Виймав із себе уламки снаряда після обстрілу кладовища: історія фермера з Вільхівки
Коли почали падати ракети
Ранок 24 лютого для більшості українців розпочався несподівано і дуже гучно. Не стала винятком і родина Новікових. Приблизно о п’ятій ранку вони прокинулися від вибухів ракет, які прилітали на територію Харківської області. Знадобився деякий час, аби зрозуміти, що відбувається, проте однозначно стало ясно, що війна дісталася і до Харківщини.
Новікови – батько Олександр та син Артем – приватні підприємці з Харкова, які мають у Вільхівці ферму зі 180 головами корів і биків та 350 гектарами землі, магазин, мийку самообслуговування та шиномонтаж. Свій бізнес вони розвивали з 2003 року з 5 корів. Тепер вони вимушені розпочинати все із самого початку.
– Ми прокинулися під «феєрверк», «салюти», вибухи. Майже одразу зрозуміли до чого це все веде. Сіли з батьком за стіл. Він сказав: «Або ти, або я маємо їхати у Вільхівку». Проте, вирішили, що поїде батько. Перші два дні він їздив до Вільхівки та повертався, але 26 лютого вже не зміг, – розповідає «Слобідському краю» Артем Новіков.
26 лютого камери відеонагляду на автомийці зафіксували колону російської військової техніки. Артем нарахував приблизно 100 одиниць. Відтоді Олександр Новіков не мав змоги виїхати з Вільхівки 42 дні. По-перше, це було небезпечно, російські військові проходили транзитом через Вільхівку в напрямку Харкова та Малої Рогані або стояли поблизу села, по-друге, на фермі залишалися тварини, за якими необхідно було доглядати в холодну пору року.
Життя в окупації
Новіков-старший жив на фермі разом зі своїми працівниками. Уже з 26 лютого у Вільхівці не було ані світла, ані газу, ані води. Рятував людей лише дизельний генератор та тварини, які знаходилися на підприємстві. Артем через місцевих волонтерів переправляв на ферму пальне для генератора, а батько з робітниками різали худобу, збирали молоко і роздавали ці продукти місцевим.
– Люди залишилися без найменших засобів існування. Навіть ті, у кого були гроші, не могли нічого придбати, бо не працювали магазини, – пояснює Олександр Новіков.
Життя в окупації важко назвати чимось іншим, ніж існування. Люди потерпали від нестачі всього. Важко було перейти через вулицю, щоб набрати води з криниці, бо снаряди могли прилетіти у будь-який момент.
– Бувало таке, що ми годуємо корів, залітає у приміщення дрон, дивиться на нас. І в той самий час починається артилерійський обмін між сторонами. На щастя, по фермі тоді не влучили, – розповідає Олександр.
Приблизно в середині березня до загону худоби прилетів снаряд. Від вибуху та уламків загинуло 14 телят. Двох з них не могли зібрати, бо останки розлетілися навколо. Усіх інших працівники ферми порізали та роздали людям.
Обстріл під час поховання
Одного дня у Вільхівці на подвір’я місцевої жительки також прилетів російський снаряд. У цей час жінка перебувала у своєму будинку, але уламки пробили тонкі стіни та влучили в неї. Декілька чоловіків вирішили її поховати. Серед них був і Олександр Новіков. Вони віднесли тіло на кладовище, викопали яму. Коли вже поклали тіло у могилу й почали закопувати, російська артилерія розпочала обстрілювати кладовище.
– Ми не хотіли ховати її на подвір’ї. Звісно, це було небезпечно йти на цвинтар, але ми думали, хто буде відкривати вогонь по кладовищу під час поховання? – не вкладається в голові в Новікова-старшого.
Тоді внаслідок обстрілу загинуло двоє людей. Один чоловік загинув на місці – йому уламки влучили в голову, іншого намагалися доставити до лікарні в Харків, проте він помер від втрати крові. Олександр отримав поранення. Уламки врізалися йому в ногу та спину. Проте, по медичну допомогу чоловік не звертався. Новіков дійшов до своєї ферми та сам дістав уламки. Він скальпелем розрізав рани, виймав уламки та зашивав нитками надрізи.
– Батько з 2003 року займається тваринництвом, тому певні навички має, і на фермі завжди є деякі медикаменти. Він ставив крапельниці коровам, вакцинував їх, тому для таких ран йому було достатньо вмінь, – ділиться син постраждалого Артем.
Сім кілометрів пішки по замінованій території
Майже увесь час окупації росіяни використовували Вільхівку як транзитний пункт. Вони проїжджали через село та майже ніколи не зупинялися. Лише за півтора дня до звільнення окупанти намагалися встановити тут свої порядки та призначити адміністрацію. Як штаб вони використовували місцеву школу, а в центрі села встановили укріплений блокпост. Їздили околицями, патрулювали, перевіряли будинки, але майже ніяк не контактували з місцевими жителями.
Установити окупаційну владу в селі не вдалося, оскільки 9 квітня Вільхівку звільнили українські військові. Проте, на цьому проблеми селян не закінчилися. Обстріли лише посилилися в кілька разів. За одну ніч на площі одного-двох гектарів землі було здійснено від 50 до 60 вибухів снарядів. Саме це спонукало фермера ризикнути та спробувати піти з Вільхівки.
Оскільки почала проростати трава та зійшов лід з водойм, Олександр зібрав робітників ферми, вони випустили худобу і вирішили тікати з Вільхівки. Тоді артилерійські обстріли також не припинялися. Російські війська залишалися в навколишніх селах, зокрема Сороківці та Верхній Роганці. Це приблизно 3–7 кілометрів від Вільхівки.
Прямою дорогою з Вільхівки до центру Харкова їхати лише пів години на автомобілі, але цей маршрут був найбільш небезпечним. Російська артилерія продовжувала «накривати» вже й так знищену дорогу на Харків. Єдиним правильним варіантом для евакуації Олександр Новіков визначив шлях через село Мала Рогань, головною проблемою якого було суцільне мінування маршруту.
Мала Рогань була звільнена українськими військовими 30 березня та вже вважалася більш безпечною. Проте, по дорозі до села деінде траплялися міни, розтяжки, нерозірвані снаряди, тому автомобілем добратися було неможливо. Олександр вів чотирьох працівників ферми «змійкою», один за одним, сім кілометрів оминаючи потенційно небезпечні ділянки, вирви від снарядів та автомобілі, які перетворилися на проржавілий брухт. У Малій Рогані вже можливо було знайти автомобіль і безпечно дістатися до Харкова.
– Найголовніше те, що ми залишилися живими, – зазначає Олександр.
Після цього Новіков-старший, як і його син Артем, місяць не з’являвся у Вільхівці на своїй фермі.
Уже в травні Новікови повернулися на своє підприємство і побачили суцільну розруху. Зерносховище і ферма були знищені, два трактори неможливо було використовувати для роботи, комбайни потребували капітального ремонту. 100 тіл корів та приблизно 130 мертвих свиней довелося закопувати, тому що вони вже деякий час гнили на сонці. На полях неможливо працювати, оскільки вони «усіяні» снарядами та мінами. Працівники ДСНС мають розмінувати всю територію, перш ніж підприємство повернеться до хоч якоїсь роботи.
Зараз Олександр залишається у Вільхівці, намагається навести лад на своїй території, Артем періодично приїжджає допомагати батьку.
– Наразі ситуація така, як і всюди. Буває прилітає, але до села є вільний доступ, уже ходять маршрутки, відновили світло, повертають газ. Потроху життя починає налагоджуватися, – підсумовує Артем.
