Свинка Пепа, добрі сусіди та півмільйона підписників: як фермер з Харківщини відновлює господарство

До повномасштабного вторгнення Андрій Новіков розвивав в селі Морозівка Савинської громади свою улюблену справу – займався фермерством, давав роботу місцевим жителям і паралельно з цим вів свій YouTube-канал на сільгосптематику. А потім село окупували росіяни. Про життя до і після, як аграрію допомогли сусіди та підписники – у репортажі «Слобідського краю». 

Село Морозівка Савинської громади розташоване більш ніж за 100 км від Харкова. Дорога до населеного пункту вкрита глибокими вибоїнами. Свій «внесок» у стан доріг зробила й ворожа військова техніка. На вулиці, куди ми приїхали, близько 20 покинутих хат. Майже пів року село перебувало в окупації.

Андрій Новіков – місцева знаменитість. Тож не встигла я ще роззирнутися довкола, як біля мене виросла постать літньої жінки, яка услід за привітанням з неприхованою цікавістю запитала: «А ви часом не телевізійники? Журналісти до війни та зараз навідуються до Андрія». Задовольнивши свій інтерес, жінка попрямувала до своїх кіз.

Фермер до великої війни всю силу та снагу вкладав у розвиток своєї справи. А ще він так цікаво розповідав про життя своїх свинок і качок, давав професійні поради, що зміг створити успішний «вузькопрофільний» канал на Ютубі з понад 450 тисячами підписників.

О цій порі року Новікову ніколи і вгору глянути. На ньому – посівна, догляд за домашньою живністю, а ще – город, садок, обійстя.

– Добрий день! Радий знайомству. Прошу за мною, будь ласка, – зустрічає мене Андрій.

Чоловік упевненим рухом відчинив ворота, сусідні з його обійстям, легко проскочив три сходинки – і ми опинилися у звичайній сільській хаті. Хата побілена, та замість звичного умеблювання – загони з дорослими свинями, маленькими поросятами й перепілками та курчатами.

Андрій грамотно використовує хатню площу: внизу в загоні мирно рохкають свині, а над ними у клітках живуть перепілки. У припасовані до кліток під потрібним нахилом жолоби скочуються яйця. Перепілок майже не чути, зате внизу під ними боязко збиваються докупи поросята й привертають до себе увагу гуртовим визком. 

– А це моя улюблениця свинка Пепа. Коли 2 березня 2022 року російські війська увійшли в село, швидко стало зрозуміло, що з родиною залишатися в окупації небезпечно, – згадує Андрій Новіков.

Коли росіяни окупували Морозівку, дружина Андрія була на п’ятому місяці, подружжя чекало на другу дитину. Потрібно було якомога швидше виїжджати на підконтрольну Україні територію, і родина постала перед дуже складним вибором – що робити з господарством?

– Більшу частину свого господарства я роздав односельцям без будь-якого зиску для себе. Думка про те, що тварини загинуть від голоду, не давала мені спокою. Я для себе вирішив: хай сусіди, якщо в них буде така можливість, продадуть мою живність, заріжуть, з’їдять, аби тільки вона не гинула мученицькою смертю. Спасибі сусідці, вона не хоче, щоб я її називав, яка запропонувала мені доглянути за тваринами, які ще залишались не прилаштованими. Я їй подякував і попросив лише про одне: «Якщо зможете, збережіть мою улюбленицю – свинку Пепу».

На цих словах від будинку напроти з наміром приєднатися до розмови до нас прямує літня жінка. Вона представляється пані Асею Крамаренко.

Коли за пів року Андрій повернувся до вільної вже Морозівки, то спершу заскочив не до хати, а до хліва, де в загоні відразу побачив Пепу.

– Не повірите, але я не міг стримати сліз. На такій сентиментальності я спіймав себе ледь не вперше в житті. Наразі вона вчергове порадувала нас здоровим виводком: восьмеро поросят. Щоправда, останній, восьмий, задався найдрібнішим з усіх, зате дуже прудкий. Нічого, ще набере у вазі, – каже Андрій.

На цих словах на порозі з’явилась дружина Андрія з півторарічним Артемком на руках. Батько обережно перехопив сина, разом з ним вони почали годувати поросят.

– На ось яєчко, згодуй його «п’ятачкові». Яка підмога мені підростає, справжній фермер! – з любов’ю до сина каже Андрій.

Андрій ще змалку вирішив, що буде займатись тваринництвом. Хлопчаком він часто бігав на ферму, де працювала дояркою його мама. Та й вдома живність ніколи не переводилась. Тому після школи вивчився на ветлікаря.

– Ще студентом зустрів свою долю. Сам я родом з Андріївки, селища в сусідній Донецькій громаді, а моя дружина з цих місць. По закінченні вишу мав намір працювати за спеціальністю, та не влаштовувала зарплата. На неї я не тільки родину, себе не прогодував би. Влаштувався в Морозівці на підприємство з виробництва компосту для шампіньйонів. Відпрацював на ньому три роки, а потім тяжко захворів мій тесть. Він займався обробітком землі. Після того, як його не стало, мені довелося звільнитися й підхопити його справу разом із дружиною, – розповідає фермер.

Подружжя переоформило бізнес на себе. Вони мали свою техніку, найманих працівників, керуючу справами. Під час окупації всі ці люди виїхали із села і поки що не повернулися. А техніку загарбники залишили по собі розкуроченою. Наразі Новікови прийняли рішення наймати робітників разом з технікою тільки на період посівної та збирання збіжжя.

– Чотири трактори було, комбайн, навісне обладнання до кожного з них, «ГАЗон». Вони й залишились, тільки запчастин до них бракує. Поміркували ми разом з дружиною і вирішили, що витрачатись на нові запчастини, на обслуговування сільгосптехніки, зарплату працівникам вийде набагато дорожче, ніж найняти людей разом з їхніми машинами на сезон. У такому разі ми витрачаємось тільки на платню людям і дизпаливо. Дуже сподіваюсь, що в цьому році будемо зі своїм зерном, хоча й дощів немає. Головне, щоб мирно було, – каже Андрій.

Кожна нова людина в селі не може залишитись непоміченою. Чоловік у поважних роках залишає біля свого двору транспортний засіб, схожий на моторолер, і неквапно прямує до нас. Представляється паном Михайлом. Йому кортить замовити слово про свого сусіда.

Андрій спокійно веде розмову, час від часу поглядаючи на годинника.

– Зараз гаряча пора: сіємо соняшник. Крім соняшнику, вирощуємо кукурудзу, пшеницю, ячмінь, а більше для господарства нічого не потрібно. Фінансово наразі важко, бо через окупацію у 2022-му пшениця так і залишилась у полі. Зерно для посіву й для відгодівлі тварин довелося купувати. Після повернення спершу обстежили землю на наявність вибухівки. На гуманітарне розмінування чекати було довго, тому знайшли альтернативний шлях розв’язання проблеми, – розповідає Андрій.

Андрій зі знанням справи, досвід у якій має понад десять років, продовжує.

– Сьогодні я більше зосередився на в’єтнамських свинках, хоча до війни ми тримали й великих білих свиней. На м’ясо я їх не вигодовував, бо в селі важко його збути, треба виїжджати на ринок, а це все час. Тому тримав до двадцяти свиноматок: 10–12 – великі білі свині, решта – «в’єтнамці», і продавав місячних поросят. А ще – реалізовував по всій Україні інкубаційні яйця курей, качок, перепілок. На початку війни всі свині були супоросні, але, на жаль, довелося і їх залишити, і десятка зо два молодняку. Добре, що не напризволяще. Я дуже вдячний своїй сусідці, яка мене виручила, – говорить Андрій.

За пів року окупації господарство Андрія помітно зменшилось. Влітку годувати тварин було вже нічим. Запаси зерна вичерпались, а поповнити їх було нічим. Тварини перейшли на підніжний корм: кабачки, суміш бур’яну й залишки збіжжя.

– Після повернення додому я застав тільки три свині, півтора десятка курей, четверо гусей, п’ятеро качок. Швидко увійшов у роботу. Десь і курка з курчатами знайшлася, і перепілками знову розвівся. Передбачаючи, що вдома через окупацію навряд чи вдасться відразу знайти цю птицю, декілька голів привіз із собою з Полтавщини. Купив хороший інкубатор. Разом з ним і генератор через постійні відключення електроенергії, бо інкубаційному яйцю досить на дві години залишитись без підігріву – і життя в ньому завмирає. Продаю і перепілок, і яйця на інкубацію. З попитом проблем немає. Варто мені через соцмережі заявити про те, що маю для продажу, скажімо, яйця високопродуктивних качок (ними, до речі, я теж розвівся), як завтра вже все реалізовано, – ділиться Андрій секретами господарювання.

Два-три рази на тиждень фермер відправляє замовникам яйця для інкубації та для вживання в їжу поштою. Замовлення має з різних регіонів України. Перед відправленням ретельно перевіряє їх на якість.

– Важливо, щоб кожне інкубаційне яйце було із зародком. У моїй справі найголовніше – не підвести людей, неодмінно виправдати їхній запит на високоякісний товар.

Андрій каже, що повернутися до довоєнних обсягів було нелегко. Різні виникали перепони.

– У господарстві після деокупації з 20 свинок залишилось тільки три, а кабанчика – жодного. Я записав чергове відеозвернення, виклав його в мережі й невдовзі отримав пропозицію купити кабанчика за дуже демократичною ціною. У вересні 2022 року ми повернулися додому, а вже в лютому від кожної свинки був приплід. Відібрав з молодняку свинок, щоб у майбутньому виростити з них свиноматок. Місячне порося від звичайної білої свині коштує три тисячі гривень, від в’єтнамської – 1,2 тисячі гривень. Через війну конкурентів тут у мене не було, тому за півтора року я продав понад 100 поросят, а ще ж і кури, індики вагою до 35 кілограмів кожен. Вийшов майже на довоєнний рівень, – розповідає Андрій.

Попри те, що Андрій Новіков звільнений від сплати податків як фермер, який хазяйнує на території області, де ведуться бойові дії, відновити втрачене йому нелегко. Проте він постійний учасник благодійних зборів. Про це розповіла староста Морозівського старостинського округу Анна Осадча.

Окрім цього, фермер з Морозівки активно допомагає ЗСУ.

– Волонтером я не став, бо для цього потрібно багато часу, якого в мене немає. Ці люди в постійних роз’їздах, а мені треба обертатися коло тварин, перейматися посівною чи збиранням урожаю. Але я постійний учасник зборів для ЗСУ. Разом з волонтеркою Анною наразі ведемо збір на «швидкі». Закупили вже 15 чи 16, на підході ще одна. Якщо зайдете на мою сторінку в Інстаграмі, то там не побачите моїх фотографій, а тільки фотозвіти про збори на потреби наших захисників, – зазначає Андрій.

Чоловік каже, що в міжсезоння знайти гроші на ці потреби легше, наразі ж багато коштів потрібно на зерно, пальне тощо. На цих його словах хвіртка прочиняється – і до батька біжить півторарічний Артемка. Хлопчик забирається до Андрія на руки й поворотом голови, жестом указує на приміщення, де в загоні хрюкають його улюбленці.

– Таки буде фермером! А от старший Ваня, йому вже тринадцять років, більше до рослин тягнеться. І просити не треба. Сам бере сапу і йде підгортати картоплю чи сапати міжряддя у винограднику. Ну що ж, будуть сини доповнювати один одного.

На цих словах Андрій високо здіймає над собою хлопчика, а той сміється.

Ми створили цей матеріал як учасник мережі «Вікно Відновлення». Все про відновлення постраждалих регіонів України дізнавайтеся на єдиній платформі recovery.win.