Чому люди залишаються в небезпечних прикордонних селах Харківщини

Громади на зв'язку
31.10.2024 08:50 Вільхуватка
Фото - Центру надання соціальних послуг Вільхуватської сільської ради Фото - Центру надання соціальних послуг Вільхуватської сільської ради

У прикордонних населених пунктах деокупованої Вільхуватської громади Куп'янського району, де на початку жовтня 2024 року оголосили обов’язкову евакуацію, все ще залишаються жити люди. Попри небезпеку у прикордоння їздять соцпрацівники, щоб допомогти своїм підопічним.

Соцпрацівники потрапляли під обстріли

На запитання про ситуацію у населених пунктах біля кордону начальник Вільхуватської сільської військової адміністрації Євген Шаповал одразу порадив звернутися до соцпрацівників громади. Вони майже щотижня возять туди «гуманітарку» та допомагають своїм підопічним, які там залишаються.

– У населених пунктах біля кордону з рф ситуація дуже складна. У громаді через безпекову ситуацію оголошена обов’язкова евакуація, багато людей виїхало, але хтось усе одно вирішив бути вдома. Ми не можемо залишити цих людей без підтримки, тож соціальні працівники постійно там бувають, – каже Євген Шаповал.

Як розповідає директор Центру надання соціальних послуг Олександр Черсунов, основна їхня робота – допомога у вирішенні соціальних питань. Зараз вони також навідують своїх підопічних, допомагають їм із оформленням документів для комунальних служб або на субсидію, за потреби купують ліки чи інші необхідні товари, які їх просять придбати. Але з початком війни круг обов’язків соцпрацівників суттєво змінився.

– Щотижня возимо по селах громади «гуманітарку» та хліб, засоби гігієни, воду. Ще допомагали із забезпеченням генераторами та дровами, бо людям же треба якось пережити зиму. Возимо все це на шкільному автобусі, а туди, де бувають сильні обстріли, їздимо на «газельці» з водієм Євгенієм. Самі потрапляли під обстріли, було таке, – говорить директор Центру надання соціальних послуг.

Розповідає, що коли чують звуки вибухів, то заспокоюють себе, що це далеко десь стріляють. «Розуміємо, звісно, що небезпечно, але кажу водію: «Поїхали, то десь там», і їдемо далі», – говорить пан Олександр.

Коли дозволяє погода та відстань недалека, соцпрацівники їздять до підопічних велосипедами, які надали міжнародні партнери. Із 15 три – з багажником. А ось триколісних, більш зручних, у Вільхуватської громади немає. Тож наразі це мрія соцпрацівників, реалізація якої могла б дуже допомогти їм у роботі.

Зараз Центр обслуговує 176 людей. До війни цифра була меншою, трохи більше 100. З чим пов’язане таке зростання? Про це дуже важко говорити, зізнається директор Центру, але проблема існує: сім’я виїхала, а родичі похилого віку залишилися самі. Чи то це вони так захотіли, чи через інші причини, буває по-різному. Тож навантаження на кожного соціального працівника з початку повномасштабного вторгнення зросло через збільшення кількості підопічних. 

Виїжджати треба

У Центрі – 15 соціальних працівників, усі жінки. Тож вони і на небезпечну територію їздять, і по кілька тонн «гуманітарки» розвантажують.  

– Прийшла гуманітарна допомога. Дівчата спочатку її розвантажили, потім погрузили у наш автобус – і так постійно. Дуже важка робота лягає на плечі дівчат, але ніхто ніколи не жаліється. Важко? Страшно? Так, але треба працювати – от і працюємо, – розповідає Олександр Черсунов.

Пані Валентина, дружина пана Олександра, щиро зізнається, що хвилюється через роботу чоловіка. Важко, та й небезпечно. Але жінки, які в цих умовах продовжують працювати, справжні героїні.

– Ніхто ж не йде з роботи, хоча відверто кажучи, вона надзвичайно важка. Ви обов’язково напишіть, які дівчата в Центрі сильні та сміливі, бо їх ніякі труднощі не лякають, – просить Валентина.

Директор Центру надання соціальних послуг пригадує, як після деокупації громади восени 2022 року вивозили бабусь із прикордонних сіл. Там не було ні світла, ні води, тому своїми силами допомагали в евакуації населення. Бувало, й санчатами через лісок переправляли.

Одну бабусю вивезли до доньки, а через деякий час до них у будинок прилетіло. Попало у стіну майже біля бабусиного ліжка. На щастя, всі залишилися живими.

– Я розумію побоювання людей, які не хочуть евакуюватися. Їм страшно, вони не знають, що буде після того, як виїдуть з дому. Багато хто не хоче втрачати своє майно. І ми тим, хто залишається вдома, допомагаємо, чим можемо. Але я впевнений: евакуюватися треба, життя важливіше. З тих, кого ми вивозили, ніхто на вулиці без підтримки не залишився. Я всім тим, хто й досі залишається на небезпечній прикордонній території, завжди так і кажу: виїжджайте, – розповідає Олександр Черсунов.

Майже третина сіл пустують

Близько 10 сіл у Вільхуватській громаді зараз стоять пустими. Це приблизно третина всіх населених пунктів. У багатьох і до війни було всього декілька десятків жителів, або й менше, як у Шев’яківці, Купиному, Потихоновому, Крейдянці. Зараз там немає нікого, лише розбиті будинки. Всі села розташовані у 5-кілометровій зоні від кордону з рф, деякі – на відстані менше кілометра. Такі населені пункти соцпрацівники просто оминають.

Постійно їздять вони туди, де ще залишаються люди, навіть небагато. Звісно, якщо дозволяє безпекова ситуація та дають дозвіл військові.

В Устинівці мешкає 10 людей (до війни було більше 180), у Широкому – 2 людини (було більше 30), в Івашкиному – 3 людини (було близько 15), у Комісаровому – 6 людей (було близько 20). У Рубленому все розбите, згоріло, але 13 людей там живуть (до війни було понад 100 людей). У Березниках залишається 5 людей (до війни було близько 20). По селу постійно б’ють окупанти, тож зараз соцпрацівників туди не пускають. Розвантажуються в іншому селі, де безпечніше, а з Березників за «гуманітаркою» приїжджає машина.

– Можу розповісти про віддалені села багато різних історій. Одна людина живе в одному кінці села, ще хтось – в іншому, а ще декілька – десь посередині населеного пункту. І оці люди, що живуть одне від одного доволі далеко, так сваряться між собою, що жах. Коли і як тільки встигають, але з’ясування стосунків іде постійно. А ще в одному селі залишається родина, яка раніше займалася волонтерством та дуже нам допомагала. Ми завозили туди продукти, а вони розвозили їх людям. Зараз жінка лікується, вона отримала серйозні поранення. Чоловік нею опікується, але з дому виїжджати не хочуть, – каже пан Олександр.

В одному селі живе бабуся, яка не отримує пенсію. Але вона дуже стійка людина, твердо вирішила бути вдома. Пояснює так: «Це моя Україна – і все, нікуди не поїду». Тож завдяки допомозі змогла якось облаштувати своє життя.

У кого є город, ті більш-менш налагодили своє життя та підготувалися до зими, пояснює Олександр Черсунов. Запасли продукти, та й гуманітарну допомогу їм привозять регулярно. Надали брикети для опалення, які мала громада.

– Громада багато робить для жителів, усе, що може. Ми вдячні сільській військовій адміністрації, вона завжди відгукується та підтримує нашу роботу, велику увагу приділяє соціальним питанням. Дуже багато корисного роблять волонтери, вони молодці, всім, чим можуть, допомагають, зокрема з евакуацією. Ми з ними тісно співпрацюємо, – говорить директор Центру надання соціальних послуг.

Українські бійці – найкращі

Це не таємниця, каже пан Олександр, що у прикордонній громаді може бути певна кількість людей, які спокійно сприймають «руський мір». Останнім часом він відмічає для себе тенденцію, яка його дуже втішає. Дуже часто, коли соцпрацівники їздять по селах, люди розповідають про своє життя та обов’язково кажуть, що вдячні військовим та вважають українських бійців найкращими.

– Розумієте, вони вважають за необхідне обов’язково сказати, що пишаються нашими бійцями, що вважають їх найкращими. І що вірять у них, тому залишаються вдома. Я на таке все одно кажу, що з небезпечних територій краще виїхати, але чути такі слова – це важливо, це показує, наскільки українці вірять у своїх захисників. Коли спілкуюся з військовими, я обов’язково передаю їм ці слова, – додає Олександр Черсунов.