Про мрії, горіхи та взуття для дівчини з Харківщини

— Я не хочу нікуди їхати, це мій дім, моя Україна, – каже Віка Питомець. – Намагалася кілька разів виїхати з Харкова, особливо на початку війни, коли було дуже страшно і ми жили у метро. Тепер упевнена: хочу залишитися вдома, хочу тут розвивати свій бізнес. Найголовніше – вірити, що все буде гаразд, і обов’язково щось робити для цього. Навіть на війні щось робити.

Савинці

Будинок Віки Питомець знаходиться в селищі Савинці, це між Ізюмом та Балаклією. Там в окупації залишилися мама, бабуся та дві кішки. Мія швидко перебралася зі свого будинку до мами Віки, а от Міла спочатку не захотіла. Вона довго жила на рідному подвір’ї, чекала на господиню. Потім народила кошеня, воно померло, і тільки після цього киця переселилася слідом за Мією. Вони швидко «поділили» жінок, тож тепер і у мами, і у бабусі є своя особиста «котяча подруга». Їм усім так легше.

Поїхати додому зараз не можна, тому Віка чекає на кожен дзвінок від рідних. Телефонують вони нечасто, бо треба виїжджати кудись, де є зв’язок. Днями мама таки зателефонувала, поспілкувалися. Так і живуть, на відстані підтримуючи одна одну. Всім важко – і їм там, і їй тут. Але найгірше – не впадати у відчай, навіть якщо ситуація дає зовсім мало приводів для оптимізму. Треба шукати позитив у дрібницях, щонайменших.

Бабусі, яка втратила зір, тепер веселіше стало з кішкою? Дуже добре. Мама змогла додзвонитися? Чудово. Кішки не загубилися і зараз обидві під наглядом? Отже, життя продовжується. Поки що в окупації. В’їзд та виїзд заборонені, світла немає.

А ще прилетіло до будинку Віки, є пошкодження. Треба подавати заявку до «Дії», але для цього необхідні фото постраждалого житла. Зробити та переслати їх нікому – у мами старенький телефон, та й зв’язок із цією територією наразі такий, що переслати нічого не вийде. Тому чекають, коли все налагодиться та прийдуть наші. І радіють, що постраждала лише одна стіна.

Дергачі

Війна для Віки почалася в Дергачах. Це, власне, і є початком історії про те, як мрії здійснюються. Навчитися шити вона хотіла ще в школі. Але мама суворо сказала, що для відмінниці шиття не професія. Тому обрала іноземні мови. Вчителем працювала зовсім мало, пішла у бізнес, створила свою школу. Потім різко змінила напрям – зайнялася фундуком. Так-так, горіхами. І все було б добре, поки не почалася пандемія.

Ось тоді, хоча справи йшли більш-менш непогано, вона й вирішила кардинально змінити життя. Чому? Тому що мрії мають здійснюватися. І тому що в 40 років життя лише починається. Хоча більшість із тих, кому вона це розповідала, питали, чи все з нею гаразд. Мама також. Але все складалося на користь Віки.

Випадково побачила оголошення, що шукають учениць на швейну справу. Зателефонувала, розповіла про свою мрію, зізналася, що шити зовсім не вміє, але дуже хоче. З 9-го класу мріяла про професію дизайнера одягу. І її взяли на навчання. Так вона потрапила до Харківського центру професійно-технічної освіти Державної служби зайнятості. Це було в листопаді минулого року.

Гуртожиток для немісцевих знаходився в Дергачах. Там уранці 24 лютого вона й зустріла війну.

– Було схоже на те, як бухало у Балаклії на військовій базі у 2017 році, – розповідає Віка. – Думала, що наснилося. Поруч тихенько спить сусідка по кімнаті. О сьомій ранку майстер пише в групі, що почалася війна і практика скасовується. Комендант гуртожитку просить усіх виселитися. Я не вірю. Пропоную всім випити кави, готую бутерброди. Потім ми на попутках (автобусів не було) дісталися до Харкова. Там я зустрілася із сином, і ми вирішили, що їхати до Савинців небезпечно. Наступного дня все підтвердилося.

Так вони опинилися в Харківському метро.

Метро

— Перші кілька днів лише спала. Зрозуміла, що моя реакція на гострий стрес – зупинитися, завмерти. Ти не можеш тиждень помитися, спиш на лавці, на підлозі, у холоді, але у безпеці, – так описує Віка початок життя в метро.

Сприйняти нову реальність було важко. Війна, потрапити додому не можна, з близькими, друзями, будинком, машиною може статися що завгодно. І скільки це триватиме, відповісти не може ніхто. Тому вона вирішила щодня робити щось корисне для себе. Все минає, війна теж закінчиться, треба бути у формі.

Для підтримки здоров’я щодня проходила 11 тисяч кроків. Від краю до краю платформи у метро – 150 кроків. Ніхто не звертає уваги, що ти там робиш. І ще тибетська гімнастика вранці. Коли з’явився намет, узагалі стало чудово, а спочатку вони із сином не мали нічого. Навіть першу ковдру і теплі речі дали сусіди по метро та волонтери. А ще Віка шила. Місцеві принесли голку з ниткою, решта необхідного знайшлося в робочому пеналі.

Вона кілька разів намагалася виїхати з міста. Друзі, колишні учні та знайомі запрошували до Німеччини, Польщі, Канади, Туреччини, Вірменії, Ізраїлю. Звали й по Україні, туди, де поряд немає фронту та щодня не прилітає. Віка навіть ходила на вокзал, щоб сісти на потяг. Не вийшло. І тоді все склалося.

— Мені було куди їхати. Тимчасово, але було. І я довго не розуміла, що ж так сильно тримає в Харкові, де я не маю навіть тимчасового житла? Потім зрозуміла. Мене тримає віра. Що я повернуся додому та знову буду вирощувати свій фундуковий сад, переробляти горіх, а кондитери будуть готувати різні смаколики. Або робити крафтовий шоколад чи, може, горіхове молоко. Віра в те, що ми скоро переможемо, – пояснює Віка, чому не поїхала.

А потім доля знову дала їй шанс реалізувати мрію.

Харків

Оголошення, що потрібні швачки в цех з пошиття взуття, вона теж побачила випадково. З початку війни про це взагалі не думала. Ще не навчилася шити навіть одяг, не те що взуття. Але мрії мають здійснюватися. Принаймні в тих, хто йде до своєї мети та вірить, що все вийде.

Сьогодні вона з гордістю розповідає, що, незважаючи на часто травмовані пальці, швидко вчиться шити взуття. Її взяли на роботу, дали шанс. І Віка його не проґавила. Щоб не забивати голову, треба чимось зайняти руки – для неї цей принцип працює на всі сто відсотків.

…Вони із сином живуть у родичів, після метро їм не надали гуртожиток. Робота важка, особливо для фахівця-початківця. Будинок постраждав, рідні зараз в окупації. Який тут оптимізм, скаже багато хто. Так-от, ви помиляєтеся. Віка – дуже позитивна людина, яка завжди повторює одну пораду: «Вірте у краще. Просто вірте!». І вона сама завжди вірить.

У метро, де вони жили між 5-ю та 6-ю колонами на станції «Центральний ринок», сусідки, Марини велика та маленька, навчили її новому слову. «Давайте наведемо чаю», – запропонували вони. Віка домовилася з дівчатами зустрітися після перемоги прямо там, у метро, між «їхніми» колонами. І «навести» чаю, або краще чогось міцнішого.

Є й ще один план на майбутню перемогу – пошити новий святковий одяг усім бажаючим. І взуття, Віка тепер і це може. В обновках смакувати «наведений» чай точно буде приємніше, як вважаєте?

До речі, з одягом та взуттям наразі велика проблема. І з фундуком. Треба щось вибирати, а не виходить, бо перспективи з’явилися і з горіхами також.

— Напевно, – розмірковує Віка, – мій бізнес після війни буде пов’язаний із взуттям. Шити його я тепер люблю навіть більше, ніж одяг. Фундук? Також думаю ним займатися. Але надихає мене саме шиття, я про це стільки мріяла. Отримаю грант, як уже було з горіхами, і буду створювати гарні речі для українців. Бо в нас неймовірні люди!

P.S.

Вікторія повідомила, що її племінники 27 червня в Харкові потрапили під ворожий обстріл. Молодший Григорій у тяжкому стані, хлопчику 9 років. Йому потрібні декілька операцій.

Якщо є така можливість, давайте допоможемо дитині. Бо жодна надія на краще не справдиться, якщо не підтримувати одне одного. Тримаймося разом – і все буде добре.

Карта мами хлопчиків:

5355 5714 0600 3913 (Наталя Теницька).