (це в Чернівецькій області), припала мені до душі, – розповідає художниця.

Бахмут став для пані Катерини містом-магнітом. Відразу після закінчення училища вона була розподілена на Бахмутську швейну фабрику, де працювала за фахом. Та через сімейні обставини – чоловіка розподілили до Казахстану – невдовзі довелося взяти розрахунок і їхати за ним. Разом навчалися в одному училищі, разом і працювали за однією спеціальністю. За три роки подружжя знову повернулося до Бахмута.

– Хто знає, може, в далекому Казахстані й досі хтось зберігає наші картини, – не виключає Катерина Радченко.

Пані Катерину ніхто не зобов’язував розмальовувати зупинки у Савинцях. Їй просто захотілося зробити довколишній простір яскравішим, тож із готовністю взялася за звичну роботу. Чому звичну, бо подібний досвід уже мала в Бахмуті. Щоправда, там разом зі своїми учнями вона розмальовувала життєствердними сюжетами будинки і боковини одного з міських мостів.

– Той міст, як мені розповідали, російські окупанти підірвали, але його частина зі словами «росії тут ніколи…» збереглася. До речі, на одну із савинських зупинок я теж перенесла ці слова. Місцевим людям сподобалася ця моя творча знахідка, – розповідає Катерина Радченко.

Усього художниця розмалювала одинадцять зупинок в громаді. У місяць виходило дві-три. Як жінка не поспішала, але більше осилити не могла фізично. Працювала навіть у листопаді, при перших морозах. За роботою вона не помічала холодів, та почала замерзати фарба.

– Я відразу вирішила для себе: двох однакових зупинок не буде, тому розворушила всю свою фантазію. А коли фантазії бракувало, вдивлялася у жіночі обличчя. Жінки в Савинцях дуже вродливі, їхня краса має бути увіковічнена, – каже Катерина Радченко.

Жіночі образи художниця прикрашала соняшниками, мальвами, змальовувала їх посеред жовтого колосся, кількома вправними мазками створювала над ними синє небо.

– Я сама користувалася громадським транспортом і неодноразово відзначала, що люди на розмальованих зупинках не смітили, уважно вдивлялися в малюнки, неначе щось зчитували з них. Людське схвалення – то для мене найвища оцінка, – зазначає художниця Радченко.

Уже незадовго до від’їзду вона розмалювала два укриття в адмінцентрі громади.

Майже за рік художниця Катерина Радченко стала для савинчан своєю.

– Пані Катерина зуміла органічно поєднати два напрями своєї роботи – обов’язковий і той, що виник на місці, щойно вона у нас освоїлася. Усе, що вона залишила нам на добрий спомин про себе на стінах зупинок і укриттів, винятково її авторські роботи. Та своїми ідеями вона неодмінно ділилася з нами, бо розуміла, що малює, в першу чергу, для нас, – розповідає начальник Савинської селищної військової адміністрації Оксана Супрун.

Крім висхідних матеріалів, за оздоблення зупинок і укриттів пані Катерина отримувала дуже символічну платню.

– Ми розуміємо, що ця робота коштує у рази дорожче. Пояснили, що більше виділити з бюджету не можемо. Але пані Катерина сказала, що це не має значення, бо вона працює не за гроші, а щоб залишити по собі у Савинцях добрий слід. Свого художниця Радченко домоглася. Попрощалися ми по-доброму, часто передзвонюємось і дуже сподіваємось, що ще неодмінно побачимось, – зазначає Оксана Супрун.

Бахмутський аграрний ліцей продовжує працювати у Савинцях.

– Поки що учнівський контингент ліцею становили діти з Бахмута. Сьогодні ліцей набирає дітей з нашої громади, – каже Оксана Супрун.

Пані Катерина запевняє, що в Івано-Франківську їй добре ведеться поруч із найріднішими людьми. До речі, її дочка і зять – теж художники. От тільки немає в неї такої роботи, яка була в Савинцях. Жінка скучає за дітьми, за хорошими знайомими, яких там знайшла.

– Ось відженуть ворога якнайдалі, і я обов’язково повернуся туди, де розмальовувала зупинки і вкладала в це душу, – дає обіцянку пані Катерина.